Білоруські протести 2020 року – Майдан у сябрів? – Олеся Житкова

Олеся Житкова

Кандидатка історичних наук, незалежна дослідниця, наукова співробітниця проєкту «Корупція, гендер та сталий розвиток», Бізнес Школа, Дублінського міського університету (Postoctoral Researcher, «Corruption, Gender, and Sustainable Development», DCU Business School Dublin City University), членкиня Асоціації жіночої історії Ірландії

Розділ статті: Інше

Життя країн Східної Європи у ХХІ сторіччі складно назвати спокійним – постійні суспільно-політичні кризи виникають раз-по-раз в регіоні. Сподіваємося, що українцям не потрібно пояснювати, що таке Помаранчева революція чи Євромайдан і Революція гідності – наші читачі були свідками, а то й учасниками подій.

Однак зовсім інший рівень обізнаності виникає тоді, коли мова йде про наших сусідів, зокрема зараз в українському суспільстві часто можемо спостерігати негатив стосовно білоруського народу, якого називають співагресором та ще багатьма іншими нелітературними словами. Ми бачимо, що більша частина росіян підтримує диктатуру путіна та кремлівську загарбницьку війну проти України (або не протидіє). На противагу цьому більшість білоруського суспільства не підтримує диктатуру Лукашенка та рішення воювати проти України. Вони виразили свою думку та бачення майбутнього Білорусі без лукашенківського керівництва у 2020 році, коли тисячі людей вийшли на протести. Чи багато ви знаєте про це?

Причини та хід протестів у Білорусі у 2020 році

На 2020 рік в Білорусі було заплановано чергові президентські вибори. Варто сказати, що на цей час вибори фактично перетворилися у фікцію, офіційні результати яких фальсифікувалися вже багато років на користь Олександра Лукашенка. Попри це, у президентські перегони включилися декілька опозиційних кандидатів – Віктор Бабарико, Сергій Тихановський, Валерій Цепкало. Для того, щоб бути висунутим на кандидата в президенти, людина мала отримати певну кількість підписів від виборців. І вже під час кампанії зі збору підписів стало зрозуміло, що владі дуже не подобається активність громадян.

Енергійне залучення частини населення було викликане патріотичною позицією і бажанням змін. Інша ж частина виборців включилася в процес внаслідок перенасичення невдачами політики лукашенківського апарату. Наприклад, у цей час почалася пандемія коронавірусу, а нагальні питання не вирішувалися та замовчувалися, реальні цифри померлих занижувалися, хворим людям не надавалося належне лікування тощо.

Аби максимально знизити навіть можливість успіху виборчих кампаній опозиційних кандидатів, під вигаданим приводом владою було організовано арешт Віктора Бабарико та Сергія Тихановського, а також їх кандидатури та кандидатуру Валерія Цепкало не зареєстрували.

Усе літо 2020 року в Білорусі було ознаменоване політичною боротьбою та значною громадською активністю. Люди використовували усі можливі засоби задля прояву своєї демократичної позиції. Так, на закінчення етапу збору підписів у червні 2020 року пікети, акції та «ланцюги солідарності» відбулися у різних білоруських містах (Мінськ, Брест, Вітебськ, Гомель, Гродно тощо). Різноманітні акції повторилися у липні. Люди обговорювали можливі сценарії розгортання ситуації та варіанти своїх дій.

Опозиція об’єдналася навколо кандидатури дружини Тихановського Світлани, якій не відмовили в реєстрації. Поряд із нею кандидатами у президенти були Олександр Лукашенко, Андрій Дмитрієв, Ганна Конопацька і Сергій Черачень.

Слід зауважити, що значна частина людей голосувала за Світлану як за збірний образ опозиції. Для людей було очікувано, що  попри значну підтримку Тихановської населенням, результати виборів 9 серпня знову матимуть позитивні для незмінного президента цифри.

Щойно в день виборів стали оголошувати перші результати по дільницях, люди побачили невідповідності у підрахунках та знову топові позиції Лукашенка. З метою показати свою незгоду виборці в той же вечір пішли на мітинги в багатьох білоруських містах (Мінськ, Брест, Пінськ, Гродно, Вітебськ, Ліда, Жлобін та ін.). Протестувальники виходили з національними біло-червоно-білими стягами, з національною символікою (з Пагонею та ін.), скандували «Живє Бєларусь», «Вєрим, можам, пераможам», показували знак «V» та ін. Варто сказати, що протестні акції 9-12 серпня мали мирний характер. Якщо були насильницькі дії з боку народу, то вони відбувалися в першу чергу як відповідь на насилля з боку силовиків. Основними вимогами активістів було проведення чесних виборів, припинення насилля та звільнення політв’язнів.

Силові структури режиму робили усе можливе задля придушення протестів. Демонстрантів били, до них застосовували гумові кийки, світлошумові гранати, стріляли в них резиновими кулями. 10 серпня від рук силовиків загинув перший протестувальник. Людей, яких заарештували впродовж цих днів, тримали в нелюдських умовах в Центрі ізоляції правопорушників на провулку Акрестіна в Мінську та в подібних закладах в інших населених пунктах, до них застосовували моральне та фізичне насилля в кількох формах, в тому числі і досить збочених.

Окрім різноманітних силових структур владного режиму, в придушенні протестів брали участь російські формування.

За декілька днів було опубліковано офіційні результати виборів, згідно з якими Лукашенко набрав 80,1%, а Тихановська – 10,12%. Це не відповідало реальності. Активісти розробили платформу для підрахунку голосів «Голос», дані, куди завантажували безпосередньо виборці. Окрім цього, частина залучених до підрахунку голосів людей робила свою роботу совісно, і саме на цих дільницях результати часто помітно різнилися на користь опозиційного кандидата.

