До повномасштабного вторгнення росії в Україну, більшість мало звертала увагу на нібито політичних маргіналів штибу Тіно Хрупалли, Сари Вагенкнехт чи Роберта Фіцо. Вони здавалися нам далекими від владних кабінетів, а їх амбіції – звичайними фантазіями.
Однак нові прояви фінансово-економічної кризи, що стали сильніше відчуватися для європейців в останні два роки, почали повертати із небуття партії з «простими і зрозумілими» рішеннями. Україна тут – звичайний заручник обставин: Європу сколихнули імміграція, перерозподіл ринку праці, пришвидшена інфляція, зростання цін на енергоресурси. Вона почала судомно шукати панацею від усіх хвороб, натрапивши на ультраправих, «лівих пацифістів», євро- та НАТО-скептиків, антивакцинаторів і людей, що ніколи б не мали бути на вищих щаблях влади. Такі сили є у кожній європейській країні, одначе вкупі з усім вищезазначеним, вони часто мають ще й проросійські погляди.
Тож, давайте по порядку: все пропало? Ні. Умовні європейські «праві» не завжди і не усюди любителі путіна, на відміну від більшості «лівих». Як приклад – «Брати Італії» на чолі з нинішнім прем’єр-міністром Джорджі Мелоні, та ж сама італійська «Ліга», ультраправа нідерландська «Партія свободи» на чолі з Гертом Вілдерсом тощо. Вони відкрито підтримують Україну, хоча їхнє втомлене електоральне поле час від часу змушує змінювати тактику на короткій дистанції (особливо це стосується Вілдерса). Від того їхні погляди буквально можна назвати «націонал-егоїстичними».
Проте на «довгій дистанції» подібна егоїстичність має катастрофічний вплив на європейську політику підтримки України. І серед флагманів подібної риторики:
«Альтернатива для Німеччини» (АдH, AfD)
Праворадикальна партія, створена десять років тому на противагу популярним тоді «лівим». Спочатку критикувала єврозону, пропонувала переглянути відносини з Євросоюзом, посилити позиції Берліна на політичній арені і ослабити Брюссель та наостанок пропонувала своєрідний «німецький брекзит».
У 2017 році вперше отримала місця в Бундестазі – 94 мандати з 709, що зробило з неї третю за величиною фракцію. У 2021 році рейтинги та підтримка зменшилася. Однак на тлі повномасштабної війни в Україні, АдH знову повертає себе в політичний простір. Протягом тривалого часу «Альтернатива для Німеччини» називала війну на Донбасі «громадянською», виступала проти антиросійських санкцій, а її представники у 2018 році відвідували анексований Крим. Після 2022 року також було неодноразово висловлено жорстку критику передачі будь-якої зброї з Німеччини до Києва.
Влітку 2023 року журналісти «The Insider» та «Spiegel» оприлюднили можливі докази того, що АдH отримувала фінансування з росії на те, щоб через суд заблокувати постачання озброєнь Україні.
І завдяки великому представництву в Бундестазі і непоганим рейтингам, зараз вона фактично є не лише найпопулярнішою праворадикальною партією в Європі, а й найбільш впливовою антиукраїнською політсилою ЄС.
«Альянс Сари Вагенкнехт – за розум і справедливість»
Ще одна німецька «зірка», але вже «лівого» спектру. Сара Вагенкнехт колись була популярною представницею партії «Die Linke», яка нещодавно заявила про початок власної політичної кар’єри. Партія ще не створена, проте її ідея живе вже на рівні громадської ініціативи.
Її вважають одною з тих, хто «розуміє путіна». Сара послідовно виступає проти допомоги Україні, закликає до економічної співпраці з рф, заперечувала російське вторгнення в 2014 та 2022 роках. Тепер може стати майбутнім ультралівим союзником ультраправої АдН в парламенті. Перспективи у Сари все ще туманні, проте нерішучість Заходу щодо нових озброєнь, безвідповідальна міграційна політика Німеччини та російські «інвестиції» в можливих союзників можуть зробити свою справу.
«Національне об’єднання» (колишній «Національний фронт»)
Колись «улюблениця» путіна – Марін Ле Пен – регулярно кредитувалася росією. Так, у 2014 році Перший російсько-чеський банк прокредитував партію Ле Пен на суму в 9 млн євро. Кредит Ле Пен і її партія отримали вже після того, як росія анексувала український Крим. Терміни повернення були визначені у вересні 2019 року, але до цього часу французи розплатитися не змогли. Тим не менш, Ле Пен оголосила про висунення кандидатом на посаду Президента Франції.
Вибори Ле Пен не виграла, партію теж вже давно не очолює, але шлейф залишився: виступи проти санкцій щодо росії, відвідування членами партії терористичних організацій «днр/лнр», проросійську риторику їй пригадують по сьогоднішній день. З початком великої війни в Україні, вона змінила риторику щодо москви – засудила повномасштабне вторгнення, схвально висловилася про прихисток для українських біженців і, навіть, підтримала відправку Україні «елементів оборони» (але не важкого озброєння).
