Альона Тронь, 32 роки. Історикиня, кандидатка історичних наук, асистентка кафедри Світового українства КНУ імені Т. Шевченка. Тимчасово перебуває в Німеччині з двома дітьми.
Інтерв’ю є частиною проєкту “Жіночі студії у вирі війни”. Куратор – Марія Гук.
Бесіду записала Марія Гук.
Марія Гук: Чи розглядали Ви можливість повномасштабної війни росії проти України?
Альона Тронь: Я питання цієї війни розглядала, особливо в останні тижні перед тим, як це трапилось. Слідкувала за всіма цими повідомленнями. Мені не було комфортно, що частина сприймала це як жарт, всі ці мемчики – скиньте там графік нападів. Я розуміла, що це точно буде. Я жила останні тижні в стресі. У мене, у дітей не було закордонних паспортів. Я розуміла, що якщо все почнеться, мені потрібно їх вивозити, оскільки діти для мене завжди на першому місці. Так, як ми постійно обговорювали цю тему з колегами- істориками і з моїми друзями військовими, які казали, що однозначно буде. Малювали ці картини, які вони читали по документах російських, як це буле відбуватися, з цими фільтраційними таборами, бомбардуваннями, той план, який у них не вдався, їхній бліцкриг. Це мене дуже лякало і я розуміла, що потрібно рятувати дітей. Забрали ми документи за день до повномасштабного вторгнення. В середу ввечері мені було дуже важко і психологічно, і фізично. Був такий страх, що м’язи сковував. Я розумію, що треба щось робити, збиратись, а я не можу. Тіло важке. Все, що я змогла, це зібрати течку з документами. Речі збирати не могла. Психологічно воно сиділо в голові, «якщо я зберу речі, воно точно почнеться». Я не хотіла їх складати. Це такий панічний страх, що від тебе може щось залежати. Ніхто до кінця не вірив. Хотіли бути готовими, знати, але, що реально це буде… принаймні не зараз, ще трішечки, трішечки. Контекст всі розуміли, а конкретно не бачили це 24 го. Хоча дата 24го у мене в голові теж була. Я її боялася. Тому, що один мій колега розповідав мені про інформацію від його родичів, у яких є ще одні родичі (оце п’ять рукостискань). Ось ці дівчата спілкуються по своєму навчанню в Європі з якимись арабами. А друзі цих арабів з росії, які були там в цей час, вони бачили, як митрополит освячував свічки на війну з Україною і на цих свічках було написано 24 лютого. Тому у мене в голові була ця дата 24 лютого. Хоча історія через десяті руки.
М.Г: У Вас був план? Ви знали куди будете їхати?
А. Т: Попередні думки куди їхати… Я намагалась якось упорядковувати. Чіткого зовсім плану не було. Я розуміла, що спочатку на Захід. Це скоріш за все Львів. У Львові у мене найбільша кількість друзів, до яких можна проситись на квартиру: ночувати, пожити в разі чого. Культурно, емоційно. Далі, на Захід, в Польщу. Щоб це була територія НАТО. Щоб туди не могла дістати зброя, хоча б перший час. Я думала, що це може бути Польща або, можливо, Німеччина. Я попередньо кілька разів в Німеччині бувала, а останній раз- по академічній мобільності в Берліні. Мені потрібно було опрацьовувати теми по діаспорних студіях, якими ми займаємось на факультеті. Я збирала інформацію про різні осередки діаспорні, спочатку в Україні, а потім в Німеччині. Хто, де чим займається, контакти. І там, де я зараз опинилась, це місто Кемніц. Тут є Український дім у м. Кемніц. Я у січні мала вже з ними знайомство. Спочатку через Facebook,а потім вже наживо. І у мене вже були контакти цих людей. Український дім у м. Кемніц з 2014 року систематично займається допомогою у зв’язку з війною на Сході України (гуманітарна, військова амуніція, ліки). Тому я думала, може сюди, бо я мала контакти цих людей. Плюс я думала, якщо продовжувати дослідження, то я якраз перед цим була в Берліні, маю реєстрацію в бібліотеку. Тому можна окрім спасіння дітей, волонтерки, мати доступ до можливого продовження якоїсь діяльності наукової.
М.Г: Як для Вас почалося 24 лютого?
