Вся історія людства характеризується постійними конфліктами та війнами. Людина – це істота, що постійно виборює право на життя та існування. З еволюцією людства ця боротьба набуває різні форми у вигляді захисту, нападу чи збереження себе. Поступово «боротьба» людини породила окрему верству населення яка займалась виключно військовою справою. Воїни, як суспільний стан, займали особливе місце у кожній людській спільноті у різні історичні періоди.
Зацікавленість викликає не лише життя воїна у різні епохи, а і їх стан у суспільстві під час та після завершення служби. Яке ставлення було до ветеранів у суспільстві? Та які привілеї міг отримати військовий, пройшовши шлях воїна.
Однією із наймогутнішою імперією стародавнього світу була Римська імперія. Одним із чинників могутності Риму була її армія, основа якої складалась із легіонерів. Римську армію можна вважати одним з інструментів влади. Римські Імператори добре розуміли важливість підтримки армії й піклувались про те, щоб військові були лояльні до влади. Досягалось це різними методами: регулярна платня, грошові подарунки та нагороди за бойові заслуги, а також грошові виплати при закінченні служби, які вручались від іменні імператора.
Незважаючи на тяжкість служби та ризик життю, велика кількість римлян добровільно долучалась до армії.
Набір воїнів до легіонів на початку ІІІ ст. н.е. відбувався в основному на добровільній основі. Більшість новобранців починали службу у віці 18-23 років. За службу легіонер отримував платню три чотири рази на рік (stipendium), грошові виплати (donativum) та подарунки у вигляді продуктових пайків (annona). При цьому із зарплатні відраховувалась певна сума за харчування і амуніцію. В результаті легіонер отримував половину з офіційної платні.
Термін служби, необхідний для отримання права на «honesta missio» (звільнення зі служби), залежав від того, в яких частинах відбувалась служба. Якщо в преторіанських когортах служили 16 років, то на флоті 28 років. Більша частина легіонерів в середньому служили близько 25 років, не поодинокими були випадки продовження служби зі стажем понад 30 років.
У разі почесного звільнення зі служби ветеран отримував свої збереження, що накопичились під час служби: грошову нагороду або земельний наділ. Найбільш очікуваною нагородою після відставки для ветерана допоміжних частин провінційного походження було отримання римського громадянства.
В суспільстві ставлення до військових було не однозначне і залежало від періоду історії. Для цивільного населення, яке було звільнене від обов’язкової військової служби, ідеальний солдат уявлявся «породистим псом»; від нього вимагалася самовідданість, мужність, витримка. З іншого боку, легіонер розглядався як найманець, безбожний вояка, з численними моральними вадами.
В часи Римської імперії армія поступово віддаляється від більшої частини населення і формується як самостійна соціальна група. Військові починають самі відокремлювати себе від цивільних, яких на сленгу називали «Pagani». Поступово формується образ легіонера як грубого та вульгарного. Солдатська грубість та інші типові риси проявлялися не тільки в стилі поведінки, а й в армійському жаргоні та фольклорі.
Вільність солдатської мови в повній красі проявлялася у звичаї воїнів жартувати над своїм полководцем під час тріумфу. Найвідомішими є жартівливі куплети воїнів присвячені тріумфу Цезаря. В них легіонери розповідають про любовні пригоди Цезаря, закликаючи жителів берегти своїх дружин від «лисого розпусника».
Попри неоднозначність образу легіонера в римському суспільстві та за межами лімесу, армія Римської імперії на свій час був зразком військового мистецтва.
Військова справа в історії України має глибоке коріння. Одним із головних періодів розвитку військової справи в історії України є часи Русі.
Військо Руси-України в період ХІ-ХІІІ ст. складалось із дружини, тяжко озброєних вершників та ополчення. До дружини входили лише вищі верстви населення та бояри. Бояри – це клас великих землевласників, які були опорою князя. Князь залучав бояр до управління державою. Приналежність до дружини серед бояр часто передавалась спадково, із літописів відомо про цілі династії, котрі служили княжому роду. Так за Ярослава Мудрого воєводою служив Вишата, а його сини – Ян Вишатич і Путята служили вже синам Ярослава.
Головним завданням дружини була вірність князеві. Коли князь був вимушений покинути свою землю, дружина повинна була дотримуватись вірності й слідувати за ним. Дружина була основою війська. Обов’язком князя було піклуватись про її добробут.
