Війна (зі) світлом: епізоди з воєнних буднів Києва – Антоніна Кізлова, Людмила Петрушко

Антоніна Кізлова

Докторка історичних наук, доцент кафедри історії факультету соціології і права Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського».

Розділ статті: Війна

У зв’язку з повномасштабним вторгненням російської федерації та все більш масованими ударами по критичній інфраструктурі, міста, містечка й села України одне за одним опиняються без доступу до електроенергії.

Не варто зайвий раз нагадувати, скільки негараздів приносить навіть нетривалий розлад електропостачання сучасним споживачам. Так само, як і забракне слів, аби належно подякувати всім, хто, нерідко ризикуючи життям, відновлює всі ланки мереж.

Свого часу наш університетський професор, дослідник Середньовіччя, розповів, що для кращого розуміння своїх героїв іноді читає при свічці, не вмикаючи світла. Історик Люсьєн Февр стверджує, що наші емоції, навіть якщо вони називаються тими самими іменами, що й багато століть тому, не можуть бути тотожними тогочасним. Почуття страху в нас сьогодні, в умовах, коли темрява розсіюється від увімкнення вуличного ліхтаря чи лампи, зовсім не таке, яким було в Середньовіччі, коли з настанням ночі вулиці опановував суцільний морок (6). Годі вже й казати про те, яких обрисів набуває страх сьогодні – коли за ним стоять не фантазійні образи, якими населяє пітьму людська уява, а цілком конкретні побутові складнощі – відсутність можливості приготувати їжу чи зігріти воду, відсутність самої води через зупинку водозаборів, нестача інтернету, зв’язку – адже і базові станції, і мережі інтернет-провайдерів теж потребують електроживлення; зупинка міського та залізничного електротранспорту, неможливість працювати, не говорячи вже про відключення критичного для життя обладнання в лікарнях чи про перебої з постачанням продуктів у магазини (які й не завжди працюють). Словом, електрика набуває статусу «світла життя», без перебільшення. І те ж саме світло може стати ворогом у контексті іншому – коли йдеться про запроваджений режим світломаскування.

З перших днів війни дружба зі світлом набула іншого, обережного забарвлення. Певно, під час кожного ввімкнення ліхтарика телефону при виході на вулицю потрібно було думати, чи ця користь не перевищить потенційну загрозу. Згадалися приклади з історії, коли на межі ХV–ХVІ стю у Києві існувала заборона на світло (4), або коли через чинний в Англії у 1696–1851 рр. податок на вікна їх замуровували (2). Тепер маємо щось подібне: чим більше вікон і чим вони більші, тим більше клопотів із тим, щоб їх максимально заслонити. Покривала, ковдри й навіть килими – все стало завісами, які зробили життя в помешканні невидимим для ворога. Щоранку вони знімались і щовечора чіплялися знову. Частина з них висіла на вікнах цілодобово, перетворюючи кімнати на підземелля.

Практика світломаскування вперше з’явилась у війнах ХХ ст. Світло не мало допомагати екіпажам ворожих літаків побачити цілі, наприклад, як під час нальотів бомбардувальників на європейські міста під час Другої світової війни. З початку широкомасштабної війни рф проти України в інформаційному просторі билося немало списів щодо питання – чи має сенс режим світломаскування, коли високоточна зброя наводиться на цілі за допомогою супутникових та електронних навігаційних систем? Однак технічний рівень «другої армії світу» радше свідчив на користь того, що диявол ховається в простих речах, тому звичка щільно затуляти штори та гасити вночі вуличне освітлення швидко прижилася. Хтось ставиться до цього досить скептично, і на запитання про те, невже зняли світломаскування, відповідає жартом: «Ви думаєте, що ракети летять на вогник?». Весело, якби не настільки сумно.

Дотримання режиму важливе за умови, що його виконують усі. Знову історична паралель – принцип кругової поруки. Одне світло в одному будинку зводить нанівець старання всіх інших мешканців села/міста, загалом населеного пункту. Порушник цих правил в умовах колективної відповідальності стає «притчею во язицех», загальновідомим серед односельців як людина, діяльність котрої несе потенційну загрозу. До нього підходять, просять. Щоб урятувати всіх і його зокрема.

Світлової тиші дотримуються не лише господарі квартир/будинків. На вулицях згасли ліхтарі, в під’їздах стало темно.

У такі хвилини чудово на власному досвіді розумієш християнську символіку світла й темряви – позитивну та негативну відповідно. А також згадується Середньовіччя чи інші минулі епохи з їхньою майже абсолютною темрявою ночі. Позбавлені можливості вільно вмикати світло, ми наближуємося до усвідомлення, що справді, в таких умовах поняття страх – це щось інше, ніж страх у повсякденні ХХІ ст. (маю на увазі звичні умови, а не період війни). Особливо, коли опиняєшся наодинці з темрявою: простір немов розширюється, поглиблюється, скрізь чатує небезпека, загроза. Відсутність світла – це потужний психологічний чинник, який посилює трагічне сприйняття сучасних подій.