А. Т: О 4 ранку ми всі прокидаємось, бо у нас починають гупати ось ці всі вибухи. Вони були дуже гучні. Звуки розривання і спалахи такого помаранчевого кольору. За вікном почало дуже блискати в очі. Діти перелякались. Дочка почала плакати. Вона сіла на дивані, закрила руками ці вуха і питала «Що відбувається? Що відбувається?». Я закриваю вікна, штори. Сльози течуть, бо я розумію, що відбувається і кажу: «Діти, складайте речі».» Які речі, мам? Все найнеобхідніше». Я кажу їм дорослими фразами, не розуміючи, що я їх до цього не підготувала. А вони не розуміють, що збирати. Мені почали дзвонити друзі з Німеччини, що війна почалася. Я їм кажу: «Я бачу». Я починаю шукати, куди складати речі і розумію, що мені немає куди складати. Мій рюкзак на 50 л відсутній. Я в паніці дістала старий рюкзак 100 л мені по шию. Я його відкриваю і кажу, складайте сюди, що для вас найдорожче. Через пів години там опинились м’які іграшки, книжки, зошити, улюблена футболка, сукня. Мені довелося все сильно перебрати, покласти білизну, светри (бо це ж лютий місяць). Я дзвоню батькам, що будемо робити. Бо мені потрібна допомога, у мене немає транспорту (моя машина зламалась). Мама каже, що тільки полякають і все, а вітчим каже, що треба їхати. І ми домовились через годину зустрітись. Я перебрала речі дитячі, залишила ті, що вони сказали – найдорожчі. Донька тримала в руках дзвоник, який, коли вона пішла в перший клас, то їм роздали кожному- маленький дзвоник з емблемою школи. Я їй кажу, бери. Ще вона взяла обруч, як корону і парфуми. Вона хоче тримати свою мрію, що вона принцеса і дзвоник, який має допомогти їй навчитися стати принцесою. З книжок – кілька підручників і книжку, яку ми читали в зимові вечори. Я вишиваю, вона малює, Свят читає, потім вони міняються. І ця книжка – як ідея продовження звичайного життя. Свій дім нести з собою. Дім – це не стіни, а домашній устрій. Щось мені підказало, я їм кажу – візьміть з собою рюкзаки шкільні. Я витрусила звідти все на підлогу, воно вдома досі і лежить. І туди їм поклала по мобільному телефону, планету, водичку і щось таке мінімальне, щоб їм було легко на плечах, але була наявність самого рюкзака. І це виявилось в перспективі дуже добре. Бо у мене не було. І вийшли. Я дивлюсь на цю квартиру, сльози течуть і я не знаю, коли ми сюди повернемось. Діти розпитують: « Куди ми?» А я не знаю. Кажу їм ,що на Захід. Суцільна відповідь. На захід. Це уособлювало і напрямок руху географічний, і якийсь цивілізаційний вибір.
М.Г: Розкажи деталі дороги, як і скільки ви їхали?
А. Т: І ми почали їхати. По дорозі мама моя щось розпитує. Потім каже: «Ні. Я не вірю. Я хочу повернутись. Я буду за вас молитись. Але я виходжу». І вона вийшла. Вона взяла свій чемодан і рибку. У Святослава рибка була і він дуже просив взяти її з собою. Він їхав з цією рибою. Мама вийшла і забрала цю рибку, якщо вона вже залишається. Свят дуже переживав, щоб вона її правильно годувала, скільки грам. Мама пішла пішки через Троєщину, а ми поїхали. Я пропонувала не їхати через північний міст. Але вітчим був у паніці, не знав іншої дороги. І він поїхав через Північний міст. Затори були страшні, заправитися ми не могли, але у нього машина була заправлена на варіант виїзду. Ми дуже довго проїздили Київ. Більше двох годин тільки Київ. Ми поїхали звичайною дорогою. Далі б мала бути Житомирська траса, але якраз почалися повідомлення, що атаки на Житомирську трасу і не можна по ній їхати. Я прошу їхати південніше. Ми починаємо шукати з навігатором. Інтернет провисає в сільській місцевості. Львів’яни починають мені підказувати як їхати. Вони мені скидали гугл точки, по яких ми їхали. Це було довго. До Львову ми доїхали тільки на наступний день, близько одинадцятої дня. Ми не спали, постійно їхали, мінялися з вітчимом за кермом. Ми їдемо і якраз приходить постанова про заборону випускати чоловіків за кордон. Ламається весь наш план. Вітчим не може нас вивезти, я не маю прав на машину і машина ще й з газом. Тепер кордон з дітьми ми будемо переходити пішки. Ми приймаємо рішення не зупинятись у Львові і їхати зразу на кордон. Ще пів дня ми їхали до кордону і вже від селища Судова Вишня почалася черга. Більше 19 км черги було.
