В Україні Гелловін не є поширеним через іншу конфесійну приналежність. Християни східного обряду вважають Гелловін гріховним, хоч самі теж мають традиції вшанування померлих на «Навський Великдень» чи переодягання в чортів, смерть та інших персонажів з потойбіччя на святкування Маланки.
Яка історія Гелловіну?
У VIII ст. папа Римський Григорій ІІІ освятив каплицю в соборі Св. Петра на честь усіх святих і зробив це 1 листопада. У ІХ ст. стали відзначати День усіх святих у всій церкві. Приблизно у Х столітті ця традиція разом з християнством приходить до Ірландії, де місцеві жителі кельти уже святкували свято Савань. Древні кельти ділили рік на світлу і темну частини (літо і зиму). Коли ж темна частина змінювала світлу, відзначали свято Савань, що асоціювалося зі смертю та надприродним. Це слово в давньоірландській мові позначало той самий місяць, що і в нас листопад.
Поступово християнство почало витісняти місцеві релігії, і відбувся так-званий синкретизм християнства та язичництва. Результати вилилися у свято, яке сьогодні святкують як Хелловін. Перед святом проводилося «надвечірʼя усіх святих», що англійською буде «All Hallows Eve». Halloween є скороченням цієї фрази.
Ми ж сьогодні вільні від релігійних упереджень, але захоплені темою містичного Середньовіччя, способу життя тогочасних людей. Чого вони боялися? Якими були уявлення «темних часів» про смерть та потойбічне життя? На що наважувались, аби отримати владу, гроші та вплив у тогочасному суспільстві?
Смерть
Найбільшим людським страхом завжди була смерть як щось незвідане. Звідти ніхто не повертався і не розповідав як там, тому люди додумували собі самі. Християни ж найбільше боялися не смерті, а потрапити в пекло. Головними причинами смерті в Середньовіччі були хвороби та війни.
У XIV столітті Європою пронеслася епідемія чуми, яка забрала до 50% всього населення. Внаслідок цього став поширеним сюжет «Танець смерті». Тут скелети танцюють в одному колі разом з шляхтою та бідняками, символізуючи те, що на всіх рано чи пізно чекає смерть.
Чума на українських територіях у XIV столітті поширилася здебільшого в Криму та на півдні. На західноукраїнських землях пандемії чуми вдалося уникнути завдяки тому, що польський король Казимир ІІІ у 1347 р. оголосив національний карантин, наказавши перекрити повністю кордони королівства — і Польща, а разом з нею території Галицько-Волинського князівства уникли першої, найжорстокішої, хвилі пандемії. Тому з близьких українцям територій нам відома (або просто до нашого часу не дійшло більше) тільки одна картина «Танець смерті» невідомого автора 1660-х року, знаходиться вона у бернардинському монастирі у Кракові. Деякі мистецтвознавці приписують авторство Францішеку Лекшицькому. Які постаті зображені на картині? Швидше за все це були сучасники художника. Імператор – Фердинанд ІІІ Габсбург, король – Ян ІІ Казимир Ваза, кардинал – Ян Альберт Ваза, єпископ – Анджей Ліпський, гетьман – Станіслав Конєцпольський, шляхтич – Владислав Вікторин Сіцінський.
У мистецтві бароко активно розвивається жанр натюрморту, зокрема vanitas. Тут використовуються символи, пов’язані зі смертю. Наприклад, черепи, перехрещені кістки, пісочний годинник, свічка, що згасає тощо. Основна мета таких зображень полягала в тому, щоб люди знали про несподівану смерть, Божий суд і рай чи пекло. Звідси випливає послання картини – незалежно від соціального статусу, людина, яка бажає вічного життя в раю, повинна завжди уникати земних спокус та гріхів. Це добре помітно на надгробку князя Януша Острозького, що знаходиться в катедрі у Тарнові. Маньєристичну композицію надгробку увінчує смерть у княжій короні.
Але не всіх епідемій вдавалося уникати українцям. Знаменита моторошна хвороба ерготизм, яку в середньовічній Європі називали ще «Антонієвим вогнем», захопила і українців.
