Тетяна Яблонська: між істиною та ідеологією – Галина Сафар’янс

Галина Сафар'янс

Історикиня, аспірантка університету Григорія Сковороди в Переяславі, провідна екскурсоводка НМАП України (2015-2018 рр.), вчителька історії та правознавства гімназії 179 міста Києва.

Розділ статті: Історія і Мистецтво

 Тетяна Нилівна Яблонська – видатна українська художниця ХХ ст., чиї полотна «Хліб» та «Ранок» посіли особливе місце у вітчизняному мистецтві. Мисткиня завжди ідентифікувала себе українською художницею за світоглядом і самовизначенням. Яблонська була членом Академії мистецтв СРСР, а згодом – Академії мистецтв України (1997–2005). Її талант відзначено численними нагородами: вона неодноразово ставала лауреаткою державних премій СРСР та отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка.

Хто така Тетяна Яблонська? Що її надихало? Як вона зуміла поєднати офіційний соцреалізм із імпресіоністичною чуттєвістю та народними традиціями, водночас залишаючись вірною власному стилю та думці?

Тетяна Нилівна Яблонська народилася 24 лютого 1917 року в Смоленську. Майбутня художниця росла серед розмов про мистецтво, книги та історію, що формувало її майбутній світогляд. Тетяна Нилівна пригадувала, що батьки часто влаштовували літературні читання або творчі конкурси серед дітей. Оскільки батьки були викладачами, батько викладач словесності та художник-графік, а мати французької мови, до школи діти Яблонських не ходили. У такий спосіб батьки намагалися їх уберегти від радянської ідеології.

У 1928 році родина в пошуках кращої долі переїхала до Одеси, а згодом до Кам’янця-Подільського. Родина намагалася втекти з Союзу. Якось на возі вирушили на захід для того, щоб перетнути кордон. Але людина, яка мала допомогти здійснити цей ризикований крок, не прийшла на зустріч. Щоб уникнути переслідувань і приховати свої наміри, вони змушені були переїхали до Луганська.

Тетяна Нилівна навчалася у Київському художньому технікумі, а з 1935 по 1941 – на факультеті живопису Київського державного художнього інституту в майстерні професора Федора Кричевського. Беззаперечним визнанням її таланту є дозвіл персональної виставки ще в статусі студентки, що було безпрецедентним явищем у практиці мистецької освіти того часу.

Про період життя після університету мисткиня пише: «Я навчалася в Київському художньому інституті, який закінчила 1941 році. Нам видали дипломи та тут почалася війна <…> Потім поїхала в колгосп, працювала спочатку в городній, потім у польовій бригаді. У мене в паспорті було записано: колгоспниця. Все доводилося робити: я і косила, і скиртувала, і мішки тягала <…> Іноді брала в руки олівець та дитячий альбом для малювання. Жінки, солдатські вдови, які отримували похоронки, замовляли портрети загиблих на фронті чоловіків». Роботи цього періоду переважно були в стилі соціалістичного реалізму – єдиного стилю, що мав право на життя в СРСР.

Щодо особистого життя, то у 1940 році Тетяна Яблонська вийшла заміж за художника Сергія Отрощенка й народила двох доньок – Олену та Ольгу. Вони розлучилися через 11 років шлюбу.

Після Другої світової війни Тетяна Яблонська працювала у Київському державному художньому інституті. Під час однієї з поїздок разом зі студентами на практику стала основою для написання відомої картини у стилі соціалістичного реалізму – «Хліб».

Влітку 1947 року у колгоспі ім. Леніна в селі Летаві Кам’янець-Подільської (нині – Хмельницької) області здивував увесь УРСР. За умов повоєнного села, в якому з 765 працездатних 717 були жінками, було досягнуто надзвичайно високих показників урожаю зернових і буряка. Тетяна зробила замальовки, з яких у 1949 році написала чотириметрову картину. На перший погляд картина прославляла працю й відповідала канонам партії, проте у ній було щось більше. «Я писала «Хліб» з цілковитою віддачею, із серцем, повним любові до цих жінок, до зерна, до сонця. Я найбільше намагалася передати захоплення від самого життя, передати правду життя», – згадувала авторка. Художниця зуміла передати не «план п’ятирічки», а радість буття після жахів Другої світової війни.

За цю роботу художниця отримала не лише всесоюзне визнання, але й бронзову відзнаку на Всесвітній виставці у Брюсселі 1958 року. У 1970 році було організовано персональну виставку у Кам’янець-Подільську Тетяни Яблонської, а у 1973 вона спеціально приїжджала до Летави на зустріч із селянами.

У 1951-1958 роках Тетяна Яблонська була прийнята до лав депутатів Верховної Ради УРСР й продовжувала малювати. У 1951 році художниця отримала премію за роботу «Весна» й запрошення до екзаменаційної комісії Єреванського художнього інституту. Тут познайомилася зі своїм другим чоловіком – вірменським живописцем Арменом Атаяном. У 1953 році в пари народилася донька Гаяне Атаян, яка в майбутньому, я і матір, стане відомою художницею.

У 1954 році Тетяна Нилівна пише одну зі своїх знакових робіт – полотно «Ранок». На ній юна дівчина робить зарядку у своїй кімнаті. Образ для картини художниця змалювала зі своєї 13-річної доньки Олени. Дія відбувається в їхній квартирі на вулиці Червоноармійській (зараз Велика Васильківська). Саме копії цієї картини часто висіли в будинках звичайних людей, а також стали символом радянської пропаганди спорту.

