Керченська протока в планах рф: історія «приватизації» Азовського моря – Владислав Мілащенко

Владислав Мілащенко

Історик, студент 4 курсу бакалаврату історичного факультету КНУ імені Шевченка. Колишній помічник-консультант депутата Київської міської ради. Спеціалізація: історія України. Інтереси: Європейський Союз, НАТО, українська євроінтеграція.

Розділ статті: Війна

Азовське море як стратегічний об’єкт в планах рф розглядався вже з самого початку розпаду радянського союзу.

Питання делімітації та контролю Керченської протоки постійно відкладалося російською стороною під різними приводами: «першочерговість» ядерного роззброєння України, можливий вступ нашої держави до СНД тощо. Однак справжньою причиною небажання працювати було розуміння росією наслідків таких розмежувань.

З огляду поділу акваторії за нормами міжнародного права та чинними на той момент картами міжреспубліканського кордону УРСР та рф, москві мало б дістатися значно менше територій Азовського моря та, відповідно, менше впливу.

Умовно компромісним варіантом розмежування Азовської акваторії був проєкт надання йому статусу міжнародного: у кожної країни є 12-мильна зона внутрішніх вод, а вся інша частина акваторії – міжнародні води, до яких спокійно допускаються кораблі інших країн. Подібний варіант не влаштовував нікого: економічні зони двох держав зводилися б до мінімуму, а постійні претензії одне до одного лише заважали б розвивати перспективні родовища природного газу. Отож, за допомогою відвертого політичного тиску, кремль підштовхнув Україну до необхідного йому рішення.

У 1998 році вирішено тимчасово вважати Азовське море «внутрішнім морем двох держав», що прямо суперечило міжнародному праву та Конвенції ООН з морського права 1982 року. Патовість ситуації призвела до фактично дуже рішучого та одностороннього рішення – видання у 1999 році указу про односторонній поділ Азовського моря з української сторони. Наслідок подібної дії ми побачили лише за декілька років.

У 2003 році Верховна Рада прийняла в першому читанні ЗУ «Про внутрішні води, територіальне море та прилеглу зону України». Київ, знову-таки, за сценарієм чотирьохрічної давнини, законодавчо закріпив лінію розмежування Азовського моря з росією. У відповідь на сміливість українського керівництва москва почала будівництво греблі у Керченській протоці, начебто повертаючи первозданний вигляд коси Тузла, аж до однойменного українського острову посередині Керченської протоки між Керчю і Таманню, що контролювався нами.

Напруження в регіоні росло в геометричній прогресії 25 днів. Тим часом Леонід Кучма поспішно  сів на літак у Південній Америці та, пересівши на гвинтокрил,  летів на швидко створену прикордонну заставу, якої там 12 років не було. Допоки Україна чекала повернення гаранта Конституції з робочого відрядження, росія вже активно приганяла на Тамань багатотонні вантажівки, екскаватори і бульдозери та почала по мілині нарощувати дамбу в бік острова Тузла. Кремль відмовлявся коментувати події, створюючи враження, що будівництво – ініціатива «міцних краснодарських господарників».

За матеріалами «Історичної правди»:

Михайло Коваль, на той час перший заступник голови ДПСУ, зранку 29 вересня додзвонився по спецкомутатору до Адміністрації Президента. Він хотів доповісти Кучмі про російське самоуправство, але той не брав слухавку й довелося говорити з головою АП Віктором Медведчуком.

Коваль просить Медведчука санкціонувати відправлення прикордонників на Тузлу та укріплення острова. Замість відповіді голова АП кидає слухавку.

Тоді Коваль під приводом змагань із рукопашного бою починає збирати серед прикордонників «по 30 хлопців», які без жодного наказу, абсолютно таємно, мали б потрапити на Тузлу для контролю ситуації.

Будівництво російської греблі здійснювалося без будь-якого проєкту та відповідного дослідження. Офіційним приводом для проведення робіт став «розгул стихії — повінь, що призвела до численних людських жертв і руйнувань, ураганів, посухи» у Темрюцькому районі.

Крім того, існували й неофіційні версії початку будівництва дамби – політична та економічна.

Перша. Топпосадовці росії неодноразово заявляли в медіа, що конфлікт навколо острова Тузла пов’язаний з президентською передвиборчою кампанією в країні. Політтехнологам путіна потрібна була чергова «перемога», щоб забезпечити йому переобрання на наступний термін. Інцидент з Тузлою мав принести путіну чергові «social credits».

Ця версія виглядала досить правдоподібною, оскільки подібні агресивні передвиборчі стратегії неодноразово використовувалися в новітній історії росії.

Інша причина  трохи складніша за структурою. Керченська протока здебільшого мілководна, через те великовантажні судна можуть безпечно проходити через неї тільки по Керч-Єнікальському каналу, розташованому між островом Тузла та містом Керч і лише за наявності лоцмана. У 2003 році цим маршрутом користувалися до 9 тисяч вантажних кораблів на рік, а російські судноплавні компанії змушені були платити Керченському порту близько $150-180 мільйонів за проведення суден через канал.