М.Г: Як довго Вам довелося чекати?
А. Т: Ми ще добу були в цій черзі. І це не так, що ти можеш поспати, поставити машину. Ти кожні 5 хв просуваєшся на метр. В одну і в іншу сторону машини. Чоловіків перестали пропускати і вони довозили родину до кордону і повертались назад. День ми простояли. Було дуже важко. Я третю добу не спала. Вже двоїлося в очах. Холодно було. Ніяких ні туалетів, ні їжі. Тільки те, що з собою було. З собою майже нічого не було. Ми зупинились раз десь посеред України, змогли знайти заправку, бо палива не було всюди. А цю ми знайшли, нам сказали, що паливо буде, стій тут. Десь години 1,5 зайняла заправка. В середині на цій заправці були бургери, і вітчим штук 5, що були на прилавку, скинув у сумку, а я води взяла 4 пляшки, вафлі. Поки ми не перетнули кордон, це і була наша їжа.
Це все зима, холодно. Без туалетів. Ми виходимо на все це діло на вулицю. Дуже не зручно. Діти виходять, бо не дуже зручно в цій машині, але сідають назад, бо холодно. Ой, болить, ой чешеться. Бо весь цей час без душу, без нічого. А люди починають іти пішки. Повз мене постійно проходять люди, з дітьми на руках, з котами, собачками, старі люди, з візочками, а я бачила інвалідів. Вже ці 19 км йшли пішки. Вночі я виходила, діти вже спали, то місцеві жителі сіл, через які проходить ця дорога, самостійно організували допомогу тим, хто стоїть в чергах. Вони почали обабіч палити вогнища, щоб тепло було, щоб люди підходили. Вони почали у великих казанах варити чай і каву, ходити і роздавати. Я розплакалася, коли мені це запропонували. Цей перший ковток гарячий – таке розуміння єднання. Немає скільки це коштує, що це чужі люди, що це ковід і якісь мікроби. Це величезна родина, абсолютно незнайомі люди. Всі разом. Ходили по машинах, стукали і питали чи є діти. Ось какао. В першу чергу розпитували у кого діти. Мені сподобалась розстановка пріоритетів. Спочатку гарячим какао напоїти всіх дітей, а потім далі дорослих. Приносили чи то пончик дітям… Мої прокинулися і були такі вдячні, що їх так зустріли посеред поля. Я попила і до мене доходить, що це люди абсолютно самі, за свої кошти… Це перші з 19 км, а для будуть ще… Бо я одна з перших. У мене було 100 грн. Я підходжу до них. Вони мене питають: «Чайку?». Я кажу, я пила. Я пропоную гроші…Вони відмовляються, це ж безкоштовно. Я абсолютно розумію. Я просто бачу скільки тут людей, і будуть закінчуватися ці ресурси, і їм треба піти і докупити ще цього чаю. Вони м’ялись, м’ялись. « Я не можу стати з вами варити цей чай, мені треба до дітей. Але я хочу, щоб ви далі могли варити цей чай. Ви від щирого серця вийшли людей рятувати».
Постійно військова техніка поряд проїжджала, швидкі допомоги, у когось серце там хапало. Коли я виходила, бачила, що не всі люди справлялися з речама. Важко на собі нести ось ці речі. Люди йшли вздовж машин і скидали ці речі. Скидали, те що не могли нести далі. Відповідно і сміття скупчувалось. Не тільки гігієнічні речі, а й просто речі. Штани, посуд, у мене залишилась фотографія, вона дуже концептуальна – кинутий відкритий чемодан з цими речами. Людина зрозуміла, що вона з собою бере лише це і це, вона схопила найголовніше, а все інше залишила. Я їх розумію. Коли я відчула, що все ми не проїдемо, будемо йти пішки. А у мене величезний рюкзак, який я не підніму навіть. Я його вивернула на траву повністю, взяла два рюкзачки дитячих і почала складати наймінімальніший набір. У них в рюкзаках: телефон, планшет, білизна, дзвоник, корона, штани, кофтинка, йому так само склала. У мене рюкзак залишився ще менший. У мене вліз туди тільки ноутбук, документи, гроші. Одяг – світери, по теплому костюму я на них одягла. В машині було жарко, але ми планували йти пішки (мені галичани -пластуни сказали так зробити). А ще один светр, бо я розуміла, що ми тут стирчатимо і вночі, перев’язувала на них на грудях.
