Цього разу поговоримо і про глобальне, і про особисте. Війна та поезія у свідомості людства, певне, поєдналися з часів гомерівської “Іліади”. Це був перший твір, в якому легендарний автор не тильки дав опис війни, але й спробував осягнути її метафізичну сутність…
Відомий італійський письменник та філософ А. Барікко гадає, що саме тоді війна постала у художній свідомості давніх греків (тобто на зорі європейської культури) як химерне поєднання героїчного та абсурду, великих подвигів та марної смерті…
З 2014 року війна стала супутницею активної “бойової” частини українського суспільства, у 2022-му – увійшла тією чи іншою мірою до кожної оселі.
Війна як явище, сукупність подій, стала не тільки об’єктом аналізу журналістів, політологів, істориків, економістів тощо, але й активно увійшла в, так би мовити, нематеріальний простір. Священники, філософи та інші мислителі прагнуть осягнути це одвічне людське прокляття з огляду на власне «професійне» світосприйняття. Окультисти будь-яких жанрів теж не лишилися осторонь, але це вже особлива розмова…
Рідко коли війна залишала байдужими людей мистецтва, зокрема письменників та поетів.
Поетичне світосприйняття має свої особливі риси. Поет зазвичай міркує категоріями, що безпосередньо апелюють до Вічності, «міксуючи» власний досвід та фантазії, архетипи та спадок попередніх поколінь, історичні рефлексії та погляд у майбутнє, цінності та ідеї, оголені бурхливими подіями.
Коротко оглянувши випадки безпосереднього (так би мовити) «діалогу» війни із поезією, зупинюсь також на власному досвіді й баченні того, як присутність теперішньої війни впливає на метаморфози свідомості «поетичного складу»…
Для поезії взагалі немає «неважливих» тем, а коли йдеться про таке колосальне потрясіння, як війна, то годі й казати! Якщо митець не бачив війни безпосередньо, то, принаймні, міг демонструвати певну рефлексію щодо війн минулого – далекого чи не дуже. Війна не обов’язково постає в творчості як набір конкретних подій, а може розглядатись в абстрактному чи міфологічному вимірах. Все залежить від багатьох факторів: особистості самого митця, суспільно-політичної кон’юнктури, мети написання самого твору… та багато від чого.
Від часів Гомера та його «Іліади» (у істориків, звісно, є сумніви як щодо реальних подій Троянської війни, так і стосовно самого автора) війна увійшла в мистецтво настільки серйозно, наскільки це можливо… Конкуренцію в цьому складає хіба що Любов, яка в поезії нерідко теж виступала як різновид боротьби, й не була такою вже явною протилежністю Смерті чи тій же Війні…
Антична поезія (як і антична війна) – тема для багатьох сторінок. Певно, поезія з тих часів змінилася так само, як і насилля будь-якого різновиду – але, мабуть, більше за формою, аніж змістом.
В добу Середніх віків акценти дещо змінюються: з’являється культ лицарства, вже ближчий для свідомості сучасного освіченого європейця. Як мінімум у часі. Зазвичай лицарство змальоване у вельми романтизованому вигляді, зусиллями власне поетів.
До моменту утворення буржуазної масової культури ця парадигма була майже незмінною – до лицарських чеснот апелювали й після того, як вогнепальна зброя остаточно витіснила лицарів з поля бою. З перемогою масової культури, здається, що лицарство, як і поезія, увійшли у стан перманентної кризи…
Але повернімось до Середньовіччя. Мені завжди особливо подобалася фраза наприкінці фільму «Хоробре серце», що, попри історичні вольності, прищепив нам особливі почуття до епохи лицарства:
«Вони билися як воїни-поети…
Вони билися як шотландці»
В українському перекладі ці слова лунали якось по-особливому загадково. Що це означає бути воїном та поетом одночасно?
