З-за ґрат на війну: хто і коли набирав до армії в’язнів – Павло Зінченко

Павло Зінченко

Історик, журналіст, засновник проєктів «Цей день в історії Католицької Церкви» і «Терція. Цікаво про військову історію». В пошуках своєї власної бойової позиції у війні про російських агресорів, приєднався до проєкту «ЛІТОПИС. НЕЗЛАМНОСТІ». Область наукових зацікавлень - середньовіччя, мемуаристика та фехтування.

Розділ статті: Війна

Так звана «спецоперація», а точніше, повномасштабна війна росії проти України, вже давно іде не за тим сценарієм, який склали у генштабі російської армії. Києва «за три дні» нема, ЗСУ не лише обороняються, але і успішно контратакують і звільняють території, міжнародна спільнота не піджала хвіст, а все активніше допомагає Україні у її боротьбі. Перед лицем усіх цих невдач російські загарбники вдалися до ряду відчайдушних кроків, щоб спробувати хоч якось змінити ситуацію: атакували енергосистему України, почали вербувати найманців з інших країн, намагаються переконати своїх союзників вступити у війну, закуповують дрони-камікадзе… і вербують зеків.

Добре відомо, що в’язні служать у лавах приватної військової компанії «Вагнера», власником якої є наближений до путіна бізнесмен Євгеній Пригожин. Також, за даними аналітиків Інституту вивчення війни (ISW), «зеки» є і в регулярній армії рф. Дивно спостерігати таку картину у ХХІ столітті. Проте сама по собі практика вербування ув’язнених на війну має довгу історію і виходить далеко за рамки сумнозвісних радянських штрафбатів.

Варто зазначити одразу, що до такого кроку, як мобілізація ув’язнених, здебільшого вдавалися перед загрозою військової поразки. Таке траплялося і в стародавні часи. Так, після розгрому під Каннами 2 серпня 216 року до н.е. Римська республіка опинилася в смертельній небезпеці. Згідно з Полібієм, ця битва коштувала римлянам 70 тисяч солдатів. Армія карфагенян на чолі з легендарним полководцем Ганнібалом могла атакувати вічне місто будь-якої миті.

І тоді римляни сформували два нових легіони з рабів. Загалом таким чином було мобілізовано вісім тисяч осіб. Тут варто пояснити: рабство було однією з форм покарання для злочинців. Утримання в тюрмах в ті часи також практикувалося, проте було ще не таким поширеним покаранням. Як правило, злочинці перебували в ув’язненні лише до тих пір, поки щодо них не приймалося якогось рішення: страта, заслання, помилування чи рабство. Виходячи з цього, можна припустити, що серед забраних до війська рабів були і засуджені злочинці.

За всю свою історію Рим кілька разів набирав рабів до війська. Ті з них, які покидали військо після завершення військової кампанії, мали шанс стати вільновідпущеними. Хто ж служив увесь строк, 25 років, після завершення служби ставав римським громадянином. Тож в’язням було заради чого ризикнути.

Намагалися кликати «зеків»  до війська і у Стародавньому Китаї. У 1046 році до н.е. імператор Чжоу-Сінь, коли столицю імперії обложив бунтівний князь У-Ван, мобілізував до свого війська рабів і злочинців, які перебували у вʼязницях в очікуванні суду. Правда, тут усе пішло не за планом. Більшість імператорського війська, включаючи мобілізованих рабів та в’язнів, не стала битися за імператора і перейшла на бік У-Вана. Чжоу-Сінь наклав на себе руки. Після цього сумного досвіду імператори Стародавнього Китаю більше не набирали до лав свого війська ув’язнених. Цього уроку їм вистачило.

В епоху Середніх віків в’язнів у арміях європейських феодалів практично не було. Кримінальний злочинець у ті часи вкрай рідко потрапляв за ґрати. Йому або вдавалося втекти з місця злочину, або ж його на місці карали на горло. Могли, звісно, десь і замкнути, забити в колодки, посадити до ями тощо. Проте, це здебільшого не було державне судочинство.

Іншими словами, певно, що в європейських арміях Середньовіччя були злочинці або ті, кому довелося побути в колодках. Але якоїсь статистики з цього приводу не велося і чимось неймовірним це не вважалося.

Проте є один момент, що заслуговує окремої уваги: кораблі. Коли йдеться про морські битви і службу на флоті, варто виділити одразу дві категорії: раби-веслярі і капери.

З рабами-веслярами все просто. Це не були солдати. Вони були злочинцями або військовополоненими, яких не призвали до війська, обіцяючи усіляких милостей, а покарали за злочини чи захопили у неволю. Весляр на галерах – одна з найважчих форм покарання. Прикутий до лавки, приречений на тяжку монотонну працю, засуджений мав не так вже і багато шансів вижити. А навіть якщо і вдавалося – повертався травмований, як фізично, так і психічно. Тож розглядати цю категорію людей, як в’язнів на військовій службі, не зовсім коректно.

