Анексія Криму Російською Федерацією: як і чому? – Іван Бездудний

Іван Бездудний

Історик, випускник Факультету гуманітарних наук Національного університету "Києво-Могилянська академія", студент 1 курсу магістратури Київської школи економіки (спеціальність "Публічна політика та врядування"), правозахисник. Спеціалізація: сучасна історія України, міжнародні відносини, публічна політика у напрямку культури та формування ідентичності.

Розділ статті: Війна

«В сознании людей Крым всегда был и остается неотъемлемой частью России – эта убежденность, основанная на правде и справедливости, передавалась из поколения в поколение».

Це один з фрагментів звернення Президента РФ Володимира Путіна до депутатів обох палат Державної Думи 18 березня 2014 року, по завершенню якого було підписано угоду про прийняття так званої «Республіки Крим» та м. Севастополя до складу Російської Федерації, таким чином здійснивши акт анексії (насильницького приєднання) території Кримського півострова. Протягом всього звернення Путін неодноразово наголошував на сакральному значенні півострова для Росії та російського народу, на «святості» окремих місць як «символов русской воинской славы и мужества», тим самим прямо заперечуючи власну тезу про Революцію Гідності та зміну влади в Україні як першоджерело ухвалення рішення про захоплення Криму наприкінці лютого 2014 року. Хоча Російська Федерація не приховувала свого прагнення відновити свій контроль над півостровом ще з моменту ліквідації Радянського Союзу.

У даній статті ми зосередимося на питанні, чому Росія спочатку окупувала, згодом – анексувала Крим. Адже розуміння істинності мотивів Російської Федерації сприятиме усвідомленню безперспективності ймовірних мирних переговорів до моменту воєнної поразки російських військ в контексті майбутнього відновлення та подальшого розвитку України як суверенної держави. Адже, як зазначав Сунь-дзи,

«той, хто знає ворога й себе, ніколи не програє війни».

Джерелом агресії Росії є сприйняття останньою дійсності через парадигму так званої «зоополітики» – геополітичної стратегії, відповідно до якої світ поділений на окремі сфери впливу, володарі яких ведуть між собою екзистенційну боротьбу за логікою «гри із нульовою сумою» (переможець отримує все, переможений – зникне в історії). Такий підхід цілком пояснює позиціонування Росією себе в якості укріпленої фортеці, яка протягом всієї своєї історії «змушена» відбиватися від зовнішніх ворогів, які, в свою чергу, прагнуть розколоти територію РФ та створити власні маріонеткові державні утворення задля встановлення контролю над «російськими» ресурсами (перш за все, газом, нафтою та дорогоцінними металами).

Окрім ресурсів, причиною «ненависті» світу до Росії є «божественность» та «невинность» (за І. Ільїним) російської нації на чолі зі «спасителем» із необмеженими повноваженнями, яка містить в собі священну місію звільнення світу від пороків. Такий російський месіанізм зародився ще у XIV ст. у концепції «Москва – Третій Рим», знайшовши своє продовження в панславізмі ХІХ ст., комунізмі ХХ ст. та в ідеології «русского мира» ХХІ ст. До того ж, приєднання земель інших народів подавалося у вкрай благородних тонах. Так, відомий російський літературний критик та публіцист середини ХІХ ст. В. Бєлінський зазначав, що загарбання територій російською державою, яка виконує всесвітньо історичну місію, є цілком справедливим та законним процесом, більше того, без Росії інші слов’янські народи неспроможні до повноцінного розвитку.

Та й взагалі Росія не здійснює актів агресії, вона лише, як писав російський філософ Микола Данилевський,

«соединяла с собой путем исторической, нисколько не насильственной ассимиляцией такие племена, … , не заключавшие в себе ни зачатков исторической жизни, ни стремлений к ней» або ті народи, які «уже потеряли свою самостоятельность или не могли далее сохранять её».

У цьому світі «зоополітики», в якому Росія у власному сприйнятті, як ми вже мали змогу зрозуміти, є жертвою перманентної та невиправданої зовнішньої агресії, одиницями, які боряться за власне існування та панування, є не нації, не раси, а «цивілізації», запозичуючи тезу С.Гантингтона про «цивілізаційну боротьбу». Окрема «руська цивілізація», яка у ХХІ ст. знайшла своє втілення в ідеології «русского мира», що, на думку російських імперіалістичних ідеологів, виходить далеко за межі російського етносу, була закладена київським князем Володимиром Святославовичем (Великим) під час хрещення Русі. Отже, за словами В. Путіна, сказаних під час згаданого на початку статті звернення до російського парламенту, щонайменше, російський, український та білоруський народи об’єднані «общей культурной, ценностной, цивилизационной основой». За такого «цивілізаційного» підходу значення державних кордонів нівелюється (отже, ними можна нехтувати), важливими залишаються лише кордони цивілізаційні. Заперечується сам факт окремішності українського народу від російського, для якого «исторической основы здесь не было и не могло быть», а так званий концепт «українства» є штучним утворенням ворогів Росії, які прагнули та прагнуть «грубо, искусственно» розірвати «единый русский народ». Подібну логіку містить й федеральний закон «О государственной политике Российской Федерации в отношении соотечественников за рубежом», відповідно до якого до поточних громадян РФ прирівнюються, зокрема, нащадки всіх тих осіб, які мешкали у будь-якому з втілень російської державності у минулому (Російська імперія, Радянський Союз, Російська Федерація).