Один зі стовпів світової культури усіх часів – поет Данте Аліг’єрі, довів це на практиці, хоч італійські міжусобиці його часів важко подати як щось героїчне, на кшталт боротьби шотландців, що відбувалася в той же період… Данте був лицарем, як майже кожен тоді світський дворянин, хоча його образ сприймається нами куди більш мирним-статичним, аніж верхи, із мечем.
Війна у Середні віки як основне заняття дворянства ще не розглядалася настільки протилежним до мирного життя феноменом (власне, правителі-базилевси давньої Греції теж найчастіше являлися активними воїнами). Війна, як і поезія, була справою еліт… Релігія ж в свою чергу надавала війні сенсу певного священного дійства, згадати хоча б про Хрестові походи або мусульманський джихад.
Війна (як і поезія!) ще не мала того характеру, який можна назвати «масовим» – армії середньовічної Європи були нечисленні, простий люд страждав від свавілля феодалів, голоду, холоду та хвороб ніяк не менше, ніж від безпосередніх військових дій, а героїчний епос оспівував лицарів-героїв, що прославляють Бога чи сеньйора, але зрідка – якийсь окремий народ, що, скажімо, протистоїть загарбникам-іноземцям. Дійсно, з цієї перспективи поетична історія «300 спартанців» куди ближча нам тепер, аніж, скажімо, династичні розбірки англійського дворянства у війні Троянд. В цьому сенсі згадане «Хоробре серце» теж ближче до сучасних цінностей визвольної боротьби та патріотизму, аніж до класичних феодальних баталій. Подібне протистояння феодалізму й патріотизму досягло піку у Столітній війні Англії та Франції (1337-1453 рр), а образ Жанни Д’Арк – орлеанської діви – набув і символічно-поетичних рис.
Побіжно згадаємо найбільш популярні епоси Середніх віків – «Пісню про Роланда» (ХІІ ст) та «Пісню про мого Сіда» (ХІІІ ст, з певними ознаками «релігійно-патріотичного» контексту) та рушимо далі. Хіба що відмітимо ще й типовий язичницько-варварський культ війни, скажімо, у скандинавів. Справа скальдів-поетів в цьому випадку була досить проста – прославляти в образі героїв агресивну війну як таку, без зайвих сентиментів та релігійного гуманізму. Треба сказати, що в цьому була своєрідна естетика, нехай і суто за мотивами реальних подій.
Як відомо, Ренесанс та Новий час повернули Європі античну естетику й погляди на життя. Розправив плечі й «атлант» Гуманізму. Проте, війни нікуди не поділися, більше того – отримали вигляд масштабніший та ще більш кривавий. Типаж лицаря-аристократа, нехай і достатньо ідеалістичний, багато в чому поступився образові жорстокого та безпринципного найманця-ландскнехта.
Все ж, поезія до останнього чіплялася за цінності лицарства. Політичні авантюри, релігійний фанатизм, грабіжництво та насильство подекуди виправдовувалися псевдолицарськими чеснотами. Це не означає, що лицарство загинуло остаточно. Як я іноді люблю жартувати, у ті часи справжні дворяни навіть різали одне одного зі словами «Помилуй нас, Пречиста Діво!» або «Даруйте, сеньйоре, я змушений Вас проштрикнути…», а не із більш звичним для дитини 90-х «н..я сєбє, с..ка, бл…, ти шо, о…єл!». Суворий український заклик до конфлікту, втілений у слові «Шановний…!!!» якось дотичний як раз до ренесансної традиції, хіба ні?)
Попри грубість ландскнехтів місце для освіченого воїна-митця залишалося. В іспанській імперії ХVI-XVII століть дивним чином військова міць поєдналася із Золотим віком мистецтва. Згадати хоча б найбільш знамениті прізвища. Мігель де Сервантес, геній іспанської літератури, однаково добре володів як шпагою, так і пером. Вельми обмежений фінансово, обидві великі справи він робив зовсім не від нудьги. Його поезія, а особливо – цілком поетичний образ лицаря Дон Кіхота, повністю просякнуті філософією війни. На сторінках 2 кумедний ідальго виголошує справжні оди мистецтву війни! І хоча на смертному одрі він зрікається своїх «лицарських» забобонів, щирість попередніх його слів не викликає сумнівів (а це ж і є думки автора, що пишався своєю раною під Лепанто у 1571 році!).
