Історія української корупції: УНР і золота пастка Берліна – Софія Борищук

Софія Борищук

Історикиня, КНУ імені Тараса Шевченка. Волонтерка ООН, UA Experts. Дослідниця американістики та європейських студій.

Історіографія Української революції 1917–1921 років традиційно фокусується на військово-політичних аспектах боротьби за державність: фронтових операціях, дипломатичних переговорах у Бресті та Варшаві або ж на ідеологічному протистоянні різних течій національного руху. Однак за лаштунками героїчних змагань і трагічних поразок приховується менш досліджений, але критично важливий пласт історії – фінансово-господарська діяльність закордонних представництв Української Народної Республіки (УНР). У цій площині, прихованій від очей пересічного солдата, що гинув від тифу та нестачі набоїв у “Чотирикутнику смерті”, й розгорталася драма, яка за своїми руйнівними наслідками могла зрівнятися з військовими поразками.

Вибір Берліна як центру фінансових операцій УНР не був випадковим. Попри поразку Німеччини у Першій світовій війні та падіння кайзерівського режиму, країна залишалася головним економічним партнером України. Спадщина тягнулася ще з часів Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, коли між Києвом та Берліном були налагоджені тісні торговельні та фінансові зв’язки. Кошти походили головним чином від масштабних економічних домовленостей, укладених із Німеччиною й Австро-Угорщиною, зокрема, від двох позик, що становили по 200 мільйонів карбованців кожна (Фінансова угода між Українською Державою та Німеччиною й Австро-Угорщиною від 15 травня 1918 р., Договір про економічні та торговельні відносини між Українською Державою та Німеччиною (весна–літо 1918 р.), Фінансово-економічні домовленості між Українською Державою й Австро-Угорщиною (1918 р., пакет угод)).

Ключовим фактором була наявність у німецьких банках значних авуарів українського уряду. За даними досліджень Павла Гай-Нижника, йдеться про валютні накопичення та, що найважливіше, про величезні запаси видрукуваної національної валюти (у німецьких сховищах залишалося близько 10 млрд 876 млн 122 тис. гривень). Державна друкарня Німеччини, Reichsdruckerei, виконувала замовлення на друк українських гривень та карбованців ще з 1918 року.

Фінансова життєздатність Української Народної Республіки в добу Директорії (1919–1921 рр.) визначалася передусім наявністю зовнішніх валютних резервів, адже внутрішня фінансова система була фактично зруйнована багатовекторними воєнними діями, частою зміною політичних режимів і втратою контролю над значною частиною території. За таких обставин утримання державного апарату та забезпечення потреб армії здійснювалося майже винятково за рахунок закордонних активів, зосереджених переважно  в Німеччині.

На момент переходу влади до Директорії у грудні 1918 року значні суми цих резервів були зосереджені у німецьких банках: у Dresdener Bank, Deutsche Bank та ReichsBank зберігалися суми в розмірі 50 мільйонів, 50 мільйонів та 61,7 мільйона марок готівкою відповідно, а також близько 180 мільйонів марок «вільними сумами серіями». Загальна орієнтовна сума стратегічних резервів УНР у німецьких банках становила близько 341,7 мільйона німецьких марок – гроші мали стати фінансовою основою для військового забезпечення й ефективного дипломатичного лобіювання української справи в Європі.

Створення Фінансової агентури УНР у Берліні (ФА) було викликано необхідністю забезпечення функціонування держави в умовах, коли центральний уряд втратив стабільний контроль над територією. ФА була задумана як кризовий, спеціалізований орган, відповідальний за управління всіма закордонними валютними активами, а її головні функції включали фінансування українських посольств, підтримку військово-санітарних місій, організацію репатріації військовополонених і біженців, а також, найкритичніше, закупівлю військового майна для Армії УНР.

На чолі агентури був поставлений Григорій Супрун, який мав досвід роботи у фінансовій сфері, оскільки у 1918 році обіймав посаду директора Кредитової канцелярії Міністерства фінансів УНР та був членом Комісії з товарообміну з Центральними державами.

