16 лютого відзначається День військового журналіста України, який офіційно вшановують відповідно до Наказу Міністра оброни України із 2018 року. Цю дату обрали не випадково, саме у цей день у 2015 році неподалік міста Дебальцеве під час виконання бойового завдання загинув редактор телерадіостудії Міністерства оборони України «Бриз» капітан 3 рангу Дмитро Лабуткін.
Команді Літопису Незламності пощастило поспілкуватися із військовим журналістом і аналітиком, волонтером, Олександром Шульманом, фотографом і кореспондентом сайту «АрміяINFORM» Міністерства оборони України.
Шукати інформацію про журналістів завжди важко. Читала ваші статті, інтерв’ю, і там було мало відомостей про вас, як про людину, поза професією.
Загалом про журналістів на війні говорять досить мало, і, на мою думку, це з одного боку виправдано, з іншого – дещо несправедливо, саме завдяки журналістам суспільство дізнається про те, що коїться на фронті. А самі журналісти, зазвичай, залишаються поза кадром. У журналістиці я недавно (жартує), можна сказати початківець – з 1996-го року. Займаюся журналістикою з минулого тисячоліття.
Ви не є професійним журналістом, у вас інженерна освіта, в який момент ви вирішили, що варто приділити увагу саме цьому?
Питання цікаве. Працював доволі довгий час в одному з оборонних підприємств, де займався тим, що називається «оборонкою». Потім з розпадом Радянського Союзу все це почало зникати. Постав перед питанням: чим займатися. Читав я якось з дитинства багато фронтових журналістів, як наших, так і закордонних. Навколо мене знайомих журналістів майже не було.
Одного разу, коли був без роботи, мені зателефонувала знайома і запропонувала зробити інтерв’ю з відомими ведучими для газети «Теленеделя», (вона була редактором відділу газети). Завдання я виконав, інтерв’ю вийшли цікавими, адже сподобались і редактору, і самим інтерв’юерам. Так почалась моя робота у цій газеті та журналістиці.
Багато моїх знайомих у журналістиці опиняються випадково, але випадкові люди у журналістиці не залишаються.
До того, як ви стали саме військовим журналістом, які теми ви зазвичай висвітлювали?
Транспорт, логістика, міжнародні перевезення, вантажні перевезення, вантажівки.
А скільки ви саме у військовій журналістиці?
З початку війни, із 2014-го року.
В одному зі своїх інтерв’ю у 2008 році, коли почалась війна в Грузії Ви зазначили, що війна в Україні почнеться в 2014-му. Що вас наштовхнуло на ці думки?
На початку 2000-х років я спілкувався із московськими виданнями. І серед іншого, це був журнал «Автомагістраль». Вони неодноразово брали інтерв’ю у представників російського Міністерства транспорту, зокрема, автомобільного департаменту. Якось я побачив інтерв’ю з генерал-полковником Сергієм Маєвим— начальником Головного автобронетанкового управління (ГАБТУ) Міноборони рф. І він багато розповідав про необхідність переозброєння. Я запитав у колеги: «Проти кого треба озброюватись росії?» Він почав розповідати про загрозу від НАТО, про загрозу від сепаратизму, і таке інше. Але коли від початку царювання путіна, почалася досить жорстка антиукраїнська риторика — стало ясно, проти кого все буде використано. Дивіться самі: в багатьох ЗМІ, на телеканалах, у фільмах, якщо персонаж негідник, то обов’язково з українським прізвищем. Якщо українець, то якийсь або придуркуватий, або трохи не від світу цього.
Я казав своїм знайомим журналістам з росії:
- Хлопці, це буде війна!
- Та що ти, та що ти кажеш? Та такого не може бути! Та ми ж брати!
- Та ні, — кажу, — рано чи пізно буде війна.
І в 2003 році стало ясно, що ми з Росією будемо воювати. А коли в 2008 році він (путін — ред.) напав на Грузію, я сказав: «Ну, наступні ми».
Суть будь-якої імперії — розширятись, захоплювати суміжні території і утримувати те, що захоплено.
Або вона розпадеться.
Так точно, або вона розпадеться.