Не цуралися мистецтва шпаги й інші визначні іспанські поети: Лопе де Вега, Кеведо, Каррільо та багато інших. Поезія та військова справа, здається, сплелися в тогочасній Іспанії у єдине ціле!
У сучасному романі про типового героя тих часів – капітана Алатрісте, автор Артуро Перес-Реверте відводить поезії та образам поетів особливе місце. Старий поранений солдат питає молодого побратима у інтервалі між боями, чи пише той вірші, як раніше. А перед самою смертю просить «розповісти все, як було» – не виключено, що теж у поетичній формі…
У ті ж часи інший геній – англієць Уільям Шекспір (чи той, хто писав під цим іменем) по-новому розглядає буремні часи історії, зокрема особливу увагу приділяючи війні і насильству як такому (недарма фентезійник Дж. Мартін називає справжнім «вбивцею» персонажів не себе, а Шекспіра!). Один з найвизначніших французьких поетів ХVІ ст. П’єр Ронсар лише через хворобу не вступає на військову службу, але із задоволенням описує звитяги французьких королів…
На українських теренах того часу народне мистецтво вперше створює культ воїна-козака… До цього ми ще повернемось.
Світові «військово-поетичні» феномени усіх часів та народів можна рахувати довго – від епосів ацтеків чи інків до самобутніх творів самурайської Японії! Очевидно, що засудження війни в більшості культур поступалося місцем романтизації воїнської звитяги з тих чи інших причин… Здається, що розкаяння гомерівського Ахілла на довгі часи було майже одиноким. Хіба що індійський цар Ашока (ІІІ ст. до н. е.), за легендою, горював не менше, побачивши криваве поле битви. Цар-воїн поступово перетворився на царя-буддиста, що описують джерела того часу.
ХVІІІ століття розглядає війну радше як типово чоловічу пригоду. Варто зазирнути хоча б в мемуари Казанови (типового героя свого часу), що також іноді приміряв на себе мундир… Загалом у той час акцент на насильницькому характері війни мінімальний, а основні бенефіціари війни теж не надто полюбляли зайвий раз наголошувати на найбільш її похмурих рисах. Поезія теж не робила з війни трагедії. Політична необхідність, гарна, суто «чоловіча» кар’єра, колоніальна експансія, але –народна трагедія в останню чергу.
ХІХ століття привносить в поезію особливу романтику боротьби, та певну філософію військових дій: доволі символічною постає сама зустріч Гете та Бонапарта (двох титанів – Поезії та Війни) з їх життєвими поглядами, що зійшлися в певній історичній точці. Також вже наполеонівські війни закладають початок героїки визвольних змагань поневолених народів, на що поезія реагує особливо гостро.
У 40-х роках піднімається «Весна народів». Молодий угорський лідер та життєлюбний поет Шандор Петефі знаходить одночасно смерть та безсмертя у битві за Свободу. Адам Міцкевич та інші митці понад усе жадають визволення Польщі та Литви у кривавому протистоянні з російським царизмом…
Перед цим військові мрійники-декабристи прагнуть повалити тиранію як пером, так і лезом. Зокрема, Кондратій Рилєєв – військовий та поет.
Пушкін, якого пов’язували з декабристами, що як раз між цими подіями убитий рукою військового, від помірного «декабризму» переходить до казенного імперського «патріотизму», «воюючи» з ворогами за допомогою пера – чи то з поляками, яких закликає приборкати силою, чи глузуючи з французів часів Бородіна…
Його поетичний наступник, Михаїл Лєрмонтов, вже цілком професійний військовий, плете похмурі мережива культу війни та смерті, про які пише із майже садистсько-еротичним захопленням…
Але мистецтво російське – то радше одна велика девіація.