Існує цікава романтична історія, пов’язана з картиною. Одного разу хлопець Арсен Бейсембінов з Казахстану побачив репродукцію «Ранку» в журналі «Крестьянка» і закохався у дівчину з картини. Через багато років він став студентом Московського художнього інституту, де навчалася та сама дівчина – Олена Отрощенко, донька Тятяни Яблонської. Познайомившись на парах, молоді люди закохалися і одружилися. Олена Сергіївна Бейсембінова вже дуже давно живе і працює в Алмати, виховує внуків і правнуків Тетяни Яблонської.

Теми спорту, материнств та життя простежується у всіх роботах мисткині. Адже у молодості Яблонська серйозно займалася спортом і навіть була чемпіонкою України з плавання та велоспорту.

У 1956 році художниця бере участь в ХХVІІІ Міжнародній художній виставці у Венеції (венеційське бієнале), а 1958 року – Всесвітній виставці, на якій за картину «Хліб» нагороджено бронзовою медаллю.

У 1960-х роках живопис Тетяни Нилівни набув «фольклорних» рис: полотна стали яскравішими, площинними, ближчими до українського наїву. Надихнувшись яскравими барвами Закарпаття, мисткиня писала картини, оздоблені західним українським колоритом. У 1970 році художниця намалювала полотно «Життя триває», яке розкритикували за «ідеологічну нечіткість»: адже показала не трудові подвиги, а просте життя селян. Її навіть на кілька років позбавили всіх регалій і можливості брати участь у виставках. Багато робіт цього періоду так і залишилися поза увагою, бо не вписувалися у радянські канони.

Життя та творчість Тетяна Нилівни були пов’язані з Україною. Яблонська мала складні стосунки з радянською системою. Незважаючи на численні нагороди та визнання, радянська влада декілька разів забороняла брати участь у виставках. У 1960-х вона активно спілкувалася з українськими шістдесятниками: Іваном Драчем, Сергієм Параджановим, Іваном Дзюбою. Мисткиня проілюструвала балади Івана Драча у подарунковому виданні. Але їх знищили на виході з друкарні за « буржуазний націоналізм». Вдалося врятувати тільки чотири примірники. Тетяна Яблонська змушена була відійти від масштабних полотен, зосередившись на пейзажах та натюрмортах. Це було своєрідною формою втечі від ідеологічного тиску в чисте мистецтво.

У 1972-му художниця поїхала до Флоренції, де захопилася роботами італійських майстрів раннього Відродження. Ця подорож надихнула на створення низки робіт. Серед них «Вечір. Стара Флоренція», «Флорентійський етюд», «Сонячна Італія», «Флорентійський пейзаж» та кілька серійних етюдів. Вони стали прикладом переходу у творчості Тетяни Яблонської від соціалістичного реалізму до більш інтимного, європейського живопису. 

У 1991 році художниця пережила інфаркт. Це стало новою віхою її життя й творчості. З притаманним їй гумором Тетяна Нилівна іронічно називала цей період «постінфарктизмом». А у 1999-му стався інсульт, внаслідок чого паралізувало праву руку. Але вона не припинила працювати: навчилася малювати лівою рукою. Дочка Яблонської Гаяне Атаян в одному з інтерв’ю розказувала, що не вірила в те, що це може статися, але сила волі Яблонської зробили чудо. Навіть після пережитого інфаркту вона опанувала нову для себе техніку пастелі. Переважно малювала види зі свого вікна, квіти та портрети рідних. Це яскраві, сповнені світла та тепла полотна.

У 2004 році відбулася остання прижиттєва виставка художниці. Мисткиня наголосила, щоб не було жодних звань чи відзнак. Лише ім’я – Тетяна Яблонська. Без згадок про те, що вона була лауреаткою трьох державних премій, нагороджена золотою медаллю Академії мистецтв, удостоєна звання Героя України (2001); 1997 рік ЮНЕСКО проголосило роком мисткині, а у 2000 році в Кембриджі її визнали Жінкою року. Її роботи говорили самі за себе, лише чистий талант художниці.

Останню свою картину, сині дзвоники на тлі вікна, Тетяна Нилівна Яблонська намалювала 17 червня 2005 року. Того ж дня вона померла. Мисткиня похована на Байковому цвинтарі. На надгробному напис: «художниця».

За роки творчої діяльності мисткиня мала понад 30 персональних виставок. Найвідомішими полотнами Тетяни Яблонської є «Хліб» (1949 р.), «Лебеді (1966 р.), «Юність» (1969 р.), «Життя продовжується» (1971 р.), «Льон» (1977 р.) та інші. Її роботи експонувалися не лише в Україні, а й у Лондоні, Будапешті та Москві. Сьогодні полотна видатної художниці зберігаються в найбільших музеях світу та приватних колекціях.

Донька Гаяне Атаян згадувала, що про Тетяну Нилівну часто казали: «Тетяна Яблонська – найкращий художник серед жінок».  Це її завжди ображало, і вона відповідала: «Ні, я не серед жінок, я просто найкращий художник!»

Про силу духу та характер Тетяни Яблонської свідчать численні