«На донецькому Євромайдані можна було відпочити душею»: Донецька область у вирі Революції Гідності – Карина Коняєва

Карина Коняєва

Історикиня, студентка історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка, віце-адміністатор Історико-культурницького проєкту просвітницького спрямування «Хлопоман». Коло наукових інтересів: національні меншини, календарна обрядовість, історія Донбасу, Революція Гідності, російсько-українська війна.

Розділ статті: Війна, Інше і Історія

Донецька область у вирі революції гідності

Дванадцять років тому відбулася Революція Гідності. Велика увага завжди була прикута до того, як вона відбувалася у Києві, Львові та інших містах центральної і західної України. Але протестний рух охопив і схід держави, – зокрема Донецьку область, де він мав свої регіональні особливості та динаміку.

У 2013 році в ЗМІ та серед політиків поширювалися міфи про російськомовний Донбас, про те, що «Донбас годує усю Україну». Тобто намагалися показати цей регіон у негативному світлі й роз’єднати українців. При цьому ніхто не звертав уваги, що насправді там відбувається. Наприклад, як зачиняли україномовні школи, не давали доступу до української культури. Особливо це все посилилося після 2010 року, коли до влади прийшов Янукович.  Наприклад, така ситуація сталася у місті Вугледар, коли ліквідували клас з українською мовою навчання, а дітей перевели у російськомовний. Як зазначав Станіслав Федорчук, «коли йшлося про великі міські агломерації, де справді був великий відсоток російського населення, етнічного, робилося все, щоб кількість українських шкіл не збільшувалася». Тобто активно проводилася політика зросійщення міст. І тому коли Янукович відмовився підписувати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, то мешканці Донецької області разом зі всією країною почали мітинги.

«Сідаю на велосипед і їду до пам’ятника Тарасу Шевченку. Хто хоче, приєднуйтеся!»

Основні події Революції Гідності на Донеччині проходили в Донецьку. Адже це обласний центр і його називали місто-мільйонник. Початковий етап Революції проходив 21-30 листопада. Перші мітинги почалися, як і в Києві, у ніч з 21 на 22 листопада. Першим закликав виходити на протест Євген Насадюк, який написав: «Сідаю на велосипед і їду до пам’ятника Тарасу Шевченку. Хто хоче, приєднуйтеся!» – саме так розпочалася історія Євромайдану в Донецькій області. На жаль, тоді прийшло лише 5 людей.

Вже в наступні дні були десятки осіб. Серед ймовірних причин – ніхто не розумів, чи хтось прийде, чи ні, й нікому не хотілося там стояти самому. Ті, хто приходив, здебільшого не був пов’язаний з політичними колами, але водночас можна було зустріти членів партії «Удар», «Свобода», «Батьківщина» тощо. Фермери передавали продукти. Вони не приходили на мітинги, бо лякалися, що матимуть проблеми з роботою. Кожен мітинг відкривав і закривав гімном оперний співак Сергій Анастасьєв.

У будні дні в Донецьку приходило кілька десятків людей. Для міста з мільйонним населенням – це ніщо. Інша ситуація була у вихідні, де вже збиралося декількасот, інколи доходило до тисячі. Збиралися всі на одному й тому ж місці – біля пам’ятника Тарасові Шевченкові, адже воно знакове для Донецька, бо тут завжди проходили мітинги опозиції.

Вже 22 листопада на донецький майдан зібралося від 200 до 400 людей. Але навіть такій невеличкій кількості місцева влада намагалася протистояти. Одразу згадується розповідь Євгена Насадюка про те, що одного дня на машині приїхали люди з метою помити пам’ятник Тарасові Шевченку, та тільки без води. Справжня причина полягала в тому, щоб не дати проводити мирні мітинги на площі. Мітингувальники на противагу їм взяли ганчірки з водою і самі помили пам’ятник Кобзарю. Але це був не поодинокий випадок, коли людям заважали проводити мітинги.