Світоч же українського духу, натхненний славою козацтва та гайдамацтва, Поет Шевченко прямо закликає до збройної боротьби, й хоч і змушений стати солдатом імперії, яку так прагне звалити. Годі й казати – сам «батько» нашого поетичного слова, Іван Котляревський, також був офіцером, але цілком «імперського» штибу.
Вже іншій імперії – австрійській – служить буковинець Юрій Федькович, що у військовому поході в Італію (1858 р) пише свій перший вірш… В цих поезіях куди більше суму, ніж воєнного ентузіазму.
По той бік океану, в часи Громадянської війни в США (1861-1865 рр) синій мундир янкі носить самобутній поет, письменник та журналіст – Аброз Бірс. Його поезія не надто відома у нас, проте коротка проза – яскравий приклад суто поетичного перетворення військового реалізму у химеру психологічної готики.
Настає ХХ століття і жахлива доба світових війн. Кількість поетів – хороших та поганих – стає більшою, збільшується число жертв війни…
Військова лихоманка 1914 р. не оминає й поезії, й лише після років кривавої бійні чути слабкий шепіт пацифізму, який в російській імперії майже затихне в не менш кривавих потоках війни громадянської.
Поєднаються у жахливому, химерному танці, такі, здавалося б, несумісні речі, як звірства більшовиків та дивовижно поетична проза Ісака Бабеля, а кривавий мучитель Аркадій Гайдар писатиме зворушливі історії для дітей…
Британець Редьярд Кіплінг, в свою чергу, стає апологетом «благородної війни» британського лева із ненависними німцями, чому і присвячує багато віршів. Війна «віддячить» йому трагічною загибеллю сина… Ірландський видатний майстер Вільям Батлер Єйтс навпаки, закликає співвітчизників зосередитись на національній боротьбі, замість гинути, захищаючи імперію.
Зухвалий передвісник фашизму Габріеле Д’Аннунцио (Рапаньєтта) стане першим поетом країни, що колись вінчала лаврами лицаря Данте.
У трагічному для Іспанії 1936 році жертвами насилля стануть два протилежні діячі: фалангіст Хосе Антоніо Прімо де Рівера, палкий шанувальник поезії, та легендарний Федеріко Лорка, противник усякого насильства.
Німецький культ війни, забувши про Гете, наплодить своїх поетів; радянська ж система, знищівши український Едем у хащах Сандармоху, виховуватиме покоління тих, хто піде «роздавати землі» в «Гренаді» та звільняти Суомі від фінів – усе це під акомпанемент своєрідних поетичних експериментів.
А потім поезія помре. Можливо, як і сказав Теодор Адорно, помре у попелі Освенциму-Аушвіцу. Якщо те, що мало служити прекрасному або хоча б зберегти крихку гармонію епосу про героїв, не завадило подібному жахіттю, тоді воно має померти. Принаймні, світла сторона поезії…
Багато можна сказати й про те, як поезія служила пропаганді Другої світової, як протистояла війні. Не можна не згадати великих титанів духу, що згинули в боротьбі з антилюдськими системами. Певне, для нас в цьому сенсі номером один є Василь Стус. На жаль, багатьом талантам довелося або згинути, або фактично вбити поета в собі, прийнявши службу системи.
Від часів Сандармоху й Освенциму, дисидентів та співців партії, минулося багато. Здавалося, рани світу загоїлись, і можна радіти, повертаючи поезії її «світло». Можна прославляти Життя. Так жила Європа, жив світ, жили і ми якийсь час.
Та настала доба Криму й Донбасу, й от тепер – Бучі та Маріуполя.
І питання життя поезії знову постало.
Ми бачимо темряву, але й бачимо світло в руках наших героїв. З Майдану, а потім з 2014 року пробудилася українська нація, і поезія отримала нове дихання теж.
З трибун, сторінок та екранів лунали вірші – відомих уже митців, як Костенко або Павличко, так і невідомих чи анонімних авторів з інтернету – вірші різної тематики й якості.