Новим, злободенним мотивом стала ще й проблема економії та й відсутності світла взагалі. Через те, що ворог пошкодив стратегічну інфраструктуру, виникла потреба заощаджувати електроенергію. З цим пов’язані відключення світла – аварійні, екстрені та за графіками практично в усіх населених пунктах нашої країни.

З самого початку війни об’єкти енергетичної генерації, розподільчі станції та інші інфраструктурні об’єкти ставали рашистськими цілями. Остаточно втративши надію отримати перевагу на полі бою, з 10 жовтня, росія періодично завдає масованих ударів по об’єктах енергетики. Внаслідок одного з найтяжчих за наслідками обстрілів – 23 листопада, цілісність енергосистеми було порушено. Аварійно відключилися від живлення три АЕС, знеструмилися більшість тепло- та гідроелектростанцій. На відновлення енергопостачання в столиці України пішло майже півтори доби. Слово «блекаут», яке від початку війни було «на слуху» – вперше стало реальністю.

Утім, електроенергія почала набувати стратегічного значення під час війн тільки тоді, коли стала відносно широко доступною.

В наступному маленькому епізоді хотілося б дати читачам змогу «під лупою» розглянути досвід електричного освітлення під час Першої світової війни двох стратегічних об’єктів у поки що незвично темному Києві: Ланцюгового й Русанівського мостів.

Перша велика війна вразила не тільки розмахом, а й уперше застосованими на полі бою засобами масового ураження противника. Серед них – бомбардувальна авіація, дирижаблі, важка артилерія. Наприклад, тільки за 1915 р. 37 німецьких цепелінів здійснили 20 нальотів на Британію, скинули 37 тонн бомб, вбивши 208 осіб. Саме тоді в британській столиці почали впроваджувати режим світломаскування. Вночі в британських містах почали вимикати освітлення, в небо направляли масивні прожектори. У Лондоні висушили озеро в парку Сент-Джеймс, щоб його нічне сяяння не направило дирижаблі на Букінгемський палац.

В українських землях, що стали прифронтовими, зокрема, на Заході України, також було запроваджено режим світломаскування. Так, згадки про це містяться в оповіданні Марка Черемшини «Перші стріли»: «Спершу не всі знали, що невільно з хати світла випускати». В тиловому Києві відповідних розпоряджень не зафіксовано, навпаки, прийнято рішення посилити освітлення стратегічних об’єктів – доріг та мостів, вочевидь, для покращення охорони й запобігання диверсіям.

Свого часу поштовхом до глибшого дослідження проблеми освітлення київських мостів під час Першої світової війни стали побіжні згадки про те, що в окреслений період енергію для прожекторів Ланцюгового й Русанівського мостів, поєднаних також стратегічною дорогою (1), надавала Києво-Печерська Успенська лавра (5; 7).

Річ у тім, що, відколи 1911 р. в обителі відкрилася власна електростанція, вона забезпечувала потреби не лише різних відомств Лаври, а й широкого кола зовнішніх абонентів із Печерська, зокрема військових (наприклад: штабу Київської фортеці, арсенальної майстерні, речового інтендантського складу, розташування телеграфних і авіаційних військ, гауптвахти, лазаретів, солдатської пекарні тощо) (5; 7).

Природно, що невдовзі після вступу Російської імперії у світову війну, 18 серпня 1914 р., саме до намісника Лаври правління Київського округу шляхів сполучення надіслало прохання посприяти в наданні електроенергії для двох дугових ліхтарів Миколаївського моста (через війну й вимоги військового керівництва) (8).

В обителі одразу завели діловодну справу «Объ отпускѣ электрической энергіи Правленію Кіевскаго округа путей сообщенія для освещенія Николаевскаго цепнаго моста» (8), завдяки котрій і маємо змогу дізнатися про подальші події.

Звернення обговорили на найближчому за розкладом засіданні найвищого керівного органу обителі – Духовного собору, й ухвалили дізнатися думку завідувача електростанції (8).

Завідувач (на той час – інженер Г. Ботяновський) доповів, що, звісно, під час війни в такій важливій справі не можна відмовити, однак проводку і майстрів має надати Київський округ шляхів сполучення, лічильник, розрахований на струм 220 В, теж. Але доведеться, щоб на станції майже всю ніч працювали динамо-машини, бо не можна покладатись на акумулятори. Тому слід призначити ціну, дещо вищу за середню. Вже наступного дня цю відповідь надіслали до управління Київського округу шляхів сполучення (8). Вона й стала основою договору.