За словами чиновників рф, українці заробляють величезні гроші на росіянах і повинні поділитися цими прибутками «по-братськи». Вони погрожували, що лише в такому разі кремль припинить конфлікт, а отже, займалися відкритим міжнародним рекетом.

14 жовтня ВРУ ухвалила заяву до держдуми російської федерації у зв’язку із ситуацією, що склалася на кордоні між двома країнами в Керченській протоці.

22 жовтня парламент провів слухання про українсько-російські відносини. Наступного дня він ухвалив дві постанови: «Про усунення загрози територіальній цілісності України, що виникла в результаті будівництва російською федерацією дамби в Керченській протоці» (№ 1234-IV) та «Про утворення Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України щодо забезпечення парламентського контролю за режимом державного кордону України в районі острова Коса Тузла» (№ 1235-IV).

Домовитися про припинення подальшого будівництва дамби вийшло у листопаді того ж року, а 24 грудня 2003 року було укладено двосторонній «Договір між Україною та російською федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки», за яким Україна й надалі контролювала Керч-Єнікальський канал.

Після президентських виборів в Україні у 2004 році питання розмежування Азовського моря перестало просуватися. Зі зміною курсу на прозахідний вектор, Україна почала переглядати всі попередні домовленості з росією. Під час чергових перемовин українська сторона знову почала наполягати на тому, щоб межа між двома державами проходила по колишній адміністративній лінії між рф і УРСР. Через це перемовини знову зайшли в глухий кут.

У 2006 році українська сторона запропонувала змінити статус Азовського моря з внутрішніх вод на міжнародні, однак росія назвала такі дії непослідовними. Під час перемовин росія посилалася на двосторонню угоду 2003 року, в той час як Україна наполягала на перегляді всіх попередніх домовленостей. Як результат, сторони домовилися продовжити перемовини в майбутньому, щоб вирішити спірні питання.

Зміни відбулися лише наступного року, коли відбулася екологічна катастрофа за участю російського танкера, який був одним із затонулих у листопаді 2007 року. Тоді з нього вилилося близько двох тисяч тонн мазуту. Уже 17 листопада було підписано двостороннє Тимчасове положення про порядок проходження суден у Керченській протоці, що дещо роз’яснило порядок дій в цій акваторії.

За тодішніми оцінками, Україна у такий спосіб поступилась питанням Керченської протоки перед росією, однак ситуація в переговорному процесі досі залишалась напруженою.

Одним із найнапруженіших раундів перемовин був 31-ий, 9 червня 2009 року. Тоді Україна звинуватила російську сторону в зриві роботи по розмежуванню протоки, що безрезультатно йшов протягом 13 років.

Тут варто зрозуміти, що це теж було не просто так. У 2009 році Україна вперше спробувала домогтися безвізового режиму з ЄС, що не увінчалось успіхом. Не маючи підтримки серед країн Євросоюзу, Київ не наважився на ще одну спробу демілітації Азовського моря в односторонньому порядку. Шукаючи будь-які можливі варіанти виходу з патової ситуації, українська сторона погодилася надати право російським кораблям ходити каналом.

Угода про демаркацію українсько-російського державного кордону, підписана 17 травня 2010 року, стала початком нової ери міждержавних відносин. Домовленість змусила Україну послабити тиск щодо проблеми водного кордону. Переговорний процес починає набирати обертів. На кінець 2010 року (26 листопада) МЗС росії та України підписують меморандум про будівництво мосту через Керченську протоку.

У 2011 році російська сторона висловила чітке бачення морського кордону: не по Керч-Єнікальському каналу, а так, щоб частина Азовського моря, що зачіпає Чорне море, перебувала під контролем росії. До цього мала б додатися спільна корпорація з експлуатації Керч-Єнікальського каналу. Причина такої завзятої боротьби за акваторію – зростаючі транзитні можливості нафти і газу з боку росії.

12 липня 2012 року мало б відбутися підписання остаточного договору про розмежування кордонів на морі, проте на ділі ці положення мали лише декларативний характер. Після цього питання не підіймалось аж до анексії Криму у 2014 році.

Наприкінці 2018 року відбувся інцидент за участю кораблів ВМС України, що переходили із Чорного в Азовське море, та російського танкера з береговою охороною рф. Останні захопили українські кораблі та полонили екіпаж, що складався з 24 моряків. Моряків з полону повернули лише через рік, кораблі передали Україні в розграбованому стані. Цей інцидент був сигналом про чіткість планів москви щодо «націоналізації» Азовського моря в майбутньому.

І вже через рік після початку повномасштабної війни до держдуми було внесено законопроєкт про закріплення статусу Азовського моря як виключно внутрішньої водойми росії.

Фактично таким чином росія намагається перетворити Азовське море на швидку транспортну артерію для підсилення воєнної агресії за допомогою перевезень техніки та боєприпасів, а також для безперебійного експорту власних енергоносіїв до країн-партнерів. Ще одним важелем впливу може стати експорт привласненого українського зерна, що значно обмежить економічну активність України найближчим часом.