У Середньовіччі головною стравою на столі європейців був хліб, зокрема, житній. Висока вологість та низька температура сприяла масовому поширенню гриба-паразита, який отруював цілі плантації жита. Заражений хліб викликав страшні отруєння, що приводили до сильних болей, галюцинацій, психічних розладів. Через звуження капілярів та порушення кровообігу в людей розвивалися гангрени кінцівок, які підлягали ампутаціям. Через це хвороба часто закінчувалася смертю. Цю хворобу успішно лікували ченці ордену антонітів в Ізенгеймському монастирі, що розташовувався на давній дорозі, яка сполучала Майнц із Базелем.
Як ченці лікували цю страшну хворобу? Та все дуже просто. В монастирі вирощували не жито, а пшеницю. Тому коли хворий потрапляв на лікування у монастирський шпиталь, йому просто більше не давали зараженого житнього хліба, і згодом він одужував. Проте всі думали, що це цілюща сила молитви перед вівтарем Святого Антонія, який створив Матіас Ґрюневальд у 1506-1515 р.. Хворий приходив до картини, молився святому, якого мучили біси, і дивився на стражденного персонажа в куточку правої стулки вівтаря. То був хворий на хворобу Антонієвого вогню (ерготизм). Його тіло покрите гангренами, виразками, з яких сочиться перламутровий гній, ніс, що провалився. Окрім Антонієвої хвороби, такі симптоми притаманні і сифілісу. Здутий живіт дає підстави вважати, що хворий страждає ще й на чуму. Внаслідок галюцинацій хворому здавалося, що його терзають демони, як і святого Антонія. Якщо святий Антоній витримав муки, то і хворий надихався його прикладом, і розумів, що він теж має шанс на одужання.
В Україні епідемія ерготизму теж зустрічається. У вересні 1785 р. ця хвороба охопила Київську та Чернігівську губернії. Особливо важким було становище в Трипіллі. Губернатор Києва навіть поспішив назвати хворобу чумою, але губернський лікар Опанас Масловський встиг встановити, що більшість хворих їли житній хліб, який, як потім встановили, був заражений ріжками. Хворих забезпечили якісною їжею, що і врятувало їхнє життя. Правда, зберегти кінцівки вдалося не всім. Тільки одному Масловському довелося провести 21 ампутацію. Дивом є те, що з усіх хворих не вдалося врятувати тільки одну людину.
Внаслідок величезних епідемій люди шукали відповідальних. Це був або Бог, що надіслав хворобу як покарання за гріхи, або диявол. Зазвичай, винним все ж визнавали диявола, тому до відповідальності притягували людей, які з ним могли бути пов’язані – різноманітні грішники, відьми, люди, що укладали угоду з дияволом. Хвороби і війни породжували апокаліптичні настрої в суспільстві, які особливо поширилися у XV-XVI століттях у Європі.
Хто був винний у епідеміях?
Зазвичай казали, що це або Божа кара за гріхи, або диявол. Звісно, Бога не звинувачували, тому весь тягар відповідальності лягав на диявола, а відповідно, його земних помічників – відьом, чаклунів, різних демонів.
Переслідування відьом зустрічається в кожній європейській країні від XV до середини XVІІІ століть. Україна як східна околиця Речі Посполитої, що перебувала у сфері впливів православної церкви, не могла стати ареною для великих полювань на відьом. З іншого боку, Україна достатньо довго була під впливом польських, а отже західних впливів, а тому не могла не запозичити їхніх уявлень про відьомство і правничих норм, що сприяли жорстокішому переслідуванню відьом і чаклунів у порівнянні з тим, як це відбувалося далі на Схід. Упродовж XVІІ та XVІІІ ст. було страчено лише одинадцять осіб, які, ймовірно, практикували чаклунство. Інші покарання були такими: побиття різками, вигнання, публічні тортури, хоча частіше все закінчувалося публічним покаянням, сплатою штрафу або й взагалі виправданням за нестачу доказів. В Україні відьом здебільшого не сприймали шанувальницями диявола. Зрештою, відсутність жорстоких санкцій проти відьом може бути пов’язана і з тим, що справи про чари здебільшого перебували в компетенції світських судів. Процес звинувачування спрощувався, тому що не потрібно було доводити зв’язок з дияволом, адже вважалося, що будь-хто за наявності бажання без усякого втручання демонічних сил може практикувати чари і на добро, і на зло. Відсутність альянсу з дияволом полегшувало вину звинуваченого, адже чаклунство розглядалося не як злочин проти всього людства, а лише як шкода, заподіяна окремо взятому сусідові, його родині чи худобі. У зв’язку з цим досить часто смертний вирок, передбачений правовими нормами магдебурзького права чи Литовського статуту, які діяли на українських землях, замінювали на легші покарання.
