Як виглядає двозначна дипломатія Ватикану у воєнний час або як вчинив би Ісус? – Ірина Захарчук

Ірина Захарчук

Співзасновниця історичної агенції "ЛІТОПИС. НЕЗЛАМНОСТІ", історик, культуролог, координаторка телепроєктів, куратор. Головний Консультант Кабінету Глави АПУ (2014-2019 рр.), помічниця Керівника ОПУ (2019-2020 рр.). Дослідниця релігії та культури італійського Середньовіччя

Хоча Понтифікат і його наближення говорять, що Папа поза політикою, все ж це не так. Ватикан — це все-таки абсолютна теократична монархія — частина політики, наявність якої на міжнародній арені ігнорувати не можна. Хоч і папство уособлює існування двох влад: церковної та державної, проте перевага духовного начала над світським залишається основою концепції. Тому, «просування» своєї риторики під маскуванням миру завжди буде питанням більш пріоритетним, ніж інша відкрита дипломатія.

Кожне папське звернення щодо війни в Україні з певною закономірністю перетворюється на черговий скандал, викликає шквал критики від світової спільноти і залишає за собою шлейф питань, що не завжди стосуються релігійних доктрин. Суспільні духовні цінності в умовах війни розглядаються через призму більш вимогливих критерій, ніж Біблійні Заповіді. Війна, без сумніву, є потужним випробуванням для всіх релігійних спільнот і конфесій. Вона вимагає дієвого прояву в надзвичайно екстремальних умовах, і це також стосується дипломатичної позиції церковних лідерів.

У п‘ятницю, 15 квітня 2022 р. за сценарієм під час Страсної процесії, в розпалі повномасштабного вторгнення і агресії росії проти України, українка і росіянка понесли по Колізею Хрест, що в метафоричному сенсі втілює страждання Ісуса Дорогою Скорботи. Перформанс ХІІІ стації мав означати важкий шлях, вибір та правду, які кожен з учасників війни несе цією дорогою на хресті. В той час, коли в мережі намагаються знайти богословські трактування цій ідеї, накладаючи її на біблійні сюжети про Каїна та Авеля, Ісуса та Пілата, Ісуса та Іуду, а ґвалтівника ставлять на один щабель з жертвою. Слід визнати, що здійсненний «акт примирення» відбувся далеко не з богословських міркувань.

Цю історію українська спільнота запам’ятає, як акт зради від Папи Франциска! 

Про наміри Ватикану здійснити схему ХІІІ стації знали і неодноразово наголошували на неприйнятності такого рішення. Глава УГКЦ Святослав Шевчук відкрито заявляв про передчасність цих планів:

«Багато єпископів, священиків, монахів, монахинь та мирян, переконані, що жести примирення між нашими народами будуть можливими лише тоді, коли закінчиться війна та винні у злочинах проти людяності будуть справедливо засуджені».

Він також зазначив, що неодноразово передавав Ватикану прохання переглянути формат цьогорічної Хресної Дороги. Проте, колективну думку українського духовенства повністю не врахували. Заявлений сценарій лише трохи «пофільтрували» і сталося це за допомогою української дипломатії при Святому Престолі.

З якою метою Папі Франциску потрібне примирення на лінії фронту і якими методами він його досягає?

По-перше, тому що, Папа — політик, який, як і всі дипломати на міжнародній арені переслідує і лобіює свої інтереси. Він не вважає,  що конкретно в цій історії, вищенаведена позиція, як для світової католицької, так і міжконфесійної української (зокрема)  громадськості виглядає безглуздо та невчасно.

Хоча Понтифікат і його наближення говорять, що Папа поза політикою, все ж це не так. Ватикан — це все-таки абсолютна теократична монархія — частина політики, наявність якої на міжнародній арені ігнорувати не можна. Хоч і папство уособлює існування двох влад: церковної та державної, проте перевага духовного начала над світським залишається основою концепції. Тому, «просування» своєї риторики під маскуванням миру завжди буде питанням більш пріоритетним, ніж інша відкрита дипломатія.

