На написання цієї статті мене надихнув допис журналіста Остапа Дроздова від 2 січня 2023 року на його каналі в Telegram. Наведу частину тексту: «Хто може, хай вивозить дітей з України, аби вони не бачили війни і перебули її в комфортних і безпечних Європах... Ясна річ, мова йде не про гарячі прифронтові зони, а про глибокий тил, який вивіз своїх дітей ще глибше за кордон. Війна може породити ціле покоління дітей, які її не бачили й не відчули. За кордоном виросте ціла генерація, яка про війну в їхній рідній Україні читатиме в книжках, як і про другу світову…».
Повномасштабне вторгнення ми зустріли у передмісті Києва. Ввечері 24 лютого виїхали до Тернополя. Наступного ж дня після нашого прибуття до міста мій чоловік повернувся до Києва – щоби піти до ЗСУ. Тоді ж нам написали наші друзі з-за кордону із конкретною пропозицією – є квартира, ми готові вас прийняти. Кілька днів ми ще провели у Тернополі, де по кілька разів на добу бігали в укриття. Зрештою, нашим дівочим колективом ми вирішили поїхати. Пішки ми пройшли кордон. Гуманітарний автобус нас довіз до Сучави, а потім ми дісталися батьківщини Ольги Кобилянської – містечка Гура-Гумора. Звідти друзі перевезли до причорноморського Балчика, де ми провели 3 місяці. Чоловіки наполягали, щоб ми поки не поверталися додому. Тому ми ще два з половиною місяці провели в Іспанії.
За кордоном було вкрай важко: ти не знаєш, що буде далі, з твоїми рідними, з твоїм домом, з Україною. А кожне нове повідомлення про чергові вибухи спонукає уявляти кадри з американських фільмів про апокаліпсис. Аби не зʼїхати з глузду, треба було робити щось корисне. Тому я почала безкоштовно готувати до ЗНО з історії України, та вчителювати в онлайн школі для дітей, які втратили можливість продовжувати навчання у своїх школах. Тоді ж прийшло запрошення написати для «Літопису». Робота мене врятувала. Зайнятість не залишала багато часу на роздуми про те, що буде потім. За кордоном мені було ніяково говорити про моє місцеперебування слухачам. Бо на мої лекції й уроки доєднувалися з Харкова, окупованих міст і сіл, щойно визволених населених пунктів… Як цим дітям сказати, що я не в Україні?…
Ми не розглядали жодної можливості залишитись закордоном. Наші думки і дії були спрямовані виключно на те, як швидко ми зможемо повернутися. Тому не робили кроків, аби отримати певний статус в іншій країні. Для нас це означало б віддалитися від дому, від сім’ї.
19 серпня ми ступили на рідну землю. Звучить пафосно, але було відчуття, ніби я вперше за весь цей час почала дихати вільно.
Київ з 10 жовтня активніше обстрілюють ракетами, дронами й іншою нечистю. Так, тривожність зростає, проте емоційно тут переживати обстріли легше. Бо після чергової атаки я можу самостійно оцінити її наслідки, а не послуговуватися новинною стрічкою. Бо я можу бачити рідних і друзів. Бо я на своїй землі і так має бути. Якщо я піду, хтось може зайняти моє місце. А я його не віддам. Мій чоловік залишив викладання, написання підручників, наукову діяльність заради перемоги України, заради нашого майбутнього. Його життя – це служба 24/7. Наша донька прокидається зі словами: «Тато приїде». Вона знає, що тато приїде, що тато багато працює, що над нами літають ракети, що нам потрібна перемога. Вона знає, що ми – українці. І це звучить гордо.
Цю статтю я почала з допису Остапа Дроздова. У дописі ще було таке: «… А потім вони приїдуть, як ні в чім не бувало, до своїх ровесників, які війну відчули своєю шкірою, і ніколи не зрозуміють, що таке буквар у бомбосховищі, чи домашнє завдання з математики в умовах блекауту, чи готувати презентацію з допомогою павербанку… Кожна війна мусить породити воєнне покоління – тоді ще більше цінуватиметься мир. Діти, які пересидять війну в Європі, сприйматимуть її віртуально і зі слів. А деякі, коли виростуть, можуть ненароком спитати: а в чём-то, собственно говоря, проблема была с русскими братьями?». Погоджуюсь, що кожна війна має породити воєнне покоління. Так, наші діти мають знати і розуміти, що коїться. Наведу один епізод зі свого вчительського воєнного життя.
Київ. 15 листопада 2022 року. Школа в одному зі спальних районів міста. Укриття. Обговорюємо з учнями 11 класу тему «Початок “холодної війни”». Встигли окреслити причини того конфлікту між США і СРСР. Після палких обговорень учениця читає, що в Київ «прилетіло». Раптом цю статтю читатимуть за років 10-20, а воєнний сленг вже піде у небуття, то поясню: «прилетіло» означає, що впала ракета. Якраз у той момент, коли ми обговорювали можливість нападу СРСР на інші країни. І тут, у 2022 році, на наші землі падають ракети. Оскільки росія досі страждає через розпад СРСР, тягне радянську традицію далі, вважає себе правонаступницею того нелюдського режиму, то питання, які ми розглядали на уроці, видаються гостро актуальними.
На початку уроку я попросила учнів поміркувати, навіщо нам вивчати «холодну війну». Не просила давати відповідь миттєво, а подумати протягом уроку. І тут історія постукала сама, зайшла у двері нашого укриття. Відповідь на своє запитання я легко прочитала в очах учнів. Ракети нагадують про те, що кожна подія має причину. І ця російсько-українська війна має причини, які сягають щонайменше XІV століття. Тоді Іван Калита почав збирати данину за ярликом, за що в російській історіографіїї його почали називати «собірателем землі русськой».
На наше щастя, наш ворог історії не знає (бо звикли ж там писати бозна-що на догоду своїм государям) і причинно-наслідкові зв’язки встановлювати не вміє. За кількасотлітню історію нашого протистояння вони так і не зрозуміли, що кожна їхня спроба нас знищити обертається черговим етапом нашого національного становлення. Ми боремося за своє, розбудовуємо, плекаємо і не здаємося. У тому криється відмінність наших світоглядів: захищати своє, а не зазіхати на чуже, відбудовувати зруйноване (і в прямому сенсі, і в переносному), а не красти і привласнювати чуже.
Війна розставляє акценти. Українські діти змалечку розуміють виклики, які несе сусідство з росією. Від війни втекти складно. Але не завжди потрібно. Травматичний досвід – теж досвід. Якщо це випало на нашу долю, то ми здатні це пережити. Головне – робити висновки.