В православній іконографії відьма виступає другорядним персонажем, який не заслуговує центральної уваги. Вона не прирівнюється до демонів та бісів, яким приділена особлива увагу в церковній творчості. По суті, вона є звичайним грішником. І цей факт підтверджується в православних текстах. Це підтверджується на прикладі ікон «Страшного суду». Тут відьма постає поруч з іншими грішниками в пеклі як звичайна людина, а не слуга диявола.
Відьма могла робити привороти, наводити порчі, допомагати позбуватися небажаних дітей, красти в корови молоко. Відповідно, за ці гріхи часто є особливі покарання колоритно зображуються в сцені пекла на іконах Страшних Судів. Чародійниця зображується або прив’язаною до стовпа, або її за груди кусають змії. Окремо зустрічається відьма-млекогубиця, яка перетворювалася на якусь тварину (наприклад, жабу) та крала в сусідських корів молоко. Жінка, яка скористалася послугами відьми і зробила аборт, теж горить в пеклі.
Місцеві суди, що діяли на українських землях у складі Речі Посполитої, користувалися в своїй діяльності коментарями Бартоломея Ґроїцького. У розділах «Вибірка артикулів з імперських законів» і «Докази проти відьом» розповідалося про принципи судочинства над відьмами. Можна було використовувати тортури, щоб прискорити процес дізнання. Однак, сам Бартоломей застерігав, що мучити смертного необхідно, коли є вагомі докази його занять відьомством, наприклад, в разі втечі від правосуддя.
Катувати можна було не більше трьох разів. Якщо після цього людина не зізнавалася, її варто було відпустити. На наступний день вона повинна була повторити показання з доброї волі. Перед катуванням підозрювану стригли і голили, щоб виявити на тілі відьомські мітки і запобігти несанкціонованому використанню чар. Вважалося, що жінка, вступивши у статеві стосунки з дияволом, укладала з ним договір і ставала відьмою, при цьому отримувала спеціальну «печатку диявола».
Найцікавіші судові справи, пов’язані з чарами, проаналізувала Катерина Диса у своїй книзі «Історія з відьмами». На жаль, здебільшого справи збереглися з XVІІІ століття, але навіть з них можна зробити висновки про уявлення тогочасних українців про чаклунство.
Отже, у 1730 р. шляхтич Лукаш Малинський звинуватив свою селянку Марину Перисту у спробах зачарувати його і його родину. Це підтвердили п’ятеро свідків, хоч сама Марина цього не визнала. Під час допиту вона промовила: «Хоч зізнаюся, хоч ні – все одно загину». Зрештою, її віддали катові. Спочатку до Марини застосували дибу, але вона не зізналася, тому вирішили катувати далі й допитували уже за допомоги вогню. Проте і наступного разу Марина лише повторювала, що її неправдиво звинуватили. Оскільки було аж п’ять свідків, які підтвердили її провину, судді постановили на основі цього вважати Марину Перисту винною і засудили її до страти.
В архівах кременецького суду є цікава справа 1754 року про дітовбивство та відьомство із села Щурівчики біля Кременця. Жінка, що скористалась послугами відьми для аборту, була покарана на смерть. Саму ж «відьму», не зважаючи на те, що та зізналась в тому, що літає на мітлі на шабаш, покарали лише побиттям 200 різками, не зважаючи на те, що були всі підстави її спалити.
Бували і випадки, коли від злих духів лікували шляхом проведення обряду «екзорцизму».
Таке практикували в монастирі Перенесення мощів Святого Миколая Мирлікійського в селі Нагуєвичі Львівської області. Цей обряд можна побачити в житіях на іконі Святого Миколая XVІІ століття. Тут можемо побачити, як ще молодий Миколай кропить молоду дівчину святою водою, а з неї вилітає дух нечистий. На наступній сцені святий запроторює його до пекла під землю. На сторінках судових книг Перемишльського духовного єпископського суду XVІІ – XVІІІ століть є 37 справ, пов’язаних із вигнанням демонів ченцями монастиря в Нагуєвичах. Наприклад, є свідчення, що Катерина Кімакович у 1705 р. була врятована, Розалія Дудяк в 1711 р. двічі проходила обряд, а от Теодора Шумильова та Олена Хрумик були спалені (1740 та 1709 рр.)
