На початку лютого 2022 року в повітрі витала величезна напруга. Хтось збирав тривожні валізки, але ніхто достеменно не знав, чи наважиться росія на повномасштабне вторгнення. Багато з нас просто не могли повірити, що в XХІ столітті, коли ми маємо можливість бути вільними від стереотипів, обирати собі професію, гендер, їжу, спосіб життя, тощо, люди можуть бути такими кровожерливими, як росіяни.
Війна змусила нас приймати нові виклики і нові для себе ролі. Багато кому довелося пережити обстріли, мобілізацію, смерть близьких людей. Багатьом знадобилася тривожна валізка і новий досвід миттєво збирати речі, рятувати себе, дітей та їхати світ за очі. Жахи війни торкнулися навіть тих, хто відчував їх опосередковано.
Звісно, ці емоційні гойдалки потрібно було навчитись якось переживати. Митці одними з перших почали реагувати на воєнні дії. Комусь довелося кричати про свій біль картинами в евакуації за кордоном, а хтось залишився працювати в Україні.
Мистецтво допомагає людям пережити страх, біль, відчай, порожнечу, ненависть. Для когось це арт-терапія, а для когось – спосіб донести інформацію до світу.
Як художники передають ці емоції на картинах?
Одним з перших, хто почав зображувати події в Україні – київський художник Антон Логов. Він придбав кишеньковий блокнот, почав створювати швидкі малюнки і викладати в соцмережі, щоб якомога більше людей у світі дізналися про російську агресію. Спочатку в його роботах були вибухи, обстріли, зруйновані будинки. А потім – розстріляні люди із зав’язаними руками в Бучі, поховання на дитячому майданчику в розбитому ракетами блокадному Маріуполі, тощо. На найболючіших роботах Антона сходить чорне або червоне криваве сонце. На окремих малюнках художник показує цинічність «хороших росіян», які ніби-то «внє палітікі», але спонсорують ракети, що бомблять домівки українців, як от «росіянка прийшла в супермаркет по свіже м’ясо».
Крім того, Антон Логов презентував виставку «Залізне небо» в Національному музеї «Київська картинна галерея», де представив абстрактний живопис. За словами автора, виставка – це розповідь про те, що на світі все ще є Бог, який крилами ангелів закриває Україну від ворога. Часто щоб передати біль, надрив, напругу не потрібно зображувати сюжет. Емоційна нервова абстракція відчувається набагато сильніше, ніж будь-яка розповідь. Ритм, гра кольорів, потьоки фарби, тональні контрасти дозволяють зрозуміти художника без слів.
Київська художниця Ольга Штейн по-своєму передає емоційний відчай. Її картини періоду війни – це нові мадонни, що годують своїх дітей, прикриваючи криваві рани. Це фрагменти тіл, які показують, що ким би ти не був, твоє тіло може бути розірваним, знищеним. Роботи «Немає рук зустрічати життя» або «Άγιος Γεώργιος» про те, що спаплюжене, знівечене тіло без шкіри зламане, але дух зламати неможливо. Вона пише плоть максимально реалістично, нав’язуючи глядачу відчуття, що тіло – це лише м’ясо. Це ніби відгук Ольги на розмови російських солдатів зі своїми дружинами, які, в свою чергу, закликали їх до згвалтувань українських жінок та розчленування їхніх тіл. Творчість Ольги Штейн – віра в те, що далі буде Суд, що для когось буде, нарешті пекло. Вона наділяє релігійність новими смислами, які є актуальними сучасній людині та переосмислює традиційні сюжети. Під час перегляду цих картин відчувається емоційний стан художниці та її філософія.
Не менше біль передається роботами Матвія Вайсберга, який на початку війни евакуювався до Мюнхена. Він взяв із собою олівці, фломастери, чорний папір і робив замальовки упродовж всього часу перебування, що вилилося в серію «Дорожній щоденник». Особливо торкають роботи, які художник малював у Гліптотеці. Скульптури, що знаходяться там, здебільшого погано збереглися. Вайсберг так малював ці залишки скульптур (ноги, відбиті частини голів, торсів тощо), що напрошуються порівняння із понівеченими тілами простих українців та наших воїнів. Як каже сам художник, надії додає те, що уламки скульптур уже стоять 3000 років, а це означає, що і наші захисники незламні. Навіть якщо воїну довелося ампутувати кінцівки, його дух все-одно зламати неможливо. Особливо емоційно контрастно сприймаються малюнки із червоною лінією, яка постає головним композиційним акцентом. Це створює своєрідний внутрішній пафос, нервовий імпульс. Окрім того, червона лінія є символом боротьби з останніх сил. Вона ніби струмок крові поєднує між собою всіх українців. Це Маріуполь і Волноваха, Херсон та Буча, Ізюм та Лисичанськ. Це кожне місто, де залишив свій слід «рускій мір». Цю червону лінію росіїнам ніколи не здолати.
Українці – неймовірна нація. Кожен робить все, що від нього залежить на різних фронтах. Хтось захищає нас фізично, жертвуючи своїм тілом, хтось волонтерить, хтось працює 24/7, щоб мати можливість донатити. Митці ж дають нам можливість пережити війну за допомогою естетичного досвіду, катарсису. Вони дають поштовх простим людям розвивати абстрактне мислення і глибше вивчати своє мистецтво, розмовляти українською мовою, говорити на весь світ, якою глибокою і прекрасною є українська культура.