Окрім дружини, князь міг призивати народне ополчення, яке спершу не мало ніякої організації. До ополчення належали міський люд і селяни, смерди та чорні люди. Народне ополчення було зобов’язане мати власну зброю, також відомо що у разі небезпеки князь міг роздати зброю зі своїх складів.
Часи України-Руси були багатими на різноманітні війни та збройні походи. Південь Руси був постійно під загрозою набігів кочівників, північ потерпав від литовських племен, на заході час від часу виникали конфлікти з поляками та мадярами. В цей період військо не було відокремлене від населення. Звісно, військо було під проводом князя та бояр, проте оборона рідної землі була потребою та обов’язком кожного.
В період України-Руси ставлення населення до воїнів залежало від етапу формування державності. Перші князі заради встановлення влади примусом і силою підкоряли «літописні племена», що не могло не призвести до негативного образу воїнів. Варто згадати боротьбу Ігоря та Ольги проти древлян. Проте ні що так не єднає, як поява спільного ворога. Війна спонукала окремі ворожі племена до внутрішньої консолідації і роль воїна стала посідати особливе місце. Крім того, до оборони земель, а за потреби і до походу, долучались усі, хто міг тримати зброю. Таким чином до військової справи було залучено значну кількість мешканців. З певною консолідацією населення навколо Києва, ставлення до воїнів набуло поваги та пошани – до них ставилися як до захисників.
Поняття «ветеран» в Україні-Русі не використовується. Після завершення служби дружинник отримував статус вільної людини і міг повернутись до простого життя. В дарунок за службу воїн міг отримати певну грошову нагороду чи земельний наділ, або продовжити службу радником при дворі князя.
Епоха Україні-Руси заклала основу військової культури на території України, яка надалі продовжила свій розвиток в часи козаччини.
Особливим соціальним феноменом на українській землі стала поява козацтва, яка знаменувала нову добу в історії українського війська. Існує чимало версій походження козацтва, проте на сьогодні більшість істориків дотримуються думки, що козацтво поставало з уходників, промисловців, втікачів, служилих людей прикордоння, збіднілої шляхти, міщан і селян, а також частини степового населення.
Розвиток козацтва відбувалось в специфічних умовах. Великий степ ніс постійну загрозу життю, відсутність власної держави та складні стосунки з Річчю Посполитою значно ускладнювали умови проживання, проте наведені фактори сприяли формуванню нового типу універсального воїна, який здатний швидко пристосовуватися до різних умов.
Первинною структурою козацького війська була ватага. Наприкінці XVI ст. сформувалася чітка структура війська запорожців. Паралельно із запорожцями з 80-х pp. XVI ст. розвивається реєстрове козацтво.
Діяльність козацького війська можна поділити на три складові: захист краю від вторгнення османів та татар; походи на територію Османської імперії та її союзників; визвольна боротьба українського народу та захист православної церкви.
Особливе місце у козацькому війську займали ветерани. Вони часто входили до складу війська, де були опорою для молоді та малодосвідчених воїнів. Козак набував статус ветерана беручи участь у військових походах, де здобував досвід та пошану. Чимало досвідчених козаків отримували звання «військового старшини». Крім того, досвідченні козаки та військові старійшини навчали молодих козаків (джур) володінню зброєю, тактиці бою, розвідці, виживанню в диких степах та організації табору. Обрані ветерани та досвідченні воїни могли брати участь у Старшинській раді. У 1619 році гетьманом Петром Сагайдачним було скликано козацьку таку раду в Києві, де відбулося зібрання лише від імені «старовинних» козаків (досвідчених воїнів професіоналів, ветеранів).
Поранених або старих козаків, які вже не могли брати участь у походах, не залишали напризволяще. Громада піклувалася про них, часто вони знаходили притулок у монастирях або жили під опікою куреня.
Образ козака серед різних верств населення не мав однозначного забарвлення. З однієї сторони козаки відігравали ключову роль у захисті земель від набігів Кримського ханства, а в період визвольної боротьби виступали символом волі, були невід’ємною складовою формування української ідентичності. Крім того, козаки постають захисниками української культури та православної церкви. Українська інтелігенція вважала козаків прямими нащадками давнього княжого війська. Також дуже цінували козацтво прості селяни. Доказом цього є численні народні пісні присвяченні козакам.