Але капери, пірати на службі у корони, це зовсім інша справа. Може сери Уолтер Рейлі чи Френсіс Дрейк були шляхетними лицарями з поняттям честі і власною гідністю, але важко казати таке про їх підлеглих. Абсолютна більшість каперів так і лишилися звичайними піратами, тобто злочинцями, вбивцями, грабіжниками і ґвалтівниками.

Звучить жахливо. Але як би там не було – це діяло. Саме такі «джентльмени удачі» в 1588 році врятували Англію від нашестя іспанської Непереможної армади.

Втім, екстраординарні ситуації траплялися і на суші. Під час Семирічної війни 1756-1763 років королю Пруссії Фрідріху ІІ Великому довелося протистояти коаліції Австрії, Росії, Франції та Швеції.

Ясно, що людські ресурси в такій ситуації були надто не рівні, через що Фрідріху довелося вдаватися до крайніх заходів. Під кінець війни в його армію вербували навіть військовополонених. Потрапляли до армії знаменитого короля-полководця і ув’язнені. Фрідріху довелося встановити у військах безпрецедентну навіть для того часу дисципліну, щоб утримати під контролем цей набрід. Йому вдалося вистояти у цій війні, хоча поразка була вже зовсім поряд.

Не забуваймо також і про Наполеонівські війни 1799-1815 років. Служба у британському флоті стала для злочинців унікальним шансом уникнути покарання. Їх значна кількість на кораблях зумовила той факт, що там дисципліна була однією з найбільш жорстких у світі і за найменшу помилку матросів суворо карали. Інакше б ці моряки завдали  багато клопоту і флоту, і королівству.

Втім, в другій половині XIX століття цивілізовані держави почали відмовлятися від ідеї набирати в’язнів у ряди своїх армій. В цьому просто не було необхідності. Війська комплектувалися на основі загальної військової повинності. Такий людський ресурс був практично невичерпним, оскільки в другій половині XIX століття війни були достатньо короткими і не доводили їх учасників до повного занепаду. Наприклад, франко-прусська війна 1870-1871 років, російсько-турецька війна 1877-1878 років чи російсько-японська війна 1904-1905 років. Як бачимо, лише близько двох років. Вдаватися до крайнощів не було необхідності.

Крім того, не варто забувати, що уряди більшості цивілізованих країн цілком резонно розмірковували, що участь «зеків» у бойових діях не лише створить зайві ризики для невинних людей, але і підірве бойовий дух військових. Саме тому навіть у Першу світову війну, коли бойові дії розгорілися всерйоз і надовго, ніхто не вважав за потрібне брати ув’язнених до армії.

Виключенням стала Велика Британія. Армія цієї країни формувалася навколо ядра з добровольців-професіоналів (так звані «добровольці Кітченера»). Не дивлячись на очевидні плюси такого явища (наприклад, відсутність масових солдатських бунтів з вимогою припинити бойові дії, як це бувало в інших арміях того часу), був і один явний недолік – добровольців ставало все менше і менше. Саме тому англійцям довелося вдатися до вербування в’язнів, яким обіцяли зменшити строк чи навіть звільнити від відповідальності. Ув’язнені таки встигли побувати на фронті, дехто навіть отримав вищу військову відзнаку Британської імперії – Хрест королеви Вікторії. Одним з таких героїв був Вільям Марінер.

Втім, і тут все було не так романтично. Військові не надто довіряли засудженим у армії, особливо крадіям, які завжди думали лише про власну вигоду. Натомість, віддавали перевагу тим, хто здійснив свій злочин у пориві гніву, тобто у людину закладено потенціал, який необхідний для війни.

Мимоволі тут згадується чергова недавня поїздка Пригожина до колонії, щоб вербувати «зеків». Тоді голова ПВК «Вагнера» розповів увʼязненим, що перевагу будуть надавати тим, хто відсидів у вʼязниці 15 років.

«Бажано не один раз за вбивство, тяжкі тілесні, розбій, грабіж», – заявив тоді Пригожин.

Певно, про штрафні батальйони в Червоній армії під час Другої Світової війни знають усі. Не будемо відволікатися на них у цій статті. Звернемо увагу на значно менш відоме явище – в’язнів у рядах німецької армії.

В країні, керівництво якої вірило у вищість своєї раси, до в’язнів ставилися презирливо. Ні Гітлер зі своїми соратниками, ні виховане на сформованих за часів генерал-фельдмаршала Гельмута Мольтке шляхетних прусських військових традиціях, командування вермахту не бажало бачити «зеків» у рядах війська.

До 1942 року потрапити до армії було проблематично навіть для тих, хто вже відсидів свій строк. Шанси в них були, але це розглядалося як привілей, який треба заслужити. Проте з квітня 1942 року, коли стало ясно, що бліцкріг проти СРСР зазнав невдачі, процедура призову для в’язнів була спрощена: служити могли ті, хто відсидів, або чий строк не перевищував трьох років.

«У силу розширення визначень негідні несення військової служби, які вже відбули тюремне увʼязнення або були звільнені з випробувальним терміном, без написання будь-яких клопотань повинні бути відновлені в правах як гідні несення служби, щоб поповнити ряди військових частин, що воюють…», – говорилося в циркулярі Верховного командування вермахту.

