Меморіальні кладовища у світі: досвід для України – Валентин Манзевитий

Валентин Манзевитий

Магістр історії, археолог. Закінчив Історичний факультет НПУ ім. М.П, Драгоманова Сфера наукових інтересів: археологія І пол. І тис. на території України, нумізматика римської доби на території України, історія Римської імперії, історія Стародавнього світу.

Розділ статті: Війна

З давніх часів воїни займали особливе місце в житті суспільства. Будь-який народ прагнув залишити пам’ять про тих, хто віддав життя за свободу та майбутнє та створював особливі ритуали та місця поховань.

Сьогодні перед українським суспільством як ніколи гостро стоїть питання створення місця покою і пам’яті про загиблих в російсько-українській війні. Ідеї створення меморіального цвинтаря були запропоновані ще в 2011 році та не були реалізовані.

Що собою являють військові кладовища, яку роль вони відіграють?

Як відбувається вшанування пам’яті воїнів в інших країнах?

Якими є українські традиції поховання?

Як зараз Україна вшановує своїх героїв?

На ці питання ми дамо відповідь у нашому матеріалі.

Військові кладовища – це особливі поховання, призначені для спочинку та пам’яті військовослужбовців, які віддали свої життя заради захисту країни. Такі цвинтарі зазвичай управляються державою і є не лише місцем поховання, а й символом пам’яті, гордості та вдячності військовим. Також вони слугують місцем тиші, відпочинку та роздумів для відвідувачів, нагадують про цінність миру і свободи.[1]

Такі меморіальні комплекси в своїй архітектурній асамблеї мають власну символіку, пам’ятники та пам’ятні знаки. Також на території комплексу розміщують власні каплиці та церкви для проведення релігійної служби.

Меморіальні військові комплекси відіграють важливу роль у збереженні й передачі історії та пам’яті і вшанування загиблих військових. Незважаючи на потребу у їх створенні, у ході реалізації таких проєктів виникає  чимало політичних, економічних, природних та етичних проблем.

1. Будівництво комплексу може стати предметом політичних маніпуляцій та важелем політичного впливу.
2. Однією з проблем є місце розташування комплексу та подальше його збереження.
3. Якими будуть вимоги, щоб воїна поховали на спеціальному кладовищі? Тут криється етична проблема: чи всі військові матимуть на це право?
4. Також постає питання чи варто залишати меморіал відкритим, чи щоб герої спали вічним, тихим сном.

Різні країни створюють власні військові меморіальні кладовища в залежності від своїх культурних особливостей. Потреба у більшості із них виникла внаслідок подій кривавого ХХ ст.: Перша та Друга світові війни або ключові воєнні події в історії певної держави (наприклад, війна за Незалежність у США).

Франція з її величезним полем битви Першої світової під Верденом, величний італійський комплекс військової святині Редипулії, меморіальний комплекс у Швеції, Арлінгтонське кладовище у США…. Такі кладовища стають знаковими для національної пам’яті і міжнародної поваги, а також розповідають про ціну, яку платять народи за свободу.[2]

Одним із найвідоміших прикладів меморіальних комплексів є Арлінгтонське національне військове кладовище, яке розташоване неподалік від Вашингтону у США.

Спочатку поховання на військовому кладовищі не було почесним. Після завершення Громадянської війни ХІХ ст. уряд США постав перед питанням, де хоронити велику кількість загиблих. Багато сімей не могли собі дозволити похорони та перевезення тіл на рідні землі.

Історія цього військового кладовища починається 13 травня 1864 року з першого поховання рядового Вільяма Крістмана і за кілька місяців Арлінгтон офіційно став національним кладовищем. 30 травня 1868 року там відбувся перший офіційний «День оздоблення», пізніше перейменований на День пам’яті.

Поступово День пам’яті набрав державного значення і Арлінгтон перетворився з одне із багатьох кладовищ – головне національне військове кладовище.

Також цей цвинтар став місцем спочинку двох американських президентів: Вільяма Говарда Тафта у 1930 р., та відомого всім Джона Ф. Кеннеді: тоді похорон президента транслювався у прямому етері, що призвело до збільшення кількості заяв на місце для поховання. Тоді уряд був змушений розширити територію кладовища та встановити нові правила, які обмежували б право на поховання на території Арлінгтону.