Неоднозначні фрази Франциска про роззброєння та про «гавкіт НАТО перед дверима Росії», що «спровокував» брутальну та агресивну російсько-українську війну 2014 -го, обурили світову спільноту і є не що іншим, як частиною очікуваної політики Папського престолу.

В енцикліці «Fratelli tutti» у 2020 р. Франциск позначив межі моральних, доктринальних і дисциплінарних питань. Осередком її було те, що захист миру, мирного співіснування, просування процесу примирення та врегулювання конфліктів є важливим принципом Папської дипломатії. Особливо Апостольська столиця у своїй політиці засуджує війну, як спосіб вирішення міжнародних конфліктів та пропонує альтернативну парадигму — діалог та посередництво, як два найважливіші чинники справедливого миру, а отже, і ненасильницького опору. Тобто, публічно виставити себе в образі миротворця — це досить прогнозований ортодоксальний крок, а вже якими інструментами — це питання регіональних особливостей.

Чи спричинить війна між росією та Україною втрату авторитету Римо-католицької церкви? Чим корисна РФ у підтримці позицій Папського Престолу?

В Європі ретроградні погляди Церкви призводять до значної секуляризації та антиклерикалізації всіх сфер життя, що значно послаблює сфери впливу Папи на міжнародну зовнішню політику.

Можливість війни між росією і Заходом, може призвести до релігійних конфліктів та значних утрат серед прихожан не тільки католицької, а й усіх християнських конфесій, а так, як Україна — це своєрідний кордон між католицьким та православним світом, то це також рубіж і між різними православними інституціями. Понтифік добре знає, коли загострюється політична ситуація, зростає і релігійна напруга. Тому зусилля Франциска спрямовані на те, щоб обидві сторони наблизилися до перемир’я або домовилися про компроміс.

В Європі ретроградні погляди Церкви призводять до значної секуляризації та антиклерикалізації всіх сфер життя, що значно послаблює сфери впливу Папи на міжнародну зовнішню політику.

Подібні речі дуже турбують Святий Престол, особливо, коли доводиться відстоювати свої інтереси в гарячих конфліктах. Факт революцій, відомих як «Арабська весна», суттєво позначився на відносинах Ватикану та США.  Під час цих революцій Ватикан побачив, що диктаторські режими в Лівії та Єгипті були повалені, і як наслідок, християн там більше переслідують, ніж раніше. Те саме сталося з Іраком після повалення режиму Саддама Хусейна. Хоч  присутність Заходу там дуже обмежена та вважається незаконною в очах місцевого населення, зокрема в Сирії.  Папа тепер буде двічі думати, яких союзників йому підтримувати. Вираз Понтифіка про расизм: буцімто, українських біженців в Європі і Штатах приймають краще, ніж інших — зародився не просто так. На цьому фоні згадати про інших вимушених переселенців — це підняти свої ставки в їхніх очах.

Вагомим аргументом є те, що росія — важливий співрозмовник у відносинах з Іраном. «Для Ватикану зближення з москвою є важелем впливу на зміцнення альянсу католиків з православними, на тлі підйому ісламізму на Близькому Сході, у той період часу, який Франциск називає «частковою Третьою світовою війною», — цитує французьке видання «Le Figaro».

Важливо, що в очах папства, росія може бути одним із каналів, через які Церква зможе вплинути на ситуацію з католиками у Китаї.

Тому, для Ватикану стає зрозумілим, що найбільший його партнер у питаннях захисту християнського народу — путін, і ця дипломатія для Папського Престолу — просто необхідна. Тобіж, путін, нехай, і жорстокими методами, але все ж таки виборює традиційні християнські цінності там, де можливий його вплив. Певним чином, це подібно до того, чого бажала досягнути Католицька Церква в Європі, але не змогла цього зробити своїми класичними методами, адже Європа стала виходити з усіх сфер релігійного впливу. І цей фактор також об’єктивно зближує Святійшого Отця та путіна.

Як складалися стосунки між москвою і Римською курією? Який вплив на державотворення мають їхня ідеологія та пропаганда?