Як музика і гумор тримали майданівців

Вже через декілька днів була сформована група з 9 осіб: представників партій, громадських діячів, активістів. Її завданням стало урізноманітнення мітингів, щоб це не було так, що кожен день приходять люди, щось там покричали й розійшлися. Треба було зацікавити людей на ці акції протесту. Одним з таких заходів був концерт Сергія Жадана та гурту «Собаки в космосі». Як зазначав сам співак: «Ми з «Собаками» були в Донецьку і я заїхав у Краматорськ — там під Шевченком стояло людей 7-8, але це було, їх пресували, але вони виходили щодня — і так у багатьох містах». Також відзначили річницю Голодомору, зокрема пройшлися маршем від Донецького драмтеатру до пам’ятника Шевченку. Доєдналося багато людей, які ставили свічки, співали Гімн. Як зазначав Станіслав Федорчук: «На донецькому Євромайдані можна було відпочити душею». Адже тут були не тільки письменники, але й релігієзнавець Ігор Козловський, мусульманський муфтій Саїд Ісмагілов тощо. Часто звучали українські пісні. Звісно, що не обходилося без гімну. Також співали «Червону руту», «Стіна» Океану Ельзи та інші пісні цього гурту, гімн УПА тощо.

Найяскравішою подією став Автомайдан, коли їздили по містах Донецької області та пояснювали мету влаштування акцій протесту, заохочували організовувати також мирні акції, підтримували малолюдні майдани. Наприклад, В Ольга Шейко так пояснювала: «Одного разу я організувала автопробіг на підтримку майданів в інших містах області. Я просто побачила, що в Дружківці на центральній площі стоїть одна-єдина людина, Сергій Лісіцин. Стоїть з українським прапором і підтримує Євромайдан». Також майдани були в Краматорську, Слов’янську, Костянтинівці, але незначні. І також тут стикалися з опором. Коли заїхали у Слов’янськ, то автомайданівцям перекрили дорогу й не пускали на головну площу. І таких автопробігів було декілька, зокрема ще у грудні –  «За Європу».

Щодо ставлення високопосадовців Донецької області до Євромайдану, то яскравим прикладом є «Звернення депутатів Донецької міської ради від 2 грудня 2013 р.». Вони говорили, що лідери опозиції провокують громадян на страйки, а це погано впливає на економіку, адже зупиняється робота підприємств, шахт тощо. Додавали, що підтримують курс тогочасного президента, щоб налагодити ситуацію. Тобто підтримки з боку обласної ради не було, навпаки тільки перешкоджання.

«Майдан же платний!» — чи можна сміятися під час протесту?

Вже 1 грудня почався другий етап, який пов’язаний з силовим розгоном учасників Євромайдану в Києві. Вимоги мітингувальників змінилися зі вступу до ЄС на відставку Януковича. Багато людей виявили бажання поїхати в Київ. Тому для цього збирали пожертви, люди приносили теплі речі, їжу тощо. Як згадував Микола Волинко, шахтарі часто «відпрацьовували свої вихідні, а потім брали відгули та їхали до Києва на Майдан, щоби там побути тиждень, п’ять днів». Але якби хтось дізнався на роботі, що він їздив на Майдан, то в найкращому випадку це звільнення, а найгіршому – могли побити. Цього ж місяця почалися масові зібрання у Краматорську та Маріуполі. Грудень був досить насичений різними подіями. Дуже цікавою стала акція «Платний Майдан». Ось як про неї згадував Олександр Горбатко: «Всі ж говорили, що Майдан платний, ну, ми пішли на ринок, скинулися копійками і купили «рошенівських» цукерок. А потім усім людям їх роздавали, приказуючи: «Майдан же платний, отримайте». І таке теж потрібно було людям, щоб урізноманітнити їх перебування на мітингах та дати посміхнутися.

Також ще декілька раз проводилася хода центральними вулицями, яка 30 грудня завершилася біля «йолки».  Це теж було символічно, що у Донецьку, як і в Києві, є своя «йолка».