Розважальний шоубізнес, як правило, війни до 2022 року не бачив, та й ставка в ньому завжди робилася не на «тихе мистецтво» поезії, а більше на шум та картинку.
Після того, як конфлікт, початий у 2014 році загальмувався, застиг на місці, тема війни у суспільстві втратила, якщо можна так сказати, свій градус. Лише безпосередні учасники бойових дій, ветерани, волонтери та частина небайдужих громадян не полишала цієї теми, нагадуючи про те, що війна не завершена, що вона може проявитися й у більш масштабній формі. Так і сталося.
Складно одразу відповісти, яку ж роль в цьому всьому відіграло мистецтво, й зокрема поезія. Позаяк, в наші часи це надто розтягнуті в просторі та суспільній свідомості явища. Тому визначу лише деякі власні спостереження: по мірі того, як конфлікт на Донбасі зупинився “на паузі” та зникав з перших шпальт, вщухала й хвиля “народної творчості”. Окремі митці чи автори-військові час від часу збирали відповідні тематичні читання, публікували збірки, але невизначеність майбутньої долі конфлікту та інші фактори залишали тему війни в тіні більш нагальних, “хайпових” тем (як той-таки коронавірус).
Небайдужі митці великою мірою звернулися до тем внутрішньополітичних та соціальних, ну а розважальний сегмент (себто шоу-бізнес), остаточно перемкнувся на розваги не надто вишуканого штибу. Іноді – й взагалі на продукт, явно розрахований на російський ринок. Тема війни для багатьох стала надто обтяжливою й згадувати про неї було чимось на зразок необхідності провідувати стару божевільну бабцю в будинку для літніх людей…
Годі й казати, як змінилося все тепер. Життя (а поряд – і смерть) закружляло в такому буревії, що на поверхню здійнялося геть усе. І також поезія, хоч її слабкий голос важкувато почути у щільній какофонії новин та іншої інформації. Та все ж спробуємо вслухатися.
Поети були і є серед військових. Знаю, що тепер їх чутимуть краще і довше, ніж після 2014ого.
Майстерним поетом був загиблий воїн та герой Гліб Бабич, царство йому Небесне. Представник вже молодшого покоління, Павло Вишебаба, колоритний вояк, дай Боже йому здоров’я, радує при нагоді своїх підписників в Інстаграмі щирою, проникливою поезією, що пахне теплом й надією не менше, ніж порохом. А ще – мудрими настановами тим, хто нервує в тилу. Так, вояки наші бува ще й заспокоюють мирних – така іронія!
Майстер ліричного хуліганства Артем Полежака, наскільки мені відомо, також перебуває у Збройних Силах.
Стовпи української лірики – Сергій Жадан та Святослав Вакарчук- зайняті різними видами волонтерства. Як і Антін Мухарський (він же Орест Лютий), що смалив ворога римою ще тоді, коли це було не так популярно… Видатний, попри свою молодість, автор Адрій Любка хоч і відомий як прозаїк, має світосприйняття цілком поетичне, також став крутим волонтером.
Ясна річ, що художник слова у такий час не має права бути байдужим. Я певен, що список наших митців настільки широкий, що вистачить на окрему статтю, а може й книгу. Це вже визнані майстри, це ті, чия слава попереду, це також і ті вояки, що несподівано для себе знайшли розраду у поетичному слові…
“Розважальний сегмент”, звичайно, не міг пройти повз великого хайпу. Не будемо надто суворі й до простих графоманів, хоча коли вони виринають на великих екранах, доводиться терпіти й вельми сумнівний контент – найчастіше саме від тих, хто ще вчора заробляв на рф або ж продукував продукт, що був ідентичний ворожому.