Стосунки Ватикану та рф в очах міжнародної дипломатії зараз мають спільні риси, що їх мали Західна та Східна Римські імперії, яких об’єднує християнська співдружність. На даному етапі вони мають нашарування сучасних державних та соціальних трансформацій, але теократичної основи лишилися. рф у цьому плані досі є теократичною імперією у відкритій, або в латентній формі, а її державною релігією став комунізм та панславізм.  Тому, факт зближення Франциска та путіна в історичному контексті не дивує. Використання державою Церкви, як політичного інструменту, було притаманне і Західній, і Східній Римським імперіям, і російської імперіії упродовж століть.

Дозволимо собі пригадати, що католицизм в росії протягом століть мав своє місце під сонцем. Історики у своїх дослідженнях розділилися на два табори: одні мають докази про утиски римського обряду, інші — переконливі аргументи щодо його популяризації. Принаймні, існує цілий пласт історіографії присвячений цій темі. Хоч католицизм вважався нетрадиційною конфесією на території російської імперії, проте був на шанованому місці. І перш за все, тому що він став культурним явищем. За часів Петра І, який вів прозахідний напрямок політики, до країни було запрошено велику кількість іноземців. У підсумку, в багатьох російських містах вперше з’явилися католицькі церкви та монастирі. За царювання Катерини II, внаслідок поділів Речі Посполитої, до складу російської імперії увійшли території зі значним населенням, що сповідували західних обряд. Переходити до католицизму стало модно, процес асоціювався з відношенням до західного культурного просвітництва. Це ставало прикладом цивілізованості.

Павло І, за свого царювання, дав у Петербурзі притулок вигнаним з Мальти лицарям католицького Мальтійського ордену, і сам погодився стати його протектором. До кінця XIX ст. до католицької конфесії перейшла велика група дворянства, в тому числі і деякі декабристи.

Після Жовтневого перевороту 1917 року, релігійне життя перебувало в  стагнації. Його становище можна було описати лише одним відомим гаслом: «релігія — опіум для народу». Дипломатичні стосунки зі Святим Престолом в такому вигляді, якому ми знаємо, відновилися і мали подальший розвиток лише при Горбачові, і його політичному курсу перебудови.

Стосунки Ватикану та рф в очах міжнародної дипломатії зараз мають спільні риси, що мали Західна та Східна Римські імперії, яких об’єднує християнська співдружність. На даному етапі вони мають нашарування сучасних державних та соціальних трансформацій, але теократичної основи лишилися.

рф у цьому плані досі є теократичною імперією у відкритій, або в латентній формі, а її державною релігією став комунізм та панславізм.  Життя, система відносин та пропаганда, навколо якої побудоване православ’я — релігії з глобальними амбіціями та претензіями на винятковість.

Політичне та релігійне життя, як імперії, так і федерації були і є невід’ємними один від одного. Трансформація Імператора — в Президента за останнє століття пройшла непомітно, але те, що правитель держави залишився ще й формальним главою Церкви — заперечувати не варто. Тому, факт зближення Франциска та путіна в історичному контексті не дивує. Для обох наявність священної цілі являється самодостатнім виправданням для війни, як способу досягнення цієї мети. (Із найабсурднішого: напис «Христос Воскрес» на ракетах, адресованих в ролі «справедливої відплати» — не що інше, як схвалений російською церквою засіб відстоювання своєї правди.) А хто це зрозуміє краще, як не Глава Католицької Церкви. (Хрестові походи, інквізиційні трибунали, релігійні війни…) Історія становлення Церкви, як інституції завжди була кривавим процесом. І це речі, які несумісні з християнством.

Використання державою Церкви, як політичного інструменту, а священнослужителів, як державних чиновників, було частиною державотворення. Такий термін, як цезаропапізм (система влади, де глава держави одночасно є і главою Церкви) був притаманний для Візантійської та російської імперій упродовж багатьох років. Слід відзначити, що характерні якості цезаропапізму присутні і в католицизмі з його принципами вважати релігійні почуття своїх вірян частиною суспільної сутності. Багатовікова традиція перетворила Церкву на потужну інституцію, до якої світська влада змушена була прислухатися. У цьому контексті можна говорити про тісний внутрішній зв’язок і взаємозалежність ортодоксальної держави та ортодоксальної Церкви. Це вагомий аргумент, що пояснюється прикладом путінської росії, де влада разом з релігійними інституціями стали цілісними в поглядах на єдині принципи слов‘янофільства. (Якщо більш просто: того самого «руского міра»).