В умовах тісного співіснування мешканців ранньомодерних містечок і сіл, де багато дрібниць з життя сусідів, часто дуже інтимних, були відкриті широкому колу спостерігачів, де відчувався помітний голод на новини, плітки були неминучою частиною щоденного життя, прийнятною і навіть необхідною. У таких випадках поширення інформації відігравало наступну функцію – не дозволити злочину залишитися непоміченим і дати знати якомога більшій кількості людей про потенційну небезпеку. Звісно, девіантні особи, які не були схожі на інших жителів, ставали потенційними кандидатами на відьом.
Як грішники розважалися в пеклі?
Особливо цікавою є сцена з шинкаркою в пеклі на українських іконах Страшного Суду. Шинкарка потрапила в пекло за те, що споює людей і заробляє на цьому гроші. Проте її вміння домовлятися забезпечили і у пеклі непогане місце. На деяких іконах чорт тримає її за руку, на деяких щось їй нашіптує. Окремо за столом сидять ненажера, дудар, п’яниця, а шинкарка всім наливає горілку або пиво. Біля них ,зазвича,й танцює дівчина з чортом, біля неї – дітогубиця та чародійка. Це все дає уявлення про розваги давніх українців.
Якщо інші частини «Страшного Суду» були чітко регламентовані каноном, то у пеклі художник міг показати свій світогляд, одягнути грішників у тогочасний модний одяг, а ще помістити туди немилих йому людей, наприклад, панів. Такий приклад зустрічається на іконі «Страшного Суду» другої половини XVІІ століття, що походить з Острога. Чорт на тачці до пекла везе католицьку- фанатичку Анну Алоїзу Ходкевич, яка добряче помучила православне населення Острога. На жаль, ця ікона не збереглася. Під час Першої світової війни її вивезли з Острога в напрямку Харкова, але по дорозі вози з цінностями розстріляли більшовики. До нас дійшло лише чорно-біле фото. Схожий фрагмент бачимо на іконі XVІІ століття з села Ліп’є, що в Польщі. Це свідчить про те, що такий прийом був популярний серед художників.
Окреме місце в іконографії Страшного Суду займає смерть багатого і бідного чоловіка. Це відбувається у площині між раєм і пеклом. Тут зображена смерть у вигляді скелета з косою, граблями, лопатою, мечем, пилкою тощо. Біля смерті на ліжках помирають багатий чоловік та Лазар. Душу багатія забирають чорти, а біля Лазаря стоять ангели, а цар Давид грає йому на лютні.
Якщо ви здивуєтеся, чому із землі встають скелети і напіврозкладені люди, то це мертві встають з могил на Страшний Суд. Ще дивніша обов’язкова деталь ікони – те, як тварини вивергають кінцівки людей, яких раніше з’їли.
Як же виглядав сам диявол?
У пеклі він сидить на змієподібній істоті, часто двоголовій, і знаходиться в пащі Геєни Вогненної, де палають душі грішників. На колінах сатани – маленька душа. Це Юда Іскаріот. У європейських іконах Страшного Суду Юда часто зображується повішеним перед входом в пекло. Біля Геєни зображені пекельні муки: «зима несогреваєма», «черв невсипуща», «огонь невгасимий» та «место темноє».
Диявол часто ототожнювався зі змієм або драконом. Цьому завдячуємо християнській традиції. Язичники ставили охороняти свої капища кам’яних драконів. Згодом дракон перемістився захищати вхід до храму або до замку. Такий приклад можемо бачити при вході до Острозького замку. Там зображений кам’яний дракон, якого датують XІV – XV ст.. Швидше за все, спочатку цей дракончик охороняв вхід до храму, який стояв на території Замкової гори. Цікаво, що острозький дракон іконографічно дуже схожий з двоголовим змієм зі «Страшного Суду» XV ст. із с. Мшанець, Старий Самбір.