Хоча мова перш за все йде не стільки про поезію, скільки про музику, текстова складова цілком показова. Ми бачимо як і справді дивовижні музичні роботи з глибокими текстами, так і відверто плебейські частушки про “ваньку-встаньку” й тому подібне…
Закони сучасного шоубізнесу диктують необхідність реагувати якнайшвидше, поки інфоповод ще “теплий” – на мій погляд, мистецтву такий підхід шкодить, у 99 випадках зі 100. А особливо шкодить поезії, сутність якої в глибокому осмисленні метафізики речей та явищ, але не в повторенні вірусних фраз та мемів (хоча й ці елементи теж можна застосувати майстерно).
Втім, не будемо надто суворі до тих, хто робить перші кроки в українізації власної творчості. Нехай вони й осягнули усе надто пізно, як може здатись, в даному випадку ринок робить свою добру справу.
Кумедно, колись ще в класі 5, а може й раніше, прийшла до мене ідея написати вірш саме про війну. Певне, далася взнаки нездорова зацикленість тодішньої освітньої системи на темі “9 мая”, хоча мене тоді вразила саме трагічна сторона далекої Другої світової: втрачені життя, зруйновані долі та навіть просто образи руїн…
Тоді, пам’ятаю, спроба не увінчалася успіхом, і я вирішив, що поетом ніколи не стану – бракне таланту. Не став я також художником і футболістом, а на уроках від нудьги бувало все іще розважав себе несерйозними віршами: писав, як однокласниця їсть апельсин, як хочеться втекти з уроків й випити пива, як я люблю рідну школу (це жарт)…
Йшов час, думки мої знову верталися до поезії – мабуть, занадто вже багато було джерел для натхнення. Я вирішив цю дилему просто: оскільки таланти власні оцінював дещо скептично, я взяв і вигадав людину, яка б писала краще за мене!
Хто з нас є головний творець, а хто помічник – то вже інша історія. До теми війни ми повернулися вже разом.
Здається, першою такою спробою став вірш “Лицар” 2010 року, де боротьба з реально болючими життєвими труднощами алегорично постала в образі хрестоносця та його протистоянь: не стільки із сарацинами, скільки з важкою долею в образі пустелі на чужині.
Втім, більш конкретна військово-історична тематика з’явилася вже у “Останньому терсіо” (до речі, ті вірші писалися ще російською). Сюжет вже згаданого “Алатрісте” підштовхнув до роздумів про долі іспанських солдатів часів 30-літньої війни. Це була така собі спроба осягнути філософію “війни заради війни”, на якій базувалася химерна ідея імперської величі. Між лицарським благородством та суто ландскнехтським насильством кордони ставали примарними.
Оскільки мій вигаданий поет був іспанцем, то не дивно, що на тлі захоплення Мачадо, Лоркою та Хіменесом наступний вірш стосувався Громадянської війни у Іспанії. Він отримав назву “Пісня заходу сонця і порожнечі” (“Песнь заката и пустоты”) і мав на меті наголосити на виключній трагічності громадянських війн загалом.
Це все, ясна річ, був погляд на далекі історичні події, що для поетичного мистецтва не найлегше завдання. Куди більше зусиль приділялося особистим переживанням, зокрема й філософським та містичним. Війна як грандіозна й масштабна подія явно поступалася проблемам внутрішньої боротьби чи певним протистоянням з власною долею, суспільством.
Але загострене відчуття справедливості та й просте усвідомлення важливості свободи (для творчості особливо!) здійняли на поверхню почуття громадянські. Великі події в душі поета завжди здіймають великий буревій.
Настав час Майдану й геть усе життя тепер співвідносилося з цим грандіозним явищем.
Патріотичний пафос єднався з гострою політичною сатирою, символізм та алюзії на події минулого чергувалися з біблійними мотивами та конкретними драмами окремих людей. Поезія усіх спрямувань та якості множилася зі швидкістю світла.
Це ще не була війна, але на вулицях Києва вже пролилася справжня кров…
Вірші були такими, як і події: веселі, а далі все більше сумні.
Власне, сатира у нас народилася в єдиному екземплярі – «Втеча Ілліча», присвячена поваленню сумнозвісного «бессарабського» Леніна, це вдалося побачити на власні очі.