М.Г: Коли Ви вирішили теж йти пішки?
А. Т: 12 км залишалося до кордону. І далі не рухалося воно взагалі. І далі ми пішли пішки. Діти взяли по рюкзачку своєму, я з рюкзаком своїм і сумкою в руках. Це було дуже складно, дуже неприємно, дуже холодно. Антигігієнічна атмосфера навколо, всі стомлені, всі стогнуть, бо йдуть, йдуть, йдуть. Там цей кордон складався з двох частин. Там, де всі переходили і переїжджали, а ще зробили зону, де всі ночували серед лісу. Наскільки було переповнене те місце, де переходити. Два таких блокпости. І так багато було іноземців. Які покидали країну. З української сторони 96 % – це жінки з дітьми. А іноземці фактично були всі чоловіки. І тут була жахлива несправедливість. Ось цей передостанній пункт, де була величезна кількість ось цих іноземців… вони затоптували жінок і дітей, вони просто дико кидалися і на моїх очах їх автоматами зупиняли. Не розстрілювали, але наші прикордонники на них … як у фільмі про середньовіччя, якась пустеля, починається битва, вони з криками «егегей» кидалися, щоб прорвати цю оборону …наші на них автомати і ті тоді трохи заспокоїлись. Але дуже затоптували людей. І цей вже другий перехід. Там же люди ночували вночі серед лісу. І цей момент, коли ти вже бачиш паркан з колючою проволкою, ти бачиш не чергу, а поле людей. Там і тварини, і люди. Мабуть, були провокатори. Бо я не уявляю, щоб люди в такій ситуації могли себе так поводити: кричати російською мовою, матюкатись, битись, розпочинати бійки. Мені хочеться вірити, що це були провокатори, а не справжнє обличчя деяких людей. Бо тут війна, летять ракети, біженці, а вони починають російським матом до людей чіплятися. Я намагалась це якось витримувати. Діти. Хто пам’ятає майдан, коли дуже тісно і губляться люди. Коли біля тебе всі ці люди, руки, запахи, мати і ти дуже боїшся, що твоя дитина раз- і ти не будеш знати, де вона. Є прикордонники з автоматами, але вони по колу цього моря. Ти їх до себе. А діти хочуть в туалет, хочуть попити. Ти починаєш цей рюкзак … це так складно… Я нервову систему в цьому утримувала, плечима дітей закривала. Ці іноземці навалюються, я дітей перед собою і спиною закриваю, бо вони штовхаються. Але один раз Свят пив, а один іноземець …а вони робили так, що один пробиває, а далі один за одним рука в руку ці чоловіки -іноземці вони розштовхували жінок і дітей. І коли один схопив Святослава за курточку, за капюшон в сторону, я як накинулася на нього… Бо ця колона іноземців розділить мене з моїм сином. Я почала з ним лупитися. Поки я назад Свята не притягла до себе, я їх не пропустила. Люди почали ззаду їх відтягувати, тому що всі межі переходило це абсолютно. Я чула, що на першому етапі, дитину задавило взагалі. Вони всіх розштовхували і так вийшло, що перед самим кордоном… у них ні документів не було. Прикордонники намагалися у якійсь там рамки сформувати, вони не слухались, вони свої речі перекидали через державний кордон, з проволкою колючою. Вони перекидали речі, потім один одного підсаджували, закидали, рвали штани. Наші прикордонники стріляли тільки в повітря. Чому там така паніка створилася? Тому, що вони хотіли натиском без оформлення робити. І прикордонникам довелося позакривати всі ці ворота. І вони намагалися все якось упорядкувати.
М.Г: Коли Ви змогли перетнути кордон?