Очевидно, що політика Апостольського Престолу націлена зберегти свій вплив схожими методами, і єдиним його партнером в цьому є сам путін.

З роками ця співпраця тільки міцніла. На додаток варто згадати про зустріч у лютому 2016 р. Папи Франциска та патріарха кіріла. В той час, коли військова агресія росії на території східних областей України тривала вже 2 роки.

Основний меседж зустрічі полягав у наступному: «Вболіваємо з приводу протистояння в Україні, що вже спричинило багато жертв, завдало незліченні страждання мирним мешканцям та привело суспільство до важкої економічної та гуманітарної кризи. Закликаємо всіх сторін конфлікту до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру. Заохочуємо наші церкви в Україні трудитись над досягненням суспільної гармонії, утриматися від участі в протистоянні та не підтримувати його подальший розвиток», — повідомляє видання «Bloomberg».

Єдиного, чого досяг Папа Франциск в цій зустрічі, це дипломатичного успіху для путінського режиму, що успішно використовувався спільно з МП на території України впродовж наступних років.

Хоч Святійший Отець єзуїт старого вишколу, проте патріарх кіріл — не лише маріонетка в руках кремля. Дуже вдало з цього приводу також резюмує американське видання «The National Interest»:

«Якщо путін відстоює національні інтереси РФ, то російська православна церква просуває більш загальну культурну самосвідомість, вважаючи, що вона успадкувала її від стародавньої Київської Русі. І РПЦ, і підконтрольна москві УПЦ вважають конфлікт в Україні — громадянською війною всередині єдиної панслов’янської спільноти («руского міра»)»

Тим часом минуло 6 років і розривати ці дипломатичні зв‘язки Папа не збирається. Про це свідчить і той факт, що 16 квітня цього року, перебуваючи з гуманітарною місією в Києві, польський кардинал Конрад Краєвський разом з папським нунцієм Вісвальдом Кульбокасом відвідали Києво-Печерську лавру, і буквально закликали громадськість не «цькувати» МППЦУ, яка відкрито пропагує путінську ідею війни та виправдовує її, а саме: «Наслідки воєнної агресії позначаються не тільки на всіх громадянах, а й на релігійних організаціях країни. Тому було озвучено чітку позицію Апостольської Нунціатури, згідно з якою засуджуються будь-які обмежувальні дії проти будь-якої церкви в усіх країнах та в будь-якій ситуації», — йдеться в офіційному повідомленні на сайті обителі.

Чи можна назвати відносини України і Святого Престолу довірою у цій війні?

До України Папа в цей нелегкий час приїжджати поки не збирається. Про це Понтифік офіційно заявляв кілька разів. Раніше у Ватикані лаконічно пояснювали, що це наразі «неможливо». Посол України при Святому Престолі Андрій Юраш особисто коментував волю Папи, а також і те, що цей візит унеможливлює російська агентура, наближена до Понтифіка і його антуражу.

На пресконференції, що відбулася 23 квітня, Президент України Володимир Зеленський вчергове закликав Франциска здійснити особистий візит в Україну і посприяти з евакуацією цивільного населення з Маріуполя.

«Я б хотів, щоб він спробував розблокувати гуманітарні коридори до Маріуполя — саме з таким проханням ми зверталися до нього», — каже Володимир Зеленський на станції Київського метрополітену «Майдан Незалежності».

