Українці на Андріївському Узвозі – Яна Степанковська

Яна Степанковська

Історикиня. Журналістка, писала для видань Liga.net, QirimInfo, Glavcom

Розділ статті: Інше

Процес очищення вулиць Києва від слідів російського колоніалізму помітно активізувався від початку повномасштабного вторгнення. Мер столиці України Віталій Кличко назвав 2022 рік роком великої дерусифікації Києва, адже за цей проміжок часу перейменували 237 вулиць, проспектів та бульварів, чиї назви були пов’язані з сусідською державою-терористом. Проте у Києві залишається вулиця, де “рускій мір” вкорінився особливо глибоко – Андріївський узвіз. І причина тут не у назві, а у постатях, з якими це місце асоціюється, а конкретно – з російським письменником Михайлом Булгаковим.

У суспільстві досі немає однозначної думки чи варто закривати його музей на Андріївському узвозі, чи ні. Численні ЗМІ вже неодноразово висловлювались на цю тему, брали коментарі в істориків, літературознавців. Але в результаті всі ці дискусії часто ведуться лише навколо прізвища письменника-українофоба, чий батько у свій час приїхав до Києва будувати “рускій мір”. Як наслідок, прізвище Булгакова так часто звучить в українському інформаційному просторі, що складається враження, що варто лише прибрати Булгакова з Андріївського узвозу, як вулиця втратить свого головного мешканця, буде пустою і нецікавою.

Але нам є ким витіснити росіян з київських вулиць. Варто лише згадати таких творців української культури, мешканців Андріївського узвозу як диригент Олександр Кошиць і письменник Григір Тютюнник. Вони, як ніхто, заслуговують стати новим символом цього знаменитого місця.

Олександр Кошиць: “Я ставав на розі нашого будинку біля забитої уже в паркані хвірточки, і знав, що тут сиділа по празниках безсмертна Проня Прокіповна”

Перший, про кого згадаю – видатний хоровий диригент Олександр Кошиць. Його ім’я гучно лунало на всю Європу, а згодом і Сполучені Штати Америки у 1920-х роках. Саме тоді гастролювала під його керівництвом Українська республіканська капела, гастролі якої ініціював голова Директорії УНР Симон Петлюра з метою продемонструвати потужність нашої самобутньої культури. Це турне повинно було допомогти Українській державі утвердити себе на політичній карті світу. Гастролі капели пройшли більш ніж вдало: співом хористів захоплювались музиканти Європи, передові шпальти газет були присвячені українським співакам. І хоча держава УНР припинила своє існування на початку 1921-го року через більшовицьку окупацію, мелодія “Щедрик” авторства Миколи Леонтовича, яку виконувала капела, підкорила світ: її англомовна версія “Carol of the bells” досі є одним з найпотужніших символів Різдва у світі. І саме Олександр Кошиць популяризував її.

Син священника, він провів дитинство у селі Тарасівка Звенигородського повіту. У 1890 році Олександр Кошиць приїхав до Києва навчатись у Київській духовної академії, де здобув учений ступінь кандидата богослів’я.

Кошиць згадує, як багато було на той час у місті приїжджих росіян. І це не дивно, адже перетворення Києва на “русский город” тривало із XVII століття, коли у березні 1654 року у місто увійшла московська залога і вже на кінець XIX століття Київ вдалося значно русифікувати. Ось що пише у своїх “Спогадах” Олександр Кошиць:

“В нашій академії було половина кацапні, самої крутої, справжньої, з ведмежих кутків Росії, решта були серби, болгари, чорногорці, сірійці, греки, вірмени, румуни і т.п. Українців було може чоловік з десять на всю Академію… Крім того, уся кацапня прямим завданням своїм мала залишитись у Києві або хоч у Київщині на службі, щоб «кушать варєнікі»”.

Для цього, уточнює Кошиць, приїжджі з російської глибинки академісти намагались знайти собі дружину серед дочок місцевих священників, і додає: “усі ж київські попи були побільше кацапи, споріднені між собою” . Тут ще варто додати, що сам навчальний заклад, де навчався Кошиць, був створений замість закритої у 1817 році Києво-Могилянської академії і підпорядковувався російській православній церкві. До речі, там і викладав батько письменника Михайла Булгакова – Опанас Булгаков, переселенець з Орловської губернії, який до того ж працював цензором і фільтрував твори, написані польською та українською мовою. Він був одним із тих стовпів “русского мира” у Києві, яким згодом став і досі є його син Михайло.