Наразі Арлінгтонське Національне кладовище налічує приблизно 400 тис. поховань військослужбовців, які обороняли США від часів Війни за Незалежність до сучасних конфліктів ХХІ ст. Кладовище лишається одним із найбільших пам’ятників, які зберігають історію боротьби за свободу.

Одним із символів «кривавого» ХХ ст. є Національне кладовище Флері-деван-Дуомон, яке розташоване в «мертвому» Французькому містечку неподалік від Вердену. Кладовище було створене у 1923 році і поступово розбудовувалось. Величезний комплекс складається з музею, меморіальних споруд та самого кладовища, на якому ніби розсіяні однакові хрести.

Національне кладовище містить в собі 16 тис. індивідуальних могил, також тут розміщенні 1781 могил мусульманського обряду поховання. На території комплексу розміщені окремі поховання невідомих солдатів, особистості яких не можливо ідентифікувати. Особливістю цвинтаря є те, що тут поховані не лише французи, але і німецькі солдати, тут не існує поділу на ворога та свого.

Комплекс вражає своєю масштабністю. Такий пам’ятник повинен змусити задуматись кожного про масштаб та наслідки війни. Над  полем, засіяним хрестами, височить «Вежа Мертвих», з якої видно весь комплекс.

Одним із незвичних меморіальних комплексів, який відрізняється від попередніх своїм спокоєм та відсутністю пафосу, є Лісове кладовище (Skogskyrkogården) у Стокгольмі, Швеція. Дане кладовище відрізняється від військових, так як Швеця вже більше 200 років є нейтральною країною і не бере участі у війнах.

Лісове кладовище є новою концепцією місця вшанування пам’яті полеглих. Сам комплекс є ідеальним зразком поєднання природи та меморіального комплексу. Територія, де розміщується кладовище і власне поховання, не були видозміненні, а були вписані в самий ліс. Така архітектурна ідея дозволяє створити особливу атмосферу. Ще одна особливість комплексу полягає у вільному доступі і створенні маршрутів як для місцевих, так і для туристів.

Сам комплекс спочатку був поділений на сектори різних класів, які майже не відрізнялись один від одного. Кладовище призначене як для «живих», так і для «мертвих». Основний маршрут пролягає через природній ландшафт, укомплектований великим ставком і обсадженим деревами пагорбом для медитації, а інший — веде до великого гранітного хреста і крематорію та каплиць Хреста Господнього, Віри та Надії.

Сьогодні Лісове кладовище є діючим, але для нових поховань є важлива умова  – «Пам’ятники в Skogskyrkogården невеликі та без гострих кутів». Жодний пам’ятник не буде більшим за будь-який інший, бо всі люди рівні перед лицем смерті”.[2]

А як зараз Україна шанує своїх воїнів?

Історія українських традицій поховання сягає часів язичництва, прийняття християнства, козацької доби. Доволі багато з них відомі нам донині, мають тисячолітню історію. Так, наприклад, незмінний атрибут поховального обряду — поминки, які раніше називали тризною, теж побутував ще з часів язичників як жертовний обід на могилі померлого. Проводили ж цей обряд під час усіх поминальних свят, повʼязаних з язичницькими духами.

Особливим етапом в українській історії є доба козацтва. Традицій та ритуалів серед козаків було чимало, вони переплелися з язичницькими та християнськими звичаями, також місце в обрядах мала і магія. Козаки вважали, що потойбічне життя є продовженням теперішнього. Поховальні обряди також залежали від стану козака. Старшину здебільшого хоронили у власних церквах та маєтках. Втім, не кожен міг дозволити собі поховати козака вдома з почестями. Якщо воїн гинув на полі битви, перевезти його тіло майже було не можливо. В такому випадку побратими  повинні похоронити загиблого зі всіма почестями. Загиблого під час битви хоронили без труни, накриваючи спеціальною червоною тканиною, супроводжувався цей процес траурним залпом. Що цікаво – в ті часи серед воїнів існувало негласне правило – переможець повинний хорони як і своїх, так і ворогів.