Жодних шансів взяти до рук зброю не було у зрадників вітчизни та засуджених за гомосексуалізм.

Втім, вже у жовтні абсолютна більшість обмежень була знята. До німецької армії могли іти як «кримінальні», так і «політичні» в’язні. З них формувалися так звані «підрозділи 999», які використовувалися здебільшого для служби в тилу чи на окупованій території. Командування кидало їх у бій вкрай неохоче через ненадійність. «Політичні» в’язні часто здавалися в полон за першої ж нагоди. Чисельність бійців у «підрозділах 999» була мізерна – трохи менше 30-ти тисяч. Тож переломити перебіг бойових дій вони ніяк не могли.

В цьому контексті не можна не згадати окремо один експеримент, пов’язаний з в’язнями Третього Рейху. Назва цього експерименту – 36 добровольча піхотна дивізія СС. Це був каральний підрозділ, який складався з ув’язнених тюрем, концтаборів та військових в’язниць, що перебували у відомстві СС. Командував ними оберфюрер СС Оскар Дірлевангер. Дивізію сформували у 1940-му році і спершу це був лише невеликий підрозділ, що складався з 84 осіб. В кінці 1944 року в складі дивізії було шість тисяч військовослужбовців.

Навіть тут німці підкреслили свою зневагу до колишніх злочинців: замість знаменитого символу СС – блискавкоподібних рун – бійці 36 дивізії носили на своїй уніформі зображення схрещених гранат. З цього підрозділу особливо можна виділити «браконьєрську команду Оранієнбург». Як можна здогадатися, склався цей підрозділ з браконьєрів. Свої мисливські навички вони використовували у боях проти партизанів.

Дивізія пройшла довгий бойовий шлях. Відзначилася крайньою жорстокістю, особливо під час придушення Варшавського повстання 1944 року. До того ж, від бандитських дій солдатів дивізії страждали і громадяни країн-союзників Німеччини (Угорщини і Словаччини), де дивізія дислокувалася під час ротації. Деяких бійців повернули за ґрати. У квітні 1945 року дивізію було розбито, а вцілілі здалися американським військам. Оскар Дірлевангер потрапив до рук польських солдатів, які билися у військах західних союзників, і був забитий ними до смерті у камері.

Після Другої світової війни в арміях цивілізованих країн не спостерігається масового призову «зеків». Можна припустити, що в рамках горезвісного «проєкту 100 000», який в 60-х роках ХХ століття проводили американські військові, до лав армії США у В’єтнамі могли потрапляти колишні в’язні. Проте, навіть якщо таке траплялося, це були скоріш окремі випадки, а не цілеспрямована політика.

То яка тепер ситуація з армією засуджених, яку кинули проти ЗСУ? Так чи інакше, ПВК «Вагнера» зуміли створити конкуренцію збройним силам російської федерації. Як повідомив начальник Головного управління розвідки України Кирило Буданов, шляхом використання орд засуджених злочинців Пригожину і його спільникам навіть вдалося досягти мінімальних успіхів на фронті.

«А 90% – це зеки, які мотивовані виключно страхом. У них наказ наступати – вони наступають. Якщо зек не буде наступати, його просто стратять. Тими чи іншими методами якось у них це працює, на жаль», – підсумував Буданов.

Вже у січні 2023 року почали ширитися чутки, що «вагнерівці» потроху згортають кампанію вербування в’язнів. Крім того, у лютому стало відомо, що процес припинено повністю. Про це заявив сам Пригожин. Різноманітні джерела повідомляють, що заборона на вербування ув’язнених надійшла безпосередньо від міністерства оборони рф.

Навряд це сталося через якусь військову мораль, «честь російського офіцера» і так далі. Ми вже бачили цю «честь» на тих територіях України, які були чи лишаються тимчасово окупованими. Російські військові не кращі за найнятих «Вагнером» бандитів. Але російським генералам не потрібно, щоб ковдру на себе тягнув бізнесмен Євгеній Пригожин, який не лише не є військовим, але і сам відсидів у тюрмі. Для них принципове питання, щоб успіхи у цій війні належали очолюваним ними збройним силам, а не якомусь ПВК.

Тим не менш, армія рф не проти використовувати «гарматне м’ясо» в особі ув’язнених. Але тепер, скоріш за все, це буде проходити значно тихіше і без показових відео з місць позбавлення волі. Російські генерали розуміють, що після завершення війни їм необхідно хоч трохи зберегти лице, і всі вчинені російськими солдатами злочини зіпхнути на «вагнерівців» та інших найманців. Мовляв, вони не вербували «зеків», які і несуть відповідальність за всі ці вбивства, пограбування і знущання над мирним населенням України.

Проте якби російська влада мислила хоч трохи стратегічно, то задалася би питанням: а що буде, коли десятки тисяч ув’язнених повернуться з війни? Чи є в них шанс після всіх цих подій стати порядними громадянами? Росія зараз справді випустила джина з пляшки. І наслідки такого «звільнення» прості росіяни відчують на собі в не такій вже і далекій перспективі.

Правда, є ще один момент – не так вже і багато їх повернеться після зустрічі зі Збройними силами України.