Анексія Криму російською федерацією в 2014 році, створення на Сході України так званих ЛНР і ДНР поступово формували соціокультурний і політичний конфлікт, кульмінацією якого стало повномасштабне вторгнення до України московії, за підтримки республіки білорусь 24 лютого 2022 року. Водночас, попри чимало втрат, які зазнав український народ у цій війні, сучасний літературний процес позначився сплеском віршованої творчості багатьох, як відомих, так і невідомих митців. Збору здобутків українських поетів сприяла поява з ініціативи Мінкульту України проєкту «Поезія Вільних» [1], що став доступною та безкоштовною платформою для літераторів, які хотіли б опублікувати свої вірші.
Література ‒ унікальний вид мистецтва, важлива у висвітленні історичних подій в Україні, зумовлених війною. Вона відображає емоційне сприйняття цих подій. Щоб прив’язати поезію до історичного контексту варто звернутись до топоніміки, що вивчає географічні назви, їх походження, смислове значення, розвиток, сучасний стан, написання та вимову, а також природні та соціальні умови минулого, за яких дані назви виникли. Топоніміка є інтегральною науковою дисципліною, яка знаходиться на стику трьох областей знань: географії, історії та лінгвістики [2]. Географічні назви об’єднують чимало об’єктів, а ми зупинимось детально у статті на астіонімах ‒ назвах міст [2].
Автори, вживаючи у поезіях назви міст, які стали символічними у визвольній війні України проти російської федерації, передають своїм читачам певний наратив розгортання історичних подій та їх оцінку, насамперед емоційно-особистісну.
Наратив – це логоцентричне розповідання із відповідною структурою та процесом самоздійснення, як способу буття розповідного тексту; об’єкт та акт повідомлення про справжні чи фіктивні події, здійснюваний одним (кількома) наратором, адресоване одному (кільком) нарататору [3]. У поезії наратором є ліричний герой, який, імовірно, уособлює пережите, відчуте, почуте та побачене, власне, автором.
Наприклад, у поезії Олександра Ірванця знаходимо такі астіоніми: «Київ», «Буча», «Гостомель» та «Ірпінь». Ці міста символізують звитяжну боротьбу з окупантом під час першої фази війни. Автор напередодні Прощеної неділі, осмислюючи власні переживання та спостереження за подіями, які свідчать про жорстокість російського війська, катування мирних жителів, пише:
З міста, що ракетами розтрощене,
До усього світу прокричу:
Цього року у Неділю Прощену
Я, здається, не усіх прощу!
Світе-світе, гарно ж ти нас кинув!
Та у пеклі цих страждань-терпінь
Все ж стоїть золотоверхий Київ,
Буча, і Гостомель, і Ірпінь.
Ми усе здолаємо і вистоїм!
Потім ще і рештки приберем
Тих усіх, котрі були тут прислані
Вузькооким лисим упирем.
З вами й я і вистою, й вцілію,
Як у землю рідну міцно впрусь.
Я ніколи не прощу Росію.
…Чом відводиш очі, Білорусь? [4]
Олександр Ірванець у поезії закликає до релігійного дискурсу: у Прощену неділю, за традицією християн, українці пробачають усім ворогам їх провини й самі просять у рідних і друзів пробачити їх. Водночас, з огляду на необхідність це зробити та злодіяння ворога, ліричний герой обирає шлях непрощення, про що заявляє всьому світу. Риторичний оклик: «Світе-світе, гарно ж ти нас кинув!», посилюється ствердною відповіддю: «Я ніколи не прощу Росію», та риторичним запитанням: «…Чом відводиш очі, Білорусь?». Поет прямо називає винуватців трагедії, яка спіткала мешканців названих вище міст, а це – росія та білорусь, а також ті країни, які не попередили цю війну. Водночас автор не називає на ймення головного ініціатора війни ‒ володимира путіна. Його ім’я має стертися у віках, він не заслуговує на те, щоб залишитись в історичній пам’яті українців і всього Світу. Влучно добирає Олександр Ірванець словосполучення, описуючи тирана, та називає його «вузькооким лисим упирем». За народними уявленнями, «упи́р (опи́р) – міфологічна або фольклорна істота, яка живиться людською (як варіант – тваринною) кров’ю. Часто є мерцем, котрий повстає з могили, щоб пити кров живих [5]». Поет проводить паралель між вигаданою істотою та реальним політиком, який живиться кров’ю багатьох невинних мирних людей, зокрема дітей. Епітет «вузькоокий» символізує не стільки зовнішні ознаки ворога, скільки, на нашу думку, його недалекоглядність політичних поглядів.