Після цього публічне звернення Президента України набрало популярності і Франциск під тиском громадськості мусив звернутися до путіна з проханням вивезти цивільне населення з «Азовсталі» на кораблі під прапором Святого Престолу, про що заявило італійське видання «Il Massaggero». Дуже символічним здається той факт, що путін тричі відмовився від цієї пропозиції. Можливо, Святий Отець натякає на порівняння з апостолом Петром, який у свій час також тричі зрікся Хреста, але після цього лишився Намісником Сина Божого і Папа не лишає сподівань, що диктатору рф ще не пізно стати на «дорогу істини».  Чи має сенс цей «символізм» у контексті порівнянь із возвеличенням та прощенням для подальших двосторонніх відносин між Ватиканом та рф —  лишається здогадкою.

Кінцеву крапку сподіванням на візит Понтифіка до Києва поставило нещодавнє інтерв’ю Франциска для італійської газети «Corriere Della Sera». Святіший Отець заявив, що їхати до Києва він не бачить сенсу так, як відправляв туди кардинала Краєвського, але він має намір поїхати в москву і зустрітися з путіним. Ці рішення також підтверджує Андрій Юраш у своїй публікації у Facebook. Українські дипломати обурені такими словами і зазначають, що в Папи дійсно проблеми з прямим визначенням агресора, що суперечить національним інтересам українців.

Останні півроку ЗМІ прогнозували, що Франциск запланував зустріч з патріархом кірілом у червні цього року в Єрусалимі. Після скандалу з Хресною Ходою Папа відмовився від цієї затії, розцінюючи її, як пряму загрозу його і так підірваному авторитету. Проте шляхом вже звичної двозначної політики наважився на 40-хвилинний відеодзвінок у Zoom. У тому ж інтерв’ю для «Corriere Della Sera» говорять про короткі підсумки розмови:

«Перші 20 хвилин із картою в руках він читав мені всі виправдання війни. Я вислухав і сказав йому: «Я нічого в цьому не розумію. Брате, ми не державні клірики, ми не можемо використовувати мову політики, а не мову Ісуса. Патріарх не може перетворюватися на путінського вівтарника», — сказав Франциск.

Які плоди принесе двостороння співпраця рф із Святим Престолом? І чим вона загрожує Римо-католицькій церкві?

Для Ватикану сумніви і невпевненість у політиці, підтримка умиротворення ворога — це прогнозована історія. Властива для Апостольського Престолу політика так званого нейтралітету зараз перефразовано звучить, як  «Папа — не політик». При цьому кожен тоталітарний та екстремістський режим може перетворити свою ідеологію на релігію.

Відповідаючи на це питання, доречно зацитувати статтю американського видання «The National Interest»:

«Кожна зі сторін дає такому альянсу істотні переваги. Католицизм приносить із собою глобальне охоплення, вагомий інтелектуальний послужний список Заходу та значні фінансові ресурси. російська православна церква дає істотний політичний вплив, причому не тільки в росії, але й по всьому пострадянському просторі та в Східній Європі, а також багатовіковий досвід гармонійного співіснування з мусульманськими громадами у своєму середовищі».

Розібравшись з основними віхами інтересів альянсу між Ватиканом і рф, можна ще додати історичну ретроспективу відносин Папської держави з фашистськими та нацистськими режимами у період Першої та Другої світових війн. Співпраця між ними не завадила Ватикану засуджувати агресію, закликати до миру і продовжувати двосторонні відносини.

Саме це відбувається зараз на прикладі війни в Україні: Папа цілує прапор з Бучі, як символ перенесених страждань народу від рук російської агресії, і продовжує далі насаджувати неприйнятні компроміси Україні на користь рф.

Для Ватикану сумніви і невпевненість у політиці, підтримка умиротворення ворога — це прогнозована історія. Властива для Апостольського Престолу політика так званого нейтралітету зараз перефразовано звучить, як  «Папа — не політик». Під час Другої світової війни Пій ХІІ виступав за поступки нацистської Німеччини. До інтронізації він був послом Святого престолу у Німеччині, й на власні очі бачив становлення нацизму. 1933 року він підписав з Третім рейхом угоду, яка визначила статус Римо-католицької церкви у Німеччині. За договором, Ватикан отримав певну свободу дій в країні, однак усі католицькі політичні організації заборонялися. Незадовго до вторгнення нацистів до Польщі, у 1939 році Пія ХІІ обрали Папою.