Олександр Кошиць же після завершення навчання покидав Київ – учителював у Ставрополі на Кавказі, збирав козацькі пісні на Кубані і згодом повернувся знову. Житло Кошиць винаймав, часто змінював адреси, проте точно відомо, що проживав у тому числі на Андріївському узвозі у будинку під номером 22А. Ще одна ймовірна адреса проживання диригента на узвозі – будинок №13, де зараз розташований музей Булгакова.

У 1904 році розпочався так званий “Київський період” у житті Кошиця, який тривав 15 років.

“Це був самий бурний, самий трудний, але й самий щасливий період”, – пише Кошиць у своїх “Спогадах”. Спочатку працював на посаді учителя співу у Київській духовній семінарії.

“Не пригадую, як пройшло моє знайомство з учнями й перші лекції. Знаю тільки, що зустріли мене дуже сердечно, і що я почував себе просто розчуленим: нарешті я в рідному Києві й серед українського, хоч і не цілком, оточення. Головне, що учні були українці, і хоч “контрабандно”, поза оком начальства, можна було балакати з ними по–українськи, і взагалі, чутись у себе вдома”.

Згодом Кошиць прийняв запрошення вести хор у школі Миколи Лисенка.

Після декількох переїздів він оселився за адресою Андріївський узвіз, 22 – у помешканні  Івана Йосиповича Шатрова. Про господаря Кошиць згадує, що він купив хату у того самого Сєркова (русифікована версія прізвища Сірко), якого змалював Михайло Старицький у комедії “За двома зайцями”. Також Шатров знав інших осіб, що стали прототипами персонажів цієї комедії.

“Виходячи на Воздвиженську вулицю зі своєї хати, я ставав на розі нашого будинку біля забитої уже в паркані хвірточки, і знав, що тут сиділа по празниках безсмертна Проня Прокіповна, та чекала Галахвастіва (як каже Іван Йосипович, то теж тип не видуманий, а реальний; каже, що він його сам знав, як і його майстерню на Олександровській вулиці)”, – пише Кошиць у “Спогадах”.

У Києві диригент встиг зробити чимало: вів клас хорового співу в Імператорському музичному училищі, пізніше – в консерваторії; диригував у театрі Миколи Садовського, був хормейстером і диригентом Київської опери, а у часи Української Центральної Ради був членом Музичної Театральної Комісії, з якої потім утворилось Міністерство Мистецтв України. Світова слава до Кошиця прийшла під час його гастролей разом з Українською республіканською капелою. Після поразки УНР у війні з більшовиками Кошиць змушений був мігрувати за кордон. Помер митець у місті Вінніпег, Канада. У радянській Україні його ім’я замовчувалось совєтами.

Проте навіть після здобуття Україною незалежності постать Кошиця не була вшанована належним чином. Єдиний у Києві музей Кошиця відкрили у 2000 році, та і той у школі №296 Дарницького району. Погодьтесь, це не так престижно, як музей на Андріївському узвозі. Та навіть питання появи на узвозі меморіальної дошки, присвяченої митцеві, гальмувалося протягом більш ніж 20 років. Спочатку поет, громадсько-політичний діяч Іван Драч понад 20 років тому ставив питання, щоб у Києві з’явилась пам’ятна дошка Кошицю, а у 1998 з пропозицією встановити меморіальний знак на будинку №22 звертались до київської влади сестри Веселовські-Кошиць (племінниці Кошиця, вже покійні), але тоді це не вдалося зробити. Лише у 2021 році напередодні Різдва (коли ж іще уславити популяризатора “Щедрика”?) Олександра Кошиця таки вшанували меморіальними дошками на фасаді будинку №13 і на фасаді будинку №22 на Андріївському узвозі.

Григір Тютюнник: “Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві”.

Пам’ятає Андріївський узвіз ще одного видатного українця – письменника, блискучого новеліста Григора Тютюнника. Народився письменник у селі Шилівка на Полтавщині, після навчання у Харківському університеті працював учителем у Бахмуті на Донеччині. Приїхав письменник до Києва у 1963 році.