Не дивно, що найемоційніша поезія Майдану «Ми молоді! Хто – тілом, хто – душею…» була написана українською, хоча у ті часи рідна мова все ще залишалася на правах святкової вишиванки: гарно, красиво, проте, на жаль, не на кожен день…
Певне, кривавий лютий місяць, втеча Януковича й відчуття повного апокаліпсису в самому центрі столиці, сконцентрувалися у «Дні гніву» (назва цілком очевидна та не нова), в якому емоційна складова все ж більш виразна, аніж розважлива «поетичність»… Навіть лірика того періоду також носить відбиток тривожності, революційної напруги. Здається, це добре відчутно у «Грудні» (2013) та «Маленькій принцесі» (2014).
Анексія Криму та початок війни на Донбасі позначилися у вірші «Русскій мір» – це не стільки сатира, як дуже сумна іронія… Ще один вірш торкається теми так званого «9 травня», як реакція на посилення російського культу «побєди» та «дєдов».
У наступних роботах війна на довгий час відходить у тінь більш особистих, міфологічних, містичних тем. Писати про війну з тилу завжди складно й присутній ризик стати нещирим. Але ж думка про те, що про війну слід пам’ятати (на жаль, на тлі певного замороження конфлікту у 2015-2022 рр. про війну багато хто з нас вже не думав), позначалася й на творчому процесі. Цей настрій солідарності з українськими бійцями, але водночас – і певного синдрому «тилової людини», проявився у вірші «Іду на ви» (із циклу «Гімн самотності»). Попри дещо фантасмагоричний вимір, в якому перебуває ліричний герой циклу, рубіж, який захищають цілком реальні герої війни, присутній навіть у химерному всесвіті циклу.
Десь до осені 2021 року війна, якщо не зникла з публічного простору повністю, то перетворилася на щось буденне. Вигадувати якісь нові сенси було важко, а без цього поезії бракує «кисню».
Це не означає, що доля української боротьби стала нецікава митцям, радше усе «підвисло» у невідомості. Варто виділити одну невелику роботу, яка, здається, цілком передає цей стан – «Пісня далека…», задумана 14 жовтня 2018 року під час певних урочистостей.
Вірш «Молох» кінця того ж року – таке собі чергове осягнення феномену путінізму. Ідея у тому, що Молох міфічний, як і його сучасний аналог – не всемогутня потойбічна сила, а усього лиш жалюгідний бовван, влада якого тримається на забобонах дикого натовпу. Власне, це не штучний істукан пожирав дітей в стародавні часи (якщо таке дійсно мало місце у давньому Карфагені) – самі батьки приносили їх в жертву божеству, якого створили… Врешті- решт, образ Карфагену теж вельми очевидний відносно ворога.
Слід зазначити, що поезій українською стає все більше. 2019-20 роки пройшли в основному під знаком внутрішньополітичних питань, та, звісно, епідемії Ковід-19.
Так званий коронавірус у медіа-поп-комерційному просторі залишався темою номер 1. В ній було достатньо й трагічного, а війна, здається, майже зникла з новин (наразі є навіть версія, що пандемія завадила більш ранньому вторгненню рашистів).
Напруга, створювана концентрацію путінських військ на кордоні, не відчувалася хіба що зовсім відстороненим від реальності людям. Поети були насторожені, ніби тваринки напередодні землетрусу. У школі діти час від часу питали, чи справді буде війна… Я не знав, що станеться, хоча було очевидно: ворог замислив щось. Міркування й тривоги, пов’язані з можливістю війни, втілилися у вірші «Білий домініканець». Так, назва запозичена з надто вже закрученого твору Г. Майрінка, але якось вже спала на думку. Образ домініканця у вірші, що натякає героєві на війну, завдячує цілком реальній людині з ордену.