Вже 26 серпня 1991 року, через день після відновлення незалежності України, російська влада вперше поставила під сумнів територіальну цілісність нашої держави, наголошуючи на необхідності перегляду кордонів у зв’язку із відокремленням останньої від Росії, адже, як визнавав у 2021 році особисто В. Путін, кордони між радянськими республіками «носили условный характер». Отже, Україна має повернути набуті протягом радянської доби території, зокрема Крим. Таку думку озвучував речник Президента РФ Б. Єльцина Павло Вощанов, колишній мер Санкт-Петербурга Анатолій Собчак, багаторічний депутат Державної Думи РФ Володимир Жириновський. На неминучості війни між Україною та Росією вже у 1990-х роках наголошували заступник голови Державної Думи РФ С. Бабурін, колишній заступник керівника Адміністрації Президента РФ В. Сурков та інші.

Чому Крим? Окрім фактору сакральності, про який вже зазначалося (і який, безумовно, відіграє ключову роль), потрібно враховувати більш «приземлені» фактори. По-перше, мова йде про економічну складову: на території Кримського півострову знаходяться великі поклади нафти та газу (10 нафтових родовищ із запасом в 47 млн тон та 27 газових родовищ із запасом в 165.3 млрд кубометрів). З огляду на залежність російської економіки від продажу викопного палива (понад 60% доходу від експорту станом на 2021 рік), а також заяву колишнього міністра природних ресурсів та екології РФ С. Донського, зробленої у 2016 році, про те, що наявних у Росії запасів нафти (вже з урахуванням Криму!) вистачить лише до 2044 року, захоплення півострову розглядалося як одна із можливостей відтермінувати хоча б на середньострокову перспективу наслідки економічного занепаду Росії.

По-друге, Крим залишався єдиним регіоном у складі України, в якому етнічні росіяни складали більшість населення (близько 58% від загальної кількості населення згідно Всеукраїнського перепису 2001 року), 77% мешканців півострова вважали російську своєю рідною мовою. До 2014 року на території півострова діяло лише 7 шкіл із повним циклом навчання українською мовою, 15 шкіл – із кримськотатарською та понад 550 шкіл – із російською мовою викладання (таким чином, російською мовою освіту здобувало 90.7% школярів півострова). Російська залишалася мовою переважної більшості засобів масової інформації (газети, телебачення). Невтручання українського уряду у подібний стан справ був викликаний компромісом після виборів Президента України 1994 року: в обмін на збереження Криму у складі України на правах автономної республіки, скасування посади Президента Криму та узгодження положень кримської конституції із українською, центральна влада запевнила місцеве населення у захисті їхніх мовних та культурних прав.

На все перераховане накладалася присутність на півострові суттєвого контингенту регулярних військ Російської Федерації (близько 10-12 тисяч осіб), чий рівень зарплат, умови служби, а також імперська заідеологізованість не могли не впливати на свідомість українських військовослужбовців, правоохоронців та членів їхніх родин.

Власне, перераховані фактори вплинули на формування ширшого за інші окремі українські регіони несприйняття переважною більшістю місцевого населенням Революції Гідності та потенційної зміни вектору подальшого розвитку української держави, чим й планували скористатися росіяни. 2016 року було оприлюднено запис телефонної розмови тодішнього радника Президента РФ С. Глазьєва, який наголошував своєму співрозмовнику, що Росія «використовує силу тільки для підтримки народу», намагаючись використовувати «п’яту колонну» та місцеве населення в якості прикриття для вторгнення (аналогічні процеси відбувалися у другій половині 1990-х років в Республіці Ічкерія, в 2008-у році – у Грузії). Так можна пояснити, чому регулярні війська Російської Федерації не з’явилися на Сході України ще навесні 2014 року, адже ідея потенційного приєднання Донецької та Луганської областей до складу Росії не мала широкої підтримки як місцевого населення, так й політичних еліт у вигляді представників «Партії регіонів», «Комуністичної партії України» тощо.

17 січня 2024 року, майже через 10 років після початку російсько-української війни та анексії Криму, колишній президент РФ та заступник керівника Ради національної безпеки Росії Д. Мєдвєдєв заявив, що

«наличие самостоятельного государства на исторических российских территориях теперь будет постоянным поводом для возобновления военных действий»,

таким чином прямо визнаючи повне знищення України в якості пріоритетної мети Російської Федерації у «взаєминах» із Україною у теперішньому та майбутньому. Отже, будь-яке припинення вогню та так зване «заморожування конфлікту» буде лише відтермінуванням для нової російсько-української війни, яка триватиме до повної воєнної поразки та знищення однієї з держав у тій конфігурації, у якій вони існують зараз.