Емоційний стан, у якому перебувають українці з початку війни, вдало розкрила у вірші-діалозі Ольга Заїка:
Як ви?
Жадаю перемоги.
Усі живі?
Хвалити Бога.
Ви в Україні?
Так. Лишить не сила.
У вас тихо?
Ракета щойно пролетіла.
Що робите?
За Маріуполь молю Бога.
Бувай. Повітряна тривога [6].
Як бачимо, в поезії з’являється астіонім «Маріуполь» – місто, яке вже увійшло у Світову історію, як місто-герой, що попри цілодобове ракетне бомбардування, винищення артилерією, зберігає свою міць і дає опір окупантові. Полк «Азов» з початку війни утримує захисні позиції в місті, а його воїни є героями української армії. Такі міста, знищені вщент, зазвичай стають містами-привидами. Водночас героїчне протистояння наших воїнів, які ціною власного життя захищають там мирних мешканців, є символом нескореності всього українського народу, а отже, місто Маріуполь – фортеця оборони національного суверенітету України.
Авторка у коротких репліках діалогу розкриває мотив стурбованості про долю рідних і цілої країни, яку уособлює молитва до Маріуполя під час повітряної тривоги.
Ілюстрація: Liza (Yablonska) Mykhailus (instagram: @yablonskali)
Символом об’єднання українських міст воєдино проти окупантів у поезії «Я живу Україною» Василя Головецького звучать 15 астіонімів:
Я живу Україною – і щохвилини
Обнімаю її, фронтову, у новинах.
У Житомирі з нею в підвалі чекаю.
В Миколаєві братську могилу копаю.
В Ірпені мою хату чужинці споганять.
У Гостомелі та Волновасі поранять.
З Мелітополя біженцем вирвусь нервовим.
Блок-пости побудую надійні під Львовом.
У Чернігів лечу волонтером старанним.
Під Ізюмом піду в контратаку останню.
В небі Києва в парі із Привидом нашим
Іще 2 літаки зафугуємо вражі.
Мене ранять повторно – уже в Запоріжжі.
Потім Харків і Буча, де пекло ще гірше.
Мене вб’ють в Маріуполі та у Херсоні.
І у ріднім селі мене рідні схоронять.
Я живу Україною – жду неустанно,
Коли прапор підніму…Отой, довгожданий! [7]
Кожне місто має свою історію, водночас їх усіх об’єднує жага перемоги над ворогом, який увірвався у чужий дім і спаплюжив усе, що є цінним для українського народу. В останніх рядках поезії звучить бажаний кінець війни – підняття Українського Прапора – символу Перемоги.
Ілюстрація: daria filippova (instagram: @flppvdd)
Наратив осмислення російсько-українських стосунків звучить у поезії «Коли закінчиться війна» Оксани Юрченко:
Коли закінчиться війна…
У фразі цій багато болю
Скажи мені, російський «брат»,
За що обрав нам таку долю?
Якщо ти брат, чому напав?
За що зробив ти скрізь руїни?
За що вбиваєш мій народ?
За що несе моя земля провину?
Багато в мене запитань, до тебе «брате», просто купа!
Чому ти захопив Херсон, чому страждає Маріуполь?
За що Донецьк, ти відібрав, як Крим, нахабно і зухвало?