Прийшла велика війна, усі життєві обставини перебувають в її тіні. Поезія також, хоча на деякий час про неї довелося забути. Натхнення- взагалі штука примхлива: бува, ідея твору лізе в голову й у підвалі під час обстрілів, а іноді навіть сприятливі умови ніяк не породять путнього результату.
З одного боку, небезпека та стрес вбивають «поетичні» відчуття, з іншого – творчість стає такою собі терапією.
У перші дні так звані емоційні гойдалки призводили до того, що простецькі сатиричні частушки про смерть х-йла чергувалися в уяві з апокаліптичними картинами розбомбленого Києва, який довелося покинути… Величезні переживання були й за рідних та близьких, особливо тих, хто опинився в небезпеці. В голові та душі панував страшний хаос.
Відносна безпека подалі від боїв змінилася на потрясіння від жахів, що розкрилися на звільненій Київщині, продовжили неприємні «гойдалки». На якусь мить стала зрозумілою «смерть поезії» часів Освенциму…
Але парадокс – в такі хвилини ідеї та думки, як на лихо, особливо вдирались в свідомість, немов якась темна сила прагнула посміятися з гіркої вдачі того, хто назвався поетом. Не сказати, що це був зовсім незвичний досвід: майже уся попередня наша поезія була «темна»! Але відчуття були дуже гострі.
Багато великих тем, породжених натхненням війни, все ще залишаються незавершеними. Має пройти час. З-під «гарячої руки» виходять частіше як раз «частушки» (що, звичайно, теж мають право на життя). Зрідка – шедеври емоційної сили. Але цих саме сил якраз і бракує… Шлях від чистих емоцій до втілення на папері рідко буває простим.
Три останні на цей момент роботи вийшли досить різними, що радує.
У першому випадку – це сумна молитва або навіть сповідь – тут мало що можна додати, окрім власне написаного.
Несподівана ідея другого віршу народилася на виставці солдатиків
О. Калашніка, привезеній у музей Ханенків із Харкова. Її концепція вразила – просто та геніально художник відобразив похмуру сторону іграшкового світу радянської дитини (або дитини 90-х). Примітивні, безглузді та безликі солдатики як справжній гімн мілітаризму! Філософія якраз не героїв (Ахілла чи Гектора), а радше «чмонь», гарматного м’яса. Подумалося тоді про те: « Хто ж вони – ті, хто по іншу сторону? Ті, хто в умовних окопах є навпроти наших величних героїв, яскравих людей, особистостей. Талановитих і вже легендарних вояків (багатьох, на жаль, вже неживих): Сліпака, Бабича, Каракая, Ратушного, усіх азовців, Гудименка, Вишебаби, Маркуса, Декусара, Найєма та ще сотень, тисяч крутих козаків! Та ви й самі знаєте, хто там, на тій стороні…»
Звичайно, звернення до «россолдатів» у вірші «Ти!» цілком риторичне. Навіть якби хтось з них й прочитав його (українською!), нічого б не змінилося в кращу сторону. Хотілося просто закарбувати на довго-довго ступінь ганьби цього «війська» – озброєного, великого, небезпечного, проте жалюгідного.
У третьому вірші («Коли») війна з’явилася без прохань чи попереджень – просто за час написання вибухи двічі врізалися в цей поетичний світ – поле химерних снів та думок, гіркого минулого, тривог за майбутнє, молитв та розпачу, образів історії. Так і живе сучасна поезія, допоки реальність перевершує найбільш хворі фантазії й сновидіння.
Важко сказати, яке місце займуть з часом ці роботи, про які йшлося вище. Головне, що глобально поезія все ж жива, хоч іноді й прикидається мертвою. Україна так само житиме в двох світах – у власних кордонах вільних людей, а також у Вічності, яку поезія творить та зберігає.
(якщо згадані роботи вас зацікавили, запрошуємо ознайомитись із ними та багатьма іншими в соціальних мережах):
https://www.facebook.com/savasavasava – група в Фейсбук з поезією та прозою автора
https://www.instagram.com/juan_pablo_solerjps/ – особиста сторінка автора в Фейсбук