Ключовим рішенням, яке визначило подальшу долю активів, стало наділення Супруна практично необмеженою “неконтрольованою владою над державними грішми”: в руках ФА було зосереджено чи не усі закордонні рахунки й грошові фонди УНР та щонайширші повноваження щодо їх використання. Оскільки уряд Директорії постійно переїжджав через військову кризу, така делегація повноважень Супруну мала на меті забезпечити швидкість операцій за кордоном – відтак ФА, володіючи всіма стратегічними активами, швидко перетворилася на автономний, непідконтрольний уряду інститут.

Розгортання діяльності Фінансової агентури у Берліні ознаменувалося хвилею зловживань і корупційних схем, які безпосередньо шкодили військовим та дипломатичним інтересам УНР.

Справа “Deutsche Luft Reederei”

Одним із перших гучних викриттів стала афера, пов’язана з транспортуванням нових українських грошових знаків, які друкувалися на німецьких підприємствах. Своєчасне надходження банкнот було життєво важливим для фінансової стабільності УНР: для авіоперевезення 20 тис. кг вантажу було укладено контракт із товариством “Deutsche Luft Reederei” (DLR). Угода передбачала оплату 40 німецьких марок за кожен кілограм, а також значні додаткові витрати – 750 тисяч марок на організаційні потреби і заставу в розмірі 2,5 мільйона марок. Керівництво Фінансової агентури пішли на умови, які мали всі ознаки корупційної змови, переплачуючи за фрахт. Було встановлено, що українські посадовці самі запропонували німецькій компанії ціну вищу, ніж реальна пропозиція DLR. Різниця між завищеною, виплаченою сумою й офіційно задокументованою нижчою ціною була привласнена чиновниками.

Найбільш згубні корупційні оборудки розгорталися у сфері матеріального забезпечення Армії УНР, яка в 1919 році перебувала у стані виснажливої війни одразу проти більшовицьких і білогвардійських сил. Фінансова агентура регулярно доповідала про нібито виділення значних коштів на життєво необхідні потреби війська, однак у реальності ці витрати часто так і залишалися фікцією, існуючи лише у звітних документах.

Зокрема, було зафіксовано, що агентура відзвітувала про купівлю трьох радіостанцій для війська. Радіозв’язок був життєво необхідним для командування, але фактично жодної радіостанції не було закуплено. Так само великі кошти були витрачені на обмундирування: на папері нібито придбали нову білизну для солдатів із німецьких складів, але натомість до України завезли “старе гниле шмаття”.

Втрата цих коштів та фіктивні закупівлі мали прямий військовий наслідок: Армія УНР хронічно відчувала брак сучасного озброєння, амуніції, засобів зв’язку й, особливо, теплого одягу та медикаментів, що спричинило масові захворювання, зокрема епідемію тифу. У той час як Європа після Першої світової війни мала величезні надлишки дешевого військового майна, яке УНР не змогла купити через розкрадання, сусіди (до прикладу, Польща), зміцнювали свої армії.

Корупційна практика не була обмежена лише ФА, а стала притаманною найвищим дипломатичним колам. Посол УНР у Німеччині Микола Порш, який мав контролювати фінансові потоки, замість того, щоб забезпечувати армію, що потерпала від тифу, витрачав державні гроші на власну розкіш. Зокрема, він придбав великий будинок у курортному Карлсбаді (Чехія) для своєї коханки і навіть ігнорував службові обов’язки заради особистих справ.

Не менш скандальною була поведінка Олександра Севрюка, відомого дипломата й учасника Брестського миру. Він отримав значні кошти для місії з визволення тисяч українських військовополонених з таборів в Італії та покращення їхніх умов; натомість високопосадовець став зіркою італійської преси, витрачаючись на розваги у Парижі та Римі (так і не відвідавши жодного табору полонених). Фінансові махінації прямо призвели до неможливості зміцнити збройні сили УНР: зірвали закупівлі зброї, амуніції, медикаментів та обладнання (як-от радіостанції), які були критично необхідні для боротьби з більшовиками.