Оплату «за ліхтарі» доручили прийняти й передати в Духовний собор наглядачеві електростанції ієромонаху Ілії 15 листопада 1914 р. (8). У бухгалтерських відомостях про надбання, витрати й залишки електричних матеріалів за 1914 р. такої позиції як «ліхтарі дугові» немає (12), найімовірніше, через те, що справа присвячена лише матеріалам, які використовували в межах обителі, а переважно й лише самої станції. Або ж ліхтарі були куплені раніше й чомусь доти не використовувалися.

17 грудня до судноплавного відділення Київського округу шляхів сполучення із Лаври повідомили, що за несплату з 1 січня 1915 р. відключать їм прожектори, а борги заберуть через суд, про це проінформували й завідувача електростанції. 23 грудня КОШС надали відповідь під грифом «по военнымъ обстоятельствамъ» (8). З підписом начальника окружної інспекції судноплавства було повідомлено, що розпорядилися сплатити борг за серпень-жовтень для освітлення Миколаївського і Русанівського мостів. Але довели до відома, що Електричне товариство в Києві бере плату з установ на 3 коп. менше, ніж Лавра, а за потребами війни робить знижку. На тій підставі, що прожектори встановлено суто для військових потреб, на вимогу військової влади, їх оплачують із військових кредитів, запитували про знижку до 15 чи хоч 17 коп. за кВт (8).

29 грудня завідувач електростанції повідомив Духовний собор, що можна надавати енергію по 17 коп. за умови вчасної оплати, пояснивши думку загальним зростанням навантаження на станцію (8). Отже, головною причиною знижки на рівні внутрішнього обговорення відкрито визнали не намагання зрозуміти проблеми абонента (13), а те, що лаврські динамо-машини вже не перепрацьовували тільки заради прожекторів.

31 грудня про все це повідомили до Київського округу шляхів сполучення. Борг мав забрати ієромонах Ілія. Позначка про виконання датована 9 січня 1915 р., в чернетці повідомлення від 8 січня, зокрема, є прохання заплатити й за листопад, грудень і за стовп. Тільки 12 лютого ієромонах Ілія відрапортував про отримання 12 руб. за згадуваний стовп. У справі збереглися рапорти ієромонаха Ілії про отримання коштів: 12 березня – за січень 1915 р., 10 квітня – за лютий, 18 травня – за березень, 20 липня – за травень (8).

24 лютого 1915 р. до Лаври звернувся вже окремий завідувач освітленням Ланцюгового і Русанівського мостів Київського округу шляхів сполучення з проханням про енергію для чотирьох нових дугових ліхтарів на Ланцюговому мосту по 17 коп. за кВт/год. Г. Ботяновський погодився (8; 11).

У травні 1915 р. вийшла з ладу акумуляторна батарея, тож завідувач запропонував скорочувати роботу станції в світлий час (5). Проте сумнівно, що це вплинуло на прожектори, призначені для темряви та пов’язані не з батареєю, а з динамо-машинами.

21 липня 1915 р. завідувач освітленням мостів попросив повідомити йому, за які місяці та скільки грошей Лавра отримала з січня, а скільки ще слід заплатити.

Кошти за квітень і червень Ілія отримав 24 серпня. Надалі рапорти про отримання коштів стосуються 16 вересня (за липень), 16 жовтня (за серпень), 17 листопада (за вересень) і 28 грудня (за жовтень) (8). Отже, оплата знову надходила невчасно.

Те, як співпраця тривала далі (зокрема протягом згаданого в Л. Пивоваренко 1916 р.), потребує подальшого дослідження, бо на цьому згадана архівна справа завершується.

Отже, з відповідальними за освітлення стратегічних мостів в умовах війни Києво-Печерська лавра взаємодіяла, намагаючись максимально захистити свої інтереси (котрі, як фахівець, окреслював завідувач станції), хоча 1914 р. не припиняла постачати енергію через борги. Комунікації відбувалися, найімовірніше, не лише в письмовій офіційній формі (особливо всередині Лаври). Втім, на рівні обміну інформацією між керівництвом і звітності в обителі, їх належно фіксували документально, тим самим засвідчуючи їхню важливість.

Помітною є й цілковита залежність військових у забезпеченні їхніх важливих енергетичних потреб від стороннього, ніяк не підпорядкованого їм джерела струму, котра завдала їм численних негараздів.

Щоправда, і Лавра, в свою чергу, залежала від допомоги військового відомства у постачанні палива для того, аби підтримувати життєдіяльність електростанції під час війни. Але це – окрема історія.