Відповідно до аналізу даних, пізніше було зроблено висновок про підробку результатів виборів. Наприклад, у Мінську, згідно з офіційними результатами, які повідомила Центральна виборча комісія, 126 861 виборець на 731 виборчій дільниці проголосував за Тихановську. Однак з аналізу протоколів лише з 432 виборчих дільниць отримувався 132 941 голос за Світлану – на 4,8% більше, ніж загальна кількість голосів, про яку повідомила Центральна виборча комісія.

Події 9-12 серпня стали стартом для кількамісячних масових суспільно-політичних подій в Білорусі. Надалі люди почали брати участь у численних мітингах та демонстраціях, збиралися в «ланцюги солідарності», на культурні заходи в локальних межах (наприклад, популярними були чаювання в дворах багатоповерхівок), організовували різноманітні акції підтримки (розвішування національних прапорів та стрічок, поширення листівок та агіток, малювання графіті та муралів і багато іншого), страйки на підприємствах тощо. Протестні акції відбувалися у великих білоруських містах, а також у невеликих населених пунктах. Подекуди мітинги мали певну тематику («Марш нової Білорусі», «Марш миру і незалежності», «Марш єдності») або організовувалися певними групами людей (марші пенсіонерів, акції солідарності працівників культури, медичних працівників, марші жінок).

Режим Лукашенка проігнорував реальність, провів інавгурацію та чим далі, тим більше став репресувати суспільство: продовжувалися арешти лідерів опозиції та активістів. Людей затримували під час мирних мітингів, давали їм адміністративний арешт та утримували в жорстких умовах. Вже з другої половини осені стали заводити кримінальні справи на «звичайних», немедійних  учасників протестів. Поступово до весни 2021 року активісти були змушені перейти в підпілля.

Євромайдан/Революція Гідності 2013-2014 та білоруські протести 2020 року: порівняння

Ми можемо бачити низку спільних рис революційних подій в Україні у 2013-2014 роках та в Білорусі у 2020 році. Так, для обох подій було властиве бажання протистояти проросійському владному курсу, негативним наслідкам внутрішньої та зовнішньої політики наявних режимів. І там, і там була очікувана суспільством подія, яка стала «останньою краплею» та відправною точкою революційного піднесення. Рушійною силою подій стала молодь. В обох випадках представники влади невиправдано застосували силу щодо демонстрантів. В обох випадках були смерті –  в Білорусі під час протестної активності, репресій загинуло близько 10 осіб (впродовж 2020-2021 років), в Україні – більше ста осіб загинуло в Києві під час кульмінаційної фази Революції.

Серед відмінних рис революційних подій ми можемо назвати перш за все форми протистояння населення. Так, першопочатково мирні акції українців переросли у збройне протистояння з «Беркутом», міліцією та «тітушками», тоді як білоруси лишилися в межах ненасильницького опору. Також українці зробили табір на Майдані та мали кілька інших пунктів постійного перебування протестувальників, тоді як білоруси щоразу збиралися на певний захід (марш, «ланцюг солідарності», зустріч однодумців тощо).

Чому білоруси не зробили так, як на Майдані?

Бо білоруси – не українці. У білорусів були і є інші умови, в яких їм доводиться діяти. Так, увесь управлінський апарат з 1994 року фактично будувався під одну особу і до 2020 року ця система злагоджено функціонувала. Тоді як в Україні були періоди відходу від проросійського курсу, в Білорусі давно вже будувалася система взаємодії силових структур з російськими колегами (досвід яких складно назвати корисним для демократичного суспільства).

Частина молоді, яка брала участь в протестній діяльності, була вихована на певних принципах, котрі впливали в подальшому на формування особистості. Пропаганда ідеології пануючого режиму починалася для білорусів вже в дитячому садку. Система шкільної освіти побудована на «кращих» досягненнях радянської педагогіки з її підпорядкуванням особистості ідеям держави. Потрібен час та самоаналіз, щоб психологічно вилізти з прірви таких міркувань.

Зрештою, переважна частина людей побоювалася іти на конфронтацію із силовиками. Незважаючи на факти наявності російських спецпризначенців поміж придушувачів протестів, білоруси побоювалися масового втручання російських військ. У 2022 році українська розвідка опублікувала інформацію, відповідно до якої стверджувалося, що такий сценарій дійсно розглядався режимом.

Аргументом для посиленої обережності було й те, що вірогідність бути знайденим(-ною) представниками режиму є дуже високою. У Білорусі вибудувана міцна система контролю над суспільством за допомогою відеонагляду, прослуховування, стеження, агентури тощо.

Білоруські протести 2020 року отримали поразку?

І так, і ні. Протести в Білорусі у 2020 році не призвели до зміни влади. Ключові вимоги протестувальників не були виконані. Демократичні вибори не провели, психологічне та фізичне насилля щодо населення з кожним днем зростає. Кількість політичних в’язнів у країні скоро сягатиме 2000 осіб. Загалом Білорусь – шоста у світі за кількістю політв’язнів на 100 000 осіб. Значна частина активістів виїхала за кордон, оскільки в рідній країні їх чекала б в’язниця.

Деякі історики стверджують, що з 2014 року (від початку російської агресії проти України) в Білорусі поступово розпочався процес якісних змін, а національне піднесення 2020 року органічно увійшло у перелік рушіїв нового етапу в житті білоруської нації. Позитивним наслідком подій 2020 року стало збільшення зацікавлення історією та культурою свого народу, люди стали більше звертати увагу на розвиток білоруської мови та власної білоруськомовності, на суспільно-політичні реалії. Зрештою, білоруси продовжують робити внесок у боротьбу за незалежність в глибокому підпіллі, а деякі з них просто лишаються в Білорусі, чекаючи потрібного часу та поновлення активної боротьби.