З іншої сторони окремі козацькі загони, які складались з «вільних людей», не нехтували розбоєм та грабунком, що не сприяло росту репутації для решти козацтва. Також антифеодальні настрої серед козацтва сприяли виникненню невдоволення серед певних груп населення.
Хоч козацький устрій на території наших земель було ліквідовано російською та польською владою, пам’ять, культура, традиції та військове мистецтво навіки залишилось в кожному українцеві і в подальші роки не раз давали знати про себе.
ХХ століття стало новою сторінкою в боротьбі за суверенність українського народу, в якій одну з ключових ролей займав український воїн. На початку ХХ ст. українські землі входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій, що ускладнювало формування єдиного українського війська. На західноукраїнських землях сформувався легіон Українських Січових Стрільців; крім того, Перша Світова війна активізувала український військовий рух в армії Російської імперії: у серні 1917 році було сформовано Перший Український Корпус, згодом сформувався і Другий Січовий Запорозький Корпус. З початком війни з росією формується військо Української Народної Республіки. В цей час на заході було створено Українську Галицьку Армію, яка вела свою боротьбу та державність ЗУНР.
Друга світова війна теж стала місцем боротьби українського народу за свою національну ідею. Перебуваючи між двох вогнів українці намагалися вибороти свою державність. Після невдачі у боротьбі з більшовиками єдиною силою, яка могла продовжувати боротьбу, була Організація Українських Націоналістів, яка в 1940 році розділилась на дві частини: ОУН(б) під керівництвом С. Бандери та ОУН(м) під приводом А. Мельника. Згодом, восени 1942 році було створено «першу сотню УПА». Крім того декретом 3-го Рейху у 1943 р. було проголошено створення гренадерської дивізії Ваффен-СС «Галичина». Всі ці сили мали різний шлях, проте метою кожного військового було створення власної державності.
ХХ ст. стало для українських воїнів великим випробуванням. Кожному воїну доводилось брати участь у численних війнах та збройних конфліктах, захищаючи українські землі. Проте відносини військових із цивільним населенням інколи були складними і неоднозначними та залежали від політичних умов, прихильності до певної політичної партії та рівня національної свідомості. В період Української революції 1917-1921 рр. багато українців вбачали в арміях УНР та ЗУНР символ боротьби за незалежність.
З іншого боку політична нестабільність, постійна зміна урядів та воєнні дії породжували негативне відношення до військових, крім того, більшовики активно проводили пропаганду заради дискредитації армії УНР.
Питання щодо ветеранів армії УНР та УГА є проблемним, адже після поразки українці не змогли здобути свою незалежність. Багато ветеранів були змушені емігрувати або залишитись в Україні, де стали об’єктами репресій з боку радянської влади.
Ставлення населення до військових ОУН та УПА теж було неоднозначним та залежало від регіону та політичної ситуації. З одного боку українці розглядали ці організації як силу, що боролась за незалежність. Селяни підтримували воїнів їжею, одягом, медикаменти, іноді надавали притулок та допомагали створювати зв’язки й розповсюджувати інформацію. Значна кількість українців добровільно приєднувались до лав повстанців.
В певних регіонах українські повстанці стикались з опором населення, особливо під час протистояння з радянською армією, яка мала підтримку серед певної частини населення. Ситуацію погіршувала і радянська пропаганда. Також конфлікти виникали на націоналістичній основі. Боротьба проти польських та радянських національних рухів, призводила до конфліктів з представниками інших національностей.
Ветерани ОУН та УПА після завершення активних військових дій зіткнулись із жорстокими репресіями, переслідуванням та засланнями, частина досвідчених вояк були вимушені продовжити діяльність в еміграції чи в підпіллі. Останньою стратою воїна УПА та члена ОУН був розстріл Івана Гончарука 12 липня 1989 року в Києві.
Зараз в Україні проживає близько тисячі ветеранів ОУН та УПА. Законодавство України з 2018 року визнає їх учасниками боротьби за незалежність України у ХХ столітті, що дає їм право на пільги.
Сьогодні Україна продовжує свою боротьбу за незалежність і ключову роль в цьому посідає український воїн. Незважаючи на значну підтримку серед населення України, військові та ветерани зіштовхуються з нерозумінням з боку суспільства, браком поваги та недоступністю соціального середовища. Попри програми підтримки понад половина ветеранів потребують психологічної допомоги.
Всупереч всім труднощам, український народ продовжує справу своїх предків, які продовж багатьох століть боролись за незалежність українського народу.