Сьогодні будь-хто у світі, читаючи новини, провадячи дискусії в наукових колах чи просто балакаючи з родиною на кухні, не оминає увагою теми Сполучених Штатів Америки — країни, чия політика або культура, або вплив, або стиль життя цікавлять кожного: її можуть критикувати, нею можуть захоплюватися, її прагнуть вивчати або ж навіть звинувачувати в різних катаклізмах глобального рівня. Однак чому ця держава не сходить з вуст?
Дати відповідь на це запитання можна, якщо поряд із ним поставити інше, винесене в заголовок цього матеріялу: як США стали наддержавою?
Момент відліку: коли розпочалося становлення?
Аби зрозуміти, яким був шлях американської нації від території, підконтрольної Британській короні, до світового гравця «номер один», загляньмо в ХІХ століття, а саме в період по Громадянській війні. Хронологія після 1865 року не є випадковою з кількох міркувань. Найбільш поважний з них — викристалізувалась об’єднана нація. Численна кількість дослідників донині вагаються з конкретним часом появи політичної американської нації, ба навіть побутують сумніви щодо того, чи врешті є вона сформованою зараз. Попри те, що фактично Декларацією про незалежність уже були визначені основні віхи політичної свідомості американця, довгий час уважаємо, що США були по суті роз’єднаними — кожен штат провадив власну політику, без особливого інтересу в загальнодержавному поступі. Сама сутність Громадянської війни — фрагментоване на основі бачення політики рабства суспільство, а значить переживає партійне та економічне розходження, а поряд із цим і суспільна сецесія — є безпосереднє підтвердження перебування США в стані окремішности.
Відтак, із середини 1860-х років Сполучені Штати починають своє дійсне становлення як держави, яка, втім не подає жодних вказівників, що вони планують панувати у світі чи бути впливовими; усе є до тієї міри, що Вашинґтон на ту пору навіть не виходить у новий світ — світ, в якому в Європі активно відбувається друга промислова революція, в Африці затверджується колоніяльне владарювання, а на Сході, в Японії, проходить період, відомий як Реставрація Мейджі — себто, реформування країни та становлення її як світової. Утім у той період була проголошена концепція, яка значною мірою окреслила подальше бачення свого національного призначення в американського політика та згодом кожного американця — Manifest Destiny, тобто «Визначення долі». Згідно з цією доктриною, Сполученим Штатам належало розширяти своє панування аж до Тихого океану. Аналізуючи картину «Американський проґрес» 1872-го року авторства Джона Ґаста, яку зазвичай використовують як ілюстративну до цієї ідеології, помічаємо образ Колумбії — жіноче втілення США, — яка несе цивілізацію (освіту, транспорт, зв’язок тощо) передовсім корінним народам. Не зосереджуючись на тому, що така всеохопна американська ідея знищує індивідуальність тих чи інших народів, звернемо увагу, що для пані Колумбії практично немає жодних перешкод — вона зрештою може вийти і за межі Тихоокеанських вод, а отже розширити свою владу в світі.
Частина американських політиків відкидала всякі інтерпретації доктрини та саму ідею загалом, зокрема в контекстові вможливлення через неї посилення рабства. Так, приміром, історик Деніел Гоув у своїй праці «Що створив Бог: трансформація Америки 1815-1848 рр.» зазначив, що загальнонаціонального консенсусу не досягти через імперіялізм, позаяк останній лише провокує внутрішню незгоду. Проте опис «визначення долі» тут був поданий невипадково, оскільки перші його зародки виникають ще протягом першої половини ХІХ ст., коли території США геть не нагадували сьогоденного вигляду, але коли відбуваються перші спроби розширення, зокрема 1803-го року придбано Луїзіяну, яка вже за 9 років стала штатом (при цьому частина інших теренів ще такого статусу не отримала). З часом ця концепція була задіяна в 1845 р., коли відбувається анексія Техасу після завершення мексикансько-американської війни, та в 1846-му р. опісля так званої «ореґонської суперечки за кордон». Роблячи проміжний підсумок, можна винести внутрішнє посилення через експансіонізм як одну з віх американського становлення.