Саму могилу козаків можна було розпізнати через її висоту – так вона ставала повноцінним меморіалом та символом вшанування всіх козаків, полеглих на полі бою.

Втім, сьогодні більшість козацьких могил занедбані або ж взагалі зруйновані. Ще в другій половині ХІХ століття дослідники виявили, що на кладовищі Камʼянської Січі збереглось лише 4 камʼяних хрести, а нині по всій Україні — лише одиниці.[3]

ХХ ст. для українського народу було одним з найкривавіших в історії. З радянських часів Україна не має жодного національного військового кладовища-меморіалу, де було б зібрано останки воїнів. У більшості радянський уряд створював поодинокі поховання або братські могили невідомих солдатів, які були кинуті голими на німецькі штики та кулемети.

Одним із ключових радянських меморіалів загиблих під час Другої світової — це військові поховання в парку Вічної слави у Києві. Кладовище було відкрито у 1957 році, на території було створено обеліск та Алею полеглих героїв, де розташовані могили 34 воїнів.

Також у Києві розташоване Лук’янівське військове кладовище, досить невелике за територією, де упокоєні останки воїнів Першої і Другої світових воєн. На території кладовища ховали не лише військових, але й в’язнів, які були закатовані НКВС. Також Лук’янівське кладовище дало останній притулок загиблим під Крутами студентам.

На заході України розташований Меморіал стрільців та старшин легіону УСС і УГА на Янівському кладовищі у Львові. На Личаківському кладовищі є поховання польських орлят та українських воїнів.

З початку російсько-української війни 2014 року Україна постала перед питанням щодо поховання своїх воїнів і збереження їхньої пам’яті, а повномасштабне вторгнення дало зрозуміти потребу у створенні меморіальних комплексів.

Сьогодні Український уряд офіційно затвердив місце для спорудження Національного військового меморіального кладовища. Дискусії про те, де саме має бути цей меморіальний комплекс, тривали понад рік. Він з’явиться під Києвом, поблизу села Гатне Фастівського району.[4]

Меморіальний комплекс буде розміщений на спеціально виділеній земельній ділянці. На території комплексу буде військове кладовище, музейний комплекс, ритуальна будівля та інші необхідні споруди для організацій̈ почесних поховань.

«Розробка і затвердження військового поховального ритуалу тривала декілька років, і цей процес координував наш співробітник та фаховий історик Павло Подобєд. Після кропіткої роботи в архівах, де він та група експертів вивчали статути Армії Української Народної Республіки, зокрема традиції вшанування полеглих козаків і старшин, вони звернулися до закордонного досвіду. Проаналізували ритуали армій США, Ізраїлю, Польщі, Туреччини й Бельгії. І таким чином розробили концепцію українського військового поховального ритуалу, який, з одного боку, опирається на наші військові традиції, а з іншого – відповідає сучасним запитам», – розповів голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович.[5]

Меморіальний комплекс займатиме 267 гектарів землі. Будівництво усіх об’єктів триватиме кілька років, але вже цього року планується почати поховання загиблих.

Хто ж матиме право буди похованим на території комплексу?

«Всі будуть поховані з військовими почестями і їхні могили будуть уніфіковані. За такими принципами постали всесвітньо відомі військові цвинтарі, зокрема Арлінгтонське кладовище, кладовище Флері-деван-Дуомон, кладовища в Бельгії, Італії, Канаді»,-заступник директора державної установи «Національне військове меморіальне кладовище» Ярослав Старущенко.[4]

Національне військове меморіальне кладовище буде фінансуватися з держбюджету. Поховання та догляд за комплексом і всіх могил здійснюватиметься винятково за рахунок держави.

Будівництво Національного комплексу дозволить гідно вшанувати загиблих захисників та захисниць, віддати їм почесть за їхню жертву у збереженні та створенні незалежної Української держави. Меморіал дозволить зберегти пам’ять не лише про жахливі наслідки війни, а й пам’ять про кожного загиблого.