1960-ті роки відзначились діяльністю когорти митців-шістдесятників. Це був період послаблення тиску на українську культуру з боку радянської влади, проте Київ на той час був уже русифікованим містом. Промовистим доказом цього може слугувати такий факт з життя Тютюнника, який переповідає друг письменника поет Петро Засенко. У столиці Тютюнник і Засенко працювали разом у видавництві “Молодь”, що розташовувалось на перетині вулиць Пушкінської (зараз Чикаленка) і бульвару Шевченка. У перервах між роботою над рукописами Тютюнник і Засенко ходили на Бесарабський ринок. І не за закупами, а щоб почути живу українську мову. Адже продавали на ринку тоді селяни, які привозили продукти на продаж.

Григір Тютюнник після приїзду до Києва оселився на Андріївському узвозі, 34 – у будинку купця Слінько 1901 року.  У 1960-х роках цей будинок слугував житлом для письменників, працівників видавництв та редакцій. Там дали квартиру і Тютюннику, в ній він жив разом із дружиною Людмилою Василівною і двома дітьми. Помешкання письменник називав “норою”. Дружина згадувала, що у квартирі “була тільки кімнатка, навіть кухні не мали. І стола не було. Григір писав на широкому старовинному підвіконні біля єдиного вікна, яке виходило на Андріївську церкву”. На цьому ж підвіконні були написані оповідання “Дивак”, “Крайнебо”, “Вуточка”.

А саме життя на Андріївському узвозі описав Григір Тютюнник в оповіданні “День мій суботній”:

“Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Якщо сонце вже височенько, хрести відбиваються на вицвілих стінах моєї кімнати (я живу тут недавно, ремонту зробити не встиг та вже й не встигну) і ледь помітно тремтять серед сріблястого хатнього пороху. Я дивлюся на хрести і уявляю собі, куди сягала їхня тінь, коли сонце тільки-но зійшло. А сягала вона, це я недавно бачив, аж на дальні, вкриті молоденькою зеленню приподільські кручі, на яких з ранку до вечора гасає дітвора з м’ячем: кручі ті найраніше зустрічають весну. Потім тінь усе коротшала й коротшала, доки не зникла поміж старовинними будинками на Узвозі, тихій вуличці, вимощеній бруківкою, мабуть, ще за руських князів. Я подумав тоді: “Тіні коротшають так само непомітно, як і людське життя”, – і пішов на Житній ринок базарувати, одразу ж забувши свою думку”.

Проте на Андріївському узвозі родина письменника прожила недовго і згодом переїхала на вулицю Миколи Раєвського.

У Києві Тютюнник працював у газеті “Літературна Україна”, у видавництві “Молодь” та на кіностудії імені Довженка. Його перша збірка новел “Зав’язь”, опублікована у 1966 році, одразу звернула на себе увагу. А у 1980-му за повісті “Климко” та “Вогник далеко в степу” Григір Тютюнник був ушанований премією імені Лесі Українки. Проте постійний пресинг органів цензури, безпричинна критика творів, коли не можна було писати правду, зробили своє: у ніч на 7 березня 1980 року Григір Тютюнник вкоротив собі віку. У передсмертній записці написав:

“Домучуйте когось другого, а все моє, що в мене є, спаліть…”.

Із вшануванням пам’яті видатному новелісту пощастило більше, ніж Олександру Кошицю: меморіальна табличка, присвячена письменнику, прикрашає будинок на Андріївському узвозі, 34 з 1991-го року.

***

Логічним напрошується висновок: чому українські діячі культури досі не вшановуються належним чином? Ще за життя і Кошиць, і Тютюнник, як і інші українці, в різні історичні періоди приїжджали в зросійщений Київ, але в них вистачало мужності й таланту йти своїм шляхом, прославляти українську пісню, українське слово. Завдяки їм стародавньому місту вдалось зберегти українську ідентичність. За своє право служити своєму народові і Кошиць, і Тютюнник дорого заплатили: Кошиць вимушений був емігрувати, а Тютюнник через постійні цькування радянською владою покінчив життя самогубством. Тож чи достатньо ушанувати пам’ять про них меморіальними табличками, в той час як відвертий українофоб Михайло Булгаков був удостоєний цілого музею?