Невже все це зробив би брат?
Але тобі, мабуть, замало… [8]
Авторка міркує над причиною нелюдського сусіднього ставлення до нашого народу, аналізуючи лексему «брат». У поезії астіоніми «Маріуполь», «Херсон» і «Донецьк» – міста, які зазнали нищівного удару від «братнього» сусіда, й досить яскраво ілюструють розвінчання міфу про “братні” народи, адже той, хто близький по крові і по духу – ніколи не нанесе удар у спину.
Ілюстрація: Bogdana Davydiuk
Оксана Юрченко наприкінці поезії відповідає, звертаючись до росії, на сформульовані на початку її вірша запитання:
Народ твій обирає як девіз
Просте незначне слово «обережність»,
А в нас з дитинства у крові тече
Для нас звичайне слово «незалежність».
Що цим сказати хочу я:
Ніколи не було в нас брата,
Тому що брат ‒ для нас це той,
Хто не ввійде у нашу хату [8].
Образ-символ хати, як родинного обійстя, міста-хати, як оселі для його мешканців, є наскрізним у поезії. Без запрошення, зі зброєю у руках брати не навідуються у гості, а отже, нічого спільного між українським та російським народом немає і не може бути.
Астіонім «Київ» у віршах сучасних митців набуває особливого значення, адже Київ – столиця нашої держави. Вистоїть Київ – вистоїть і Україна. Людмила Галінська закликає вірити у нашу перемогу у своїй поезії «Ще вродить жито…»:
Ще вродить жито. Визріє овес.
Ще буде мир, здобутий в перемогах.
І тільки душі до святих небес,
Полинуть птахом до самого Бога…
Ще будуть квіти, бджоли і нектар.
Напʼються пупʼянки живильної водиці.
І тільки кров, пролита на вівтар,
Розквітне маком в золотій пшениці…
І тільки біль ніколи не мине
За тихий рай дитячого споко́ю…
І мирне небо ‒ чисте й голубе,
Загоїть рани…. та не нам з тобою…
І буде Київ. Вічний і нови́й.
Повстане все, що в попелі згоріло.
Спечеться хліб ‒ святий і запашний.
І Бог воздасть… за все, що наболіло… [9]
Епітети «вічний» і «новий», що стосуються астіоніма «Київ», символізують поєднання давньої історії цього міста з оновленням, що неодмінно прийде після війни, адже потребують відбудови знищені ворогом обʼєкти, й оновлення – люди, які мають переосмилити всі помилки минулого, що дозволили ворогові вдертися до нашої держави. Йдеться про духовні цінності, повагу до культурної спадщини українців, зокрема, до державної мови.
Ілюстрація: Tsvenger Art
Авторка і сама вірить у перемогу, в те, що відбудуться позитивні зміни у суспільстві, що ми зможемо вистояти, що діти нарешті отримають «тихий рай спокою», а земля – поля, на яких колоситиметься пшениця й вродить жито, а не лежатимуть міни окупанта. Водночас незмінним, на думку авторки, лишиться біль за тими, чиї душі «полинули птахом до самого Бога», за втраченими мріями і нереалізованими, у звʼязку з війною, важливими життєвими планами. Людмила Галінська наявність такого болю підносить до необхідності мати історичну памʼять і передавати її прийдешнім поколінням.
Ілюстрація: Альбина Колесниченко (instagram: @albina.kolesnichenko)
Отже, символіка астіонімів у поетиці творів сучасних авторів є наративом визвольної війни проти російської федерації в Україні; своєрідною оповіддю біографічних переживань авторів, закликом до обʼєднання територій нашої держави, ствердженням суверенної цілісності країни та недоторканності її кордонів. Поети переконані, що війна не тільки приносить біль і біду в наші домівки, а й змінює світогляд людей, гуртує їх довкола спільної трагедії та формує нову свідому націю, для якої національні інтереси стають пріоритетними.