Відповідно, у дохристиянський час це не був злий символ. Крім того, змій та інші плазуни були символами плодючості. Внаслідок синкретичного поєднання християнства з язичництвом на іконі Непорочного зачаття Богородиці з’являється змійовик.
Хоча диявол не обов’язково виглядає потворно. Варто згадати тільки історію про те, як один з прекрасних херувимів на ім’я Люцифер забажав стати вищим і могутнішим за Бога і зазнав скидання у пекло. Там же він поступово набув потворних рис. Проте, згідно з переказами, він прийде на землю неймовірно гарним і харизматичним, завдяки чому зможе повести за собою багато людей. Моторошних персонажів бояться, а диявол завжди чинить підступно.
Зрештою, якщо подивитися на диявола і демонів українських та європейських страшних судів, можна з упевненістю стверджувати, що наші чорти були добріші. Погляньте лише на те, як чорти витанцьовують і п’ють з грішниками в пеклі, як катають на тачці панів. Виглядають вони зовсім не злими, а здебільшого кумедними, тоді, коли пекло Джотто чи Яна Ван Ейка, сповнене людських страждань, які можна прочитати в них на обличчях. Там демони справді знущаються з грішників.
Хто міг укладати угоди з дияволом?
Судові справи на українських територіях про угоду з дияволом стосуються здебільшого чоловіків. Найчастіше це було духовенство або люди, які бажали більшого впливу в суспільстві. Це була така собі угода фаустівського типу: чоловік підписував угоду своєю кров’ю.
Яскравою і резонансною по укладанню договору з дияволом є справа новіція Львівського Бенедиктинського монастиря Войцеха (Альберта) Вироземського. У 1641 році його ув’язнили за те, що він підробив документ, що дозволяв йому відправляти церковні служби, за які йому платили гроші (хрещення, шлюби, похорони), ніби він був висвяченим священиком. Коли його викрили, постало питання, яким судом його судити – світським чи церковним, адже якщо останнім, то в нього був шанс залишитися живим. Згодом Войцех Вироземський розповідав, що у його камеру прямо через стінку приходив демон привабливої зовнішності, який назвався Венґліком Борутою. Він вмовляв ув’язненого накласти на себе руки, але зрештою, переконав укласти з ним угоду. Войцех порізав палець і написав текст угоди своєю кров’ю. Спочатку вирішили, що диявол спеціально написав текст на стіні, щоб дискредитувати Войцеха. Проте потім на його пальці виявили рану, таким чином провина була доведена. Згідно з вироком міського суду, Войцеха Вироземського спалили на вогнищі.
У 1746 році в Кам’янці-Подільскому було розпочате розслідування у справі самосуду селян села Гуменець над шляхтичем Михайлом Матковським. У 1738 р. розлючений натовп селян на чолі зі священиком і кількома іншими шляхтичами вбили Матковського. У той рік люди і худоба в селі вмирали від якоїсь загадкової хвороби. Вночі селяни вийшли в поле, щоб провести магічний ритуал по відверненню епідемії. Тоді вони наткнулися на Матковського – мешканця сусіднього села, на яке епідемія чомусь не поширилась. Той ходив по полю з вуздечкою в руках і шукав зниклих коней. Матковського оголосили вампіром, який своїми чарами накликав епідемію. Це було ритуальне вбивство вампіра, детальні описи можна знайти у записах фольклористів ХІХ ст.. Зрештою, через вісім років після злочину, Кам’янець-Подільський суд визнав Матковського невинним.
Ті жахи, про які ви прочитали у цій статті, є всього-навсього вимислом людської фантазії та живуть лише у головах тих, хто у них вірить. Проте у нас завжди був споконвічний ворог, якого у нас є гарна традиція перемагати.
У 1514 році відбулася знаменита битва під Оршею, де князь Костянтин Іванович Острозький разом з 15000 вояків вщент розбили втричі більше московське військо. Тріумф Костянтина Івановича пронісся по всій Європі та зробив його легендою.
Нам варто пам’ятати, що справжні жахи сьогодні таки існують. Війна з росіянами нікуди не поділася, і якби не ЗСУ, то ми давно вже зазнали б поразки. Проте українці мають талант перемагати росіян за прикладом князя Острозького, тому нас, безсумнівно, чекає блискавична перемога.