Розслідування розкрадань, розпочате урядом УНР, наштовхнулося на прямий інституційний саботаж. Григорій Супрун двічі відмовлявся допустити урядові ревізійні комісії (навіть на чолі з прем’єр-міністром) до перевірки документів, заявляючи, що “не знає, що таке уряд УНР”, і вимагаючи, щоб емісари довели свою легітимність.

Супрун вміло використовував фундаментальну слабкість УНР, політичний розкол і боротьбу за легітимність. У листі до міністра фінансів Б. Мартоса він обґрунтовував свою відмову внутрішньою політичною кризою, зокрема, гострим конфліктом між Симоном Петлюрою й Євгеном Петрушевичем (керівництво ЗУНР), згадуючи, що міністри-опоненти Петлюри також вимагали коштів від ФА.

Інституційний конфлікт призвів до фінансової блокади дипломатичної мережі. Член Директорії Андрій Макаренко, перебуваючи за кордоном, також вимагав коштів від ФА, погрожуючи припинити фінансування посольств, якщо йому не забезпечать належного утримання. Як наслідок, у критичні місяці (березень–липень 1919 року), коли вирішувалася доля УНР на Паризькій мирній конференції, українські дипломатичні представництва в Європі місяцями залишалися без фінансування.

УНР була змушена витрачати дипломатичні ресурси на боротьбу з власними чиновниками, а не на протистояння зовнішнім ворогам.

Судовий процес УНР проти власної агентури

Не маючи змоги приборкати Фінансову агентуру адміністративним шляхом, уряд УНР був змушений подати позов до німецького суду, щоб повернути власні кошти. Подія викликала шалений резонанс: українська держава судилася з власною фінансовою інституцією на міжнародній арені, де їй доводилося доводити німецькому суду саме існування і правонаступництво уряду УНР.

Німецький суд, незважаючи на політичну складність, діяв формально: 25 вересня 1920 року було винесено ухвалу, яка визнавала законним накладений на майно Супруна арешт, відхиливши його протест як необґрунтований. Суд також вимагав від УНР внести заставу в сумі 1 мільйон марок для забезпечення позову на 5,5 мільйона марок. Проте довести справу до кінця не вдалося. У листопаді 1920 року, коли УНР перебувала у стані військової поразки й еміграції, міністр фінансів Х. Барановський вирішив припинити судовий процес проти Супруна, посилаючись на політичні та фінансові обставини. Більша частина багатомільйонних резервів була втрачена або прихована, вдалося повернути лише незначні залишки. Винуватці, зокрема Супрун, фактично уникли відповідальності, закріпивши небезпечний прецедент безкарності. У підсумку це вдарило по довірі до державних інституцій і послабило їхню спроможність діяти саме тоді, коли країна перебувала в критичній ситуації.

Німеччина як ключова держава-реципієнт була змушена реагувати на скандал, що розгорнувся на її території. З одного боку, німецький уряд зберігав формальне визнання УНР, підтверджуючи, що “українська держава є визнана з боку німецького уряду, рівно як і Посольство У.Н.Р. тут також визнається”.

З іншого боку, внутрішня дезорганізація, фінансові зловживання та існування кількох конкуруючих центрів влади в Україні були використані німецькою стороною як підстава для звуження повноважень української дипломатичної місії. Німецька влада заявила, що “компетенція Посольства мусить бути обмежена в деяких подробицях, що випливають із сучасного стану речей”. Нездатність українського уряду забезпечити контроль над власними фінансовими активами в Берліні була офіційно використана для скорочення суверенних прав місії, що фактично призвело до часткового переходу контролю над стратегічними резервами УНР під нагляд німецьких судових інституцій. На практиці це означало, що значна частина фінансових активів УНР у Берліні опинилася під контролем німецьких судових і банківських інституцій: рахунки блокувалися, фінансові операції потребували стороннього погодження, а спори щодо державних коштів розглядалися іноземною юрисдикцією.