«Американська винятковість» як запорука міцної ідеї
І врешті-решт ця доктрина не розповсюджується на зовнішню політику, тож варто було в роки ХІХ — визначального для зародження ідеологеми надзвичайности — століття шукати інші підходи, які так чи інакше, але ґрунтовані на згаданому вище «маніфесті». Такою ідеєю стало поняття «американської винятковости». Подеколи цю тезу йменують псевдонауковою та втім як світогляд вона не потребує жодного наукового опертя. Згідно з її прибічниками, США — особлива країна на мапі світу, ролі існування якої в будь-якому вимірові — політичному, суспільному чи культурному — є важливою, а навколишня ситуація вся мусить розвиватися з урахуванням положення Сполучених Штатів; саме же призначення США відповідно до цієї теорії полягає в обрамленні світу, визначенні його руху та змін.
З огляду на це переконання провадив свою політику 25-й президент Вільям Мак-Кінлі, а саме завзято розвивалася іспано-американська війна 1898 року. Наслідком цієї кампанії стало не просто територіяльне надбання для Сполучених Штатів у вигляді Куби, Пуерто-Рико в Карибському морі та Філіппін і Ґуаму (й досі острів є неінкорпорованою територією США) у Філіппінському морі — відбувається посилення США як країни, що панує на морях, а значить може складати конкуренцію іншим світовим державам, передусім Іспанії, що зазнала поразки та відходила від позицій морського краю (надто, беручи до уваги південноамериканський континент після зростання інтересу Вашинґтону та ухваленої раніше доктрини Монро), а також Британській імперії, з-під контролю якої Америка вийшла століттям раніше, а відтак (аж до першої третини XX ст.) уважала її за ворога, щонайменше — супротивника. Отже, не викликає жодного подиву, що під час своєї інавґураційної промови 47-й президент Д. Трамп згадав (чи не вперше за весь час) президента Мак-Кінлі як того, хто розпочав «велич» США.
У тій самій промові як наступник Мак-Кінлі був згаданий Теодор Рузвельт. Для Дональда Трампа модель 26-го президента є унікальним мірилом і взірцем: його гасло «Make America Great» він доповнює з підписом «знову», його політику щодо Панамського каналу він наповнює новими сенсами, звертаючись до тих подій як до основних визначників сучасної «золотої ери» Сполучених Штатів. І дійсно, саме згадані вище президенти — 25-й і 26-й — були тими, хто найбільше доклався до появи США у тому сенсові, в якому їх як наддержаву сприймають усюди.
Місце США як «світового поліціянта» після Другої світової війни
Свого часу, в 2014 р., президент Обама підкреслив, що вірить в американську винятковість «кожною фіброю своєї душі»; і ця винятковість, на його думку, демонстрована через готовність США своїми діями підтверджувати міжнародні норми та верховенство права[1]. Посутньо 44-й президент описав роль його держави як «світового поліціянта», що багато його попередників визначало так само, зокрема президент Трумен.
Саме Гаррі Трумен своєю доктриною 1947-го року полишив абсолютну ідею ізоляціонізму. Це була друга надзвичайно необхідна віха для Сполучених Штатів, аби вийти на шлях наддержави, позаяк без уникнення теорії ізоляції та прагнення спиратися на самих себе Білий дім не був би нині місцем, на яке зважають при ухваленні всякого роду рішень. Це ж і помічаємо тепер у сучасних США, коли під час інавґурації президент Трамп не говорить про закриття Америки чи її обмеження, а навпаки — про Америку, на яку мають зважати інші панства світу.
Історик Чарлз Бірд пояснив той Труменівський період як епоху «нескінченної війни за нескінченний мир»[2], а дослідниця Венді Макелрой називає час влади Трумена та наслідковість, яку ця влада породила, «аґресивним втручанням мирного часу». Ці слова дають розуміння певного уявлення того, чим жила Америка щонайменше в часи Холодної війни, коли дружні до Вашинґтону країни ставали такими подекуди винятково завдяки м’якій силі. Одначе по завершенню Холодної війни США миттєво опинилися в світі, який не уявляє свого існування без тих США. Отож, до прикладу, активна політика на Близькому Сході що в 1990-х рр., що протягом початку ХХІ ст. не була активно заперечена від різних держав, тому що не існувало розуміння інакшої суспільної картини, в якій би Сполучені Штати не були за тих, хто панує, чи бодай би за тих, хто врегульовує.
Шукаючи підсумок викладеного, можемо виділити тезу, яку вважаємо за найбільш влучну стосовно можливих потенційних дискусій на теми того, що сприяло утвердженню наддержави Сполучених Штатів: основні рушії — «призначення долі» та «американська винятковість» — у своєму симбіозі здатні породити ідею «світового поліціянта», якою керуються політики. А втім, без політиків як особистостей не було б можливо говорити про становлення наддержави, тому різні президенти та їхні підходи були наведені невипадково.