Поряд з цим, вже у грудні регіонали організовують мітинг на підтримку президента. У Донецьк привозять людей, які ходять з прапорами «Партії регіонів» та вигукують «Донбас за стабільність», «Донбас підтримує президента», «Тисячі мітингують — мільйони працюють».

1 січня Артур Шевцов провів лекцію, присвячену Дню народженню Степана Бандери. І це показова ситуація, адже вважається, що ставлення до Бандери на Донеччині повністю негативне. Але цей крок доводить інше. Понад 500 людей організували масштабний марш центральними вулицями Донецька у січні. Водночас влаштували «живий ланцюг» на День Соборності. У Святвечір активісти вирішили провести разом з людьми з Тернопільської області різдвяний вертеп. У цей  момент прийшли хлопці з плакатами з фотографіями Яценюка, Кличка. Вони просто хотіли зірвати різдвяне дійство, але в них не вийшло.

Тітушки і агресія стають буденністю

 Вже 19 січня починається третій етап, коли відбувалися бійки, напади на мітингувальників.  У цей день проводили віче й тут навпроти постали тітушки, й почали кричати «ганьба», спалювати поховальні вінки. Але поліція все це прикривала й не ув’язнювала нападників. І таке відбувалося щодня. Та й місцева влада здебільшого підтримувала Антимайдан і тому розклеювала на під’їздах оголошення, щоб люди не виходили на мітинги, щоб не було зіткнень. Щодо того, звідки взялися ці нападники, то їх завозили з Горлівки та Єнакієвого, де існували бійцівські клуби. Їх очолював горлівський кримінальний авторитет Гагік Агавенян, який отримав прізвисько – Горлівський. Він доставляв тітушок не тільки в Донецьк, але й Київ. За даними медіа, вони могли бути причетні до вбивств. Але знову-таки поліція ніяк не реагувала.

Конфліктним стало 22 січня, коли святкували День Соборності України. Спочатку місцева влада вирішила вперше також відзначити цей день маршем біля пам’ятника Шевченкові. Але це було не що більше, як показова вистава, щоб не дати мітингувальникам провести свій марш. Та вони розв’язали цю проблему і влаштували віче через дорогу. Поряд з цим тут були тітушки, які обливали зеленкою, кидали яйцями, показово спалювали українські прапори, били.

Вже починаючи з 26 січня, майдан перейшов у підпілля, адже напруження зростало. Тоді нагнали тітушок, які говорили про «жидо-бандерівську нечисть» тощо. Через два тижні мітингувальники, влаштували акцію пам’яті тих, хто загинув на Майдані. Як і в Києві, була запроваджена акція «Піаніно Євромайдану».

Одним з масштабних зібрань людей є віче 23 лютого, щоб вшанувати пам’ять героям Небесної сотні, включаючи уродженців Донеччини. Як згадує Артур Шевцов: «Людей зібралося багато, близько восьмисот. Майданчик перед Шевченком був заповнений вщерть». Та навколо стояли хлопці з бітами та георгіївськими стрічками. Адже це був День виведення військ з Афганістану та день радянської армії. Мітингувальникам прийшлося закінчити раніше, щоб не отримати травми. Варто також згадати, що вже було повідомлення, що Янукович втік. І ось як відреагували тут люди: «Я бачив, як люди плакали від щастя, бо ж три місяці життя — щодня в цьому стресі, в усіх цих подіях, і от, нарешті, сталося те, за що ми боролися». На цьому історія Революції гідності завершується і починаються виступи проти російської окупації.

Отже, в Донецькій області відбувалися мітинги на підтримку євроінтеграції та скинення Януковича. Хоч спочатку на них вийшло всього лише 5 осіб, але з часом збільшилося до тисячі. Революція охопила Донецьк, Краматорськ, Слов’янськ, Костянтинівку, Дружківку. Тут проходили різні цікаві акції, як, наприклад, концерт Жадана, Автомайдан, лекції, вертеп, відзначення різних державних свят тощо. Але як і в Києві, мітингувальники стикнулися з опором силових структур і вже у січні почався Антимайдан.