Тому, коли від Російської імперії у 1917-му році відійшли Фінляндія, Польща, Бесарабія, частина України, було очевидно, що рано чи пізно Радянський Союз, який був по суті тією ж імперією, тільки без частини територій, буде намагатися їх повернути.
Можемо пригадати Фінську війну, 1939-го року, або Зимову, коли намагалися повернути до Радянського Союзу Фінляндію. Закінчилось це утворенням Карело-фінської республіки, яка досить швидко зникла, тому що населення хутко повтікало через кордон.
Я колись сформулював: «Добре бути істориком. Знаєш, що було і розумієш, що буде. Погано бути істориком: знаєш, що було і розумієш, що буде».
Тобто ви вважаєте, що історія циклічна, чи просто є якісь закони, за якими вона працює?
Історія досить циклічна. Якщо ми подивимось на початок будь-якого сторіччя, ну наприклад, XVII — там 1612 рік, бої східноєвропейські, захоплення Москви, Мінін і Пожарський, «смутний час». Якщо ми подивимось на початок XVIII сторіччя — війни шведського короля Карла, війни Петра I, Полтавська битва, бої під Нарвою. Якщо ми подивимось на початок XIX сторіччя — це епоха Наполеонівських війн. Якщо ми подивимось на початок XX сторіччя — російсько-японська війна, Балканські війни, нарешті, Перша світова.
До речі, розвиваючи цю тему, я чула думку, що зараз російсько-українська війна схожа на ситуацію під час Великої Війни (потім її вже назвали Першою світовою), 1916 року, коли ні та, ні та сторона не могла наступати.
Ну це те, про що написав Валерій Федорович Залужний, в своїй статті для The Economist. Здається, заходимо (ми — ред.) в глухий кут. І зараз є, на мою думку, чималі шанси того, що якщо ми з цього кута не вийдемо, то нам буде досить важко. Тому що маленька країна, яка воює з великою країною однаковими силами, однаковими засобами, не переможе.
Якщо ми пригадаємо, яким чином вдалося перемогти фінам в Зимовій війні, то це були відверто партизанські дії, до яких Червона армія була не готова. Вони (фіни —ред.) знали територію, вони звикли жити в цьому кліматі, вони використовували систему засідок, вони використовували систему бетонних укріплень (Лінія Маннергейма). Тобто вони знали, за що воюють, вони знали, як воювати і вони воювали так, як Червона армія воювати була не готова.
Але тепер питання: як ми можемо воювати так, аби перемогти?
Оце і питання, над цим зараз думають багато людей з великими зірками на погонах.
Ми можемо перемогти без зброї ззовні?
Ні
Тобто Фінляндія — специфічна країна, вони добре знали свою територію, тому…
Фінляндія теж використовувала допомогу — і Англії, і Франції, і німецьку зброю, і шведські гармати Bofors, які «прошивали» радянські танки Т-26 і Т-28 наскрізь, тобто Фінляндія сам на сам з Радянським Союзом не залишилася.
Те ж саме зараз відбувається і у нас, більше 50-ти країн нам допомагають, але якщо брати чисто кількісні показники, то тут ми безумовно програємо, і треба використовувати те, що називається «асиметрична відповідь». Наприклад, те, про що казав голова розвідки Кирило Буданов – нанесення ударів по інфраструктурі, нафтовій, от, наприклад, ми всі чули про те, як вдалося «накрити» в Ленінградській області нафтовий термінал.
Там багато що зараз вибухає…
Так, там багато що зараз вибухає. Вчора вибухнув нафтопереробний завод в Туапсе. Тож якщо бити по російському слабкому місцю, в нас є шанс.
Можете, будь ласка, чіткіше пояснити термін «асиметрична відповідь»?
Асиметрична відповідь — це приклад наступу під Харковом, коли лінію фронту росіян було прорвано, коли у наступі було використано танки різних типів. От, наприклад, 17-та Танкова йшла в наступ, використовуючи і трофейні Т-80, а росіяни просто тікали, лишаючи цілком справну техніку. Ви чули, як там цілу танкову роту залишили!
Дякуємо за надзвичайно цікаву розмову!