В 2002 році в Нью-Йорку вийшла монографія “A Moral Reckoning: The Role of the Catholic Church in the Holocaust and Its Unfulfilled Duty of Repair” американського історика Даніеля Колхагена, який досліджував нацизм, геноцид та антисемітизм. В книзі опублікована фотографія, на якій зафіксовано, як папський нунцій Чезаре Орсеніго в сутані марширує в нацистській колоні Берліном. Монографія мала великий резонанс і серію гучних обговорень.

Ватикан ці обвинувачення відкидає досі, бо розуміє, що це потягне за собою напади в недостатньому опорі Голокосту та іншим нацистським злочинам.

В 1939 році Папа Пій XII виступив із пропозицією посередництва на переговорах між великими європейськими державами, що перебувають на межі війни і навіть спробував змусити Польщу підтримати приєднання вільного міста Данцига до нацистської Німеччини.

Кампанію проти фашизму, нацизму і комунізму Пій XII підтримав лише в 1942 році. У своєму виступі, з різдвяним посланням по Радіо Ватикану, він висловив стурбованість кількістю жертв нацистської політики геноциду, винищення євреїв і циган. Однак, його наполегливість у питанні нейтралітету Ватикану, та нездатність назвати нацистський режим — злочинним, стали підставою для критичних зауважень у майбутньому.

Провина Католицької Церкви — не в тому, що один нунцій марширував з есесівцями, а в тому, що серед есесівців було багато католиків. Але не слід вважати, що вони зрікалися Бога, багато хто з нацистської верхівки, а ще більшість серед фашистів вважали себе доброчесними католиками, протестантами, подекуди, і православними.

Кожен режим, якщо він тоталітарний та екстремістський, може перетворити свою ідеологію на релігію.

Як поєднується віра в Христа та готовність до злочинів?

У світовій практиці цей досить розповсюджений феномен стали називати громадянською релігією — токсичною сумішшю релігії і політики, що перетворює Церкву, підвладну режиму, на секту. Колись це було з протестантами, католиками, а зараз це відбувається і з РПЦ. Її позиція може спровокувати виключення з Всесвітньої Ради Церков у найближчому майбутньому.

Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну до юрисдикції ПЦУ з УПЦМП, підконтрольного Росії,  перейшло понад 120 парафій, ще 600 зробили заяви про перехід.

Папа Бенедикт XVI у книзі «Божа революція» визнав, що позиція слабкого протесту проти фашизму в 1920-1940 роки була не просто богословськи помилковою, але й прагматично катастрофічною помилкою. І справа не в тому, як вчинив би Ісус з богословських міркувань, а в тому, що держава, яка не має зброї, може захищатися лише шляхом дипломатичної вигоди. Серед розсекречених архівів Ватикану 2 Світової війни було знайдено лист Пія ХІІІ 1943 року до єпископа Берліну. Він написав, що Церква не може публічно засудити Голокост з остраху, що це спричинить «ще більше зло». Скільки б Папа потім не проголошував «Mea maxima culpa», але через його мовчання, храми по всьому світу опустіли. І віряни відверталися не від Бога, не від католицького обряду — вони бойкотували Главу Котолицької Церкви. Це історія про неефективних людей, яких спіткали важкі часи. Аналогічна ситуація з Франциском відбувається тому що Церкві давно потрібні реформи, які б дозволяли реагувати на воєнні злочини, не прикриваючись ширмою священності. Залишається відкритим питання: якщо росія після закінчення війни буде виплачувати репарації та контрибуції у вигляді фінансових та матеріальних платежів, то як здійснюватиме Ватикан українським (і не тільки) вірянам духовні відшкодування?

Передбачувано, що позиція Апостольського Престолу нині в Україні істотно похитнулася, і може підштовхнути Греко-католицьку Церкву до унії з Православною Церквою України. Такі рішення можуть призвести до подальшої ізоляції католицизму, принаймні, поки що в Україні. Але, як показує приклад Англіканської церкви у Великій Британії, країні така сепарація пішла тільки на користь, проте, крім Анни Болейн, на жаль.