Публічні скандали навколо Фінансової агентури, Порша та Севрюка стали надбанням європейської преси. Німецькі й італійські газети широко висвітлювали марнотратство українських чиновників, які займалися спекуляцією та “прожиганням життя” в курортних містах, тоді як українські солдати гинули на фронті.

Ця інформаційна хвиля також вплинула на позицію країн Антанти.  У 1919 році, коли на Паризькій мирній конференції визначалися контури післявоєнного устрою Східної Європи, Антанта й без того виходила з проросійської логіки, підтримуючи концепцію “єдиної й неподільної Росії” та сприймаючи УНР радше як чинник нестабільності, ніж як повноцінного суб’єкта міжнародної політики. Відомості про внутрішній хаос, фінансові афери й корупцію лише зміцнили ці уявлення, остаточно закріпивши в очах західних союзників образ українського уряду як політично й інституційно крихкого.

Недовіра з боку Антанти сягнула такого рівня, що навіть спроби налагодити взаємодію з УНР супроводжувалися висуванням відверто неприйнятних вимог – наполягання на відставці ключових діячів Директорії та встановленні фактичного зовнішнього контролю над фінансовою системою республіки. За цих умов Антанта не була готова надавати ані фінансової, ані військової підтримки урядові, який, на її переконання, не спромігся забезпечити навіть збереження власних валютних резервів. Результат був плачевним – дипломатична ізоляція УНР, жодна з провідних держав не бачила її здатною до тривалого політичного існування.

Безпосереднім і найвідчутнішим наслідком корупції ФА стало фактичне знекровлення дипломатичного корпусу УНР. Через фінансову блокаду українські представництва в ключових європейських столицях місяцями лишалися без фінансування, що спричинило поступове згортання розгалуженої мережі закордонних місій (чисельність яких в певні моменти доходила до понад 20). Наприклад, місія УНР у Празі, яка здійснювала активну інформаційну роботу, була ліквідована, оскільки її голова Максим Славінський протягом року не отримував зарплати від уряду. До 1923 року через брак фінансування припинили існування місії у США, Греції й Італії.

Хронічна фінансова слабкість Армії УНР змусила Симона Петлюру піти на вкрай важкі поступки під час укладення Варшавської угоди з Польщею у квітні 1920 року, коли УНР визнала кордон по річці Збруч, де-факто погодившись на втрату контролю над Галичиною задля військової підтримки Ю. Пілсудського проти більшовиків. Слабка переговорна позиція України дозволила Польщі диктувати умови, а згодом укласти сепаратний Ризький мир у 1921 році, остаточно залишивши УНР сам-на-сам з ворогом.

На тлі фінансового колапсу та фактичного паралічу державних інституцій УНР продемонструвала нетипову для свого становища ефективність у застосуванні інструментів “м’якої сили”. За ініціативи Симона Петлюри у січні 1919 року було створено Українську республіканську капелу – офіційну державну культурну місію. Колектив під керівництвом Олександра Кошиця, що виконував роль своєрідного живого посольства під час тріумфального “Щедрик-туру” країнами Чехословаччини, Австрії, Німеччини та Франції зумів прорвати інформаційну ізоляцію й презентувати українську націю світові мовою високої культури. Успіх капели став вимушеною, проте надзвичайно ефективною компенсацією провалу класичної дипломатії, знекровленої фінансовими проблемами й, відповідно, інституційною кризою.

Діяльність Фінансової агентури у Берліні є головним історичним уроком першої Української революції: інституційна слабкість, корупція та безкарність керівництва здатні звести нанівець усі зовнішньополітичні зусилля.

Втрата контролю над власними валютними резервами, призвела до зриву військових закупівель і фінансового паралічу дипломатичної мережі. Низка скандалів зробила УНР непривабливим і ненадійним партнером для великих держав, змусивши її, зрештою, піти на критичні територіальні поступки перед сусідами.