Не дивлячись на зміни в риториці, Ле Пен все ще апелює до загроз через можливу поразку росії, перспектив Третьої світової війни тощо. Тож вважати, що «Національне об’єднання» стане в майбутньому нам союзником не варто.
«Фідес»
В Угорщині проросійська сила не лише має представництво у парламенті, а й є правлячою партією.
У 2000-х роках помаранчеві кольори партії «Фідес» в Угорщині сприймалися як наслідування переможної «Помаранчевої революції» в Україні – опозиційна партія Віктора Орбана вважалася борцем за демократію.
Проте у 2010 році ця партія отримала реальну владу. І уже тоді Обрана повело в бік росії, навіть попри трагічні події 1956 року. Тепер угорський уряд відверто підтримує рф у своїх імперських амбіціях, критикує санкційну політику ЄС щодо москви, протистоїть українській євроатлантичній інтеграції.
«Курс – словацька соціальна демократія»
Партія нинішнього прем’єра Словаччини Роберта Фіцо заснована в 1999 році як лівоцентристська. Її погляди відверто суперечать задекларованим принципам, а протягом усієї історії існування цю політичну силу переслідують скандали. Зокрема, нападки на національні меншини, іммігрантів та мусульман.
Антиукраїнська риторика стала яскраво вираженою в передвиборчій кампанії 2023 року. Тоді Фіцо заявив, що війна в Україні почалася, бо «в 2014 році українські фашисти почали вбивати росіян на Донбасі». Наразі нинішній прем’єр Словаччини підтримує блокування євроінтеграційних процесів України та всіляко перешкоджає наданню допомоги.
Також має зв’язки та підтримує співпрацю з Словацькою національною партією, що послідовно відбілює гауляйтера країни під час Другої світової війни та союзника Гітлера – Йозефа Тісо.
«Конфедерація»
Польська «Конфедерація свободи і незалежності» утворена на основі декількох правих сил і під час останніх виборів активно використовувала Україну та нинішню ситуацію в політичній боротьбі, критикуючи політику тодішньої правлячої партії Анджея Дуди за допомогу нам.
Колишній лідер партії Януш Корвін-Мікке був у анексованому Криму, спекулював на Бучанській трагедії та висловлював конспірологічні теорії в бік загиблих: нібито вони були російськими колаборантами, яких розстріляли українські військові.
Ще один член «Конфедерації», Рафал Меклер, був основним організатором блокади кордону для українських вантажних перевізників.
На останніх виборах партія отримала 18 мандатів з 460 в Сеймі й досі залишається опозицією.
«Партія свободи Австрії» (також «Австрійська партія свободи»)
Наразі політсила є опозиційною, проте швидко набирає популярність і може прийти до влади уже за результатами найближчих виборів. У минулому була відома своїми тісними зв’язками з кремлем.
Восени 2022 року вони вимагали провести загальнонаціональний референдум щодо санкцій проти росії, звинувачуючи уряд у порушенні принципу нейтралітету та вплутуванні Австрії в «економічну війну». Якраз від цього і відштовхується головним чином партійне керівництво – економічна вигода, практичні інтереси місцевого бізнесу та перспективи зростання фінансової міці.
Причина такої ціннісної орієнтації – бажання бути самопроголошеним мостом між росією та Заходом. Подібна позиція була логічною з огляду на нейтральний статус, який не зговорюючись декларується всіма політичними силами Австрії протягом десятків років. Не виводячи на перші шпальти питання агресивності кремля, Австрія отримує більше переваг, аніж втрачає, зокрема, в збереженні певного рівня торговельно-економічних відносин.
Перераховані вище партії мають шанс до збільшення свого впливу на навколишнє політичне середовище Європи в найближчому майбутньому. Тож, якщо подібна риторика продовжиться, вона може становити реальну загрозу для європейської допомоги Україні.
Європейці, на тлі погіршення економічної ситуації в більшості своїх країн, нових проблем з мігрантами та біженцями, відверто починають зневірюватися в політиці ліберальних урядів, тож схильні до співчуття маніпулятивним заявам ультралівих та ультраправих популістів. Це створює нові проблеми для Євросоюзу, ефективність якого цими ж популістами і ставиться під сумнів. І питання тут навіть не в «розвалі» об’єднання, а скоріш в ослабленні його «політичної волі» як самостійного гравця, яка лише нещодавно почала кріпшати на противагу Сполученим Штатам.
Перспективи подальшої підтримки Києва з боку як правлячих, так і опозиційних європейських сил й надалі будуть залежати від ситуації з російсько-українським фронтом. Тамтешні навіть найрадикальніші політики часто змінюють свою риторику на більш м’яку, коли Україна має більший успіх в звільненні власних територій. Тож перед нами в найближчі роки стоятиме завдання не лише протидіяти відверто проросійським силам, а й доносити до європейської спільноти аргументи, чому підтримка України – необхідна в стратегічній перспективі.