А. Т: Я не знаю, скільки б ще я там діб простояла, але я притулилася до групи людей. Я так зрозуміла, що вони були чи з Києва, чи якогось міста. З ними було двоє чоловіків, які хотіли перевести своїх жінок і дітей, а далі вже повернутись. Так, як не було українських чоловіків, іноземці поводилися дуже жорстоко. А жінки… як ти можеш когось захищати, якщо ти тримаєш в руках двох дітей. То ці чоловіки почали домовлятися з прикордонниками, щоб зробити коридор для жінок і дітей. І його під вечір змогли зробити. І поки ця група (іноземці) не бачила, його обхідними шляхами змогли відкрити такий проходик. Я зрозуміла, що моє спасіння бути поряд з цими чоловіками. Бо там можна стояти вічність. Немає куди стати в чергу. Це море людей, яке бушує, щось їсть, ходить в туалет, нічого не міняється. Ти бачиш тих самих людей впродовж кількох годин і нічого нікуди не рухається. Відсутність будь-якої динаміки дуже лякає. Хоч повільно, але треба кудись рухатись. Я почала триматись біля них, у них був червоний чемодан, бо обличчя теж не дуже запам’ятаєш. Куди вони, туди і ми. Я дітям кажу, ось цього червоного чемодана ми тримаємось. Я відчула, що ці два чоловіки свої сім’ї переведуть. І коли після обіду вони все ж таки домовились і своїм кажуть, пішли-пішли, там буде коридор. І я за ними, за цим червоним чемоданом хвостиком…, не знаючи куди я йду. Просто я розуміла, що там щось буде. Там буде якийсь рух. Я за ними. І ось ці чоловіки туди провели, і там прикордонник відкрив засув. Це було за якимись будівлями. Цей весь хаос він не бачив. Майже таємна операція. Я думаю, що це все офіційно було. Але не всі це бачили- цей перший прохід. Далі я розумію, що все пішло по накатаній. Ми пройшли і знову вони закрили цей паркан залізний. І ми стали чекати. Чекали, чекали до поки там люди з’являться. І далі вже пішла стандартна процедура: паспортний контроль, митний контроль. Пропускали без всього комплексу документів, але все одно кожного оформляли. Я так розумію, не знаю чому, мало прикордонників було. Одна жінка. Вона кілька людей провела, вийшла, комусь там в машину кричить. А, я згадала. Нам зробили піший коридорчик. А поряд, ті, що на машинах. Туди всі прикордонники були прикуті, тому що чоловіки намагалися проїхати. Були постійні прецеденти. Прикордонниця каже, що не можна, а він починає негативно висловлюватися, силу намагаючись показувати. Вона йому говорить, що не можна. А він їй: «Ты не понимаешь, я семью везу». Тут всі везуть сім’ї. Неможна. Це закон. Вони починають агресію проявляти. Я бачила, що розуміють, що вже поговорити не виходить, вони хапають зброю і ті: «ладно, ладно». Доходило до того, що треба було тримати ось так зброю… Пройшли ми всі процедури. Я трохи пофотографувала. Діти не могли стільки стояти , вже стоять добу. Я казала їм, щоб вони сідали на свої рюкзаки. Холодно, камінь, але вони вже були такі втомлені … Брудні, чорнющі. Ми на цьому паспортному контролі стоїмо 1,5 години. І кінець кінцем ми пройшли. Пройшли польський.
М.Г: Яка була ситуація на польському кордоні?
А. Т: На польському, що я можу відмітити. Дуже приязно ставилися. Я маю величезний досвід перетину польського кордону. І це завжди було не дуже приємно. Постійно відчувалась, якщо не ворожнеча … а накал. Україно-польський кордон постійно якась сутичка, конфлікт. Атмосфера конфліктна. Постійно когось у чомусь підозрюють. Митний контроль. Тебе будуть перевіряти, навіть яка закладка у тебе в книжці. То зараз це було абсолютно, як би ти до родичів в гості приїхав. Тебе зустрічають. Немає різниці, що там у тебе. І я проходжу. Якось я моментально згадала польську мову, я нею не користувалась кілька років. І кажу Dziękuję. Я намагаюсь з ними польською, вона взагалі розтанула. Я від них відчула це тепло. І ми хотіли продемонструвати повагу, пошану. І вона вибігла, у них для Dziecko були пончики, ще щось. Чай. Малі мене запитували, чи можна брати? Вони за декілька діб скучили за їжею, солодким чимось таким … І вони питають чи можна. А я їм: «беріть» і вони хором Dziękuję. У неї серце тане. На українському кордоні був величезний страх і паніка. Але настільки наші справлялися з усим цим, що на польському кордоні була тиша, порядок. Зразу чай, пончики. Комфортно. Далі ти проходиш трішечки… і сотні журналістів. Я рухаюся вперед з двома дітьми і сотні журналістів починають фотографувати, хтось щось питає. Ми виходили як по червоній доріжці. Як би не той страх, можна було б щось говорити. Але я тримаю дітей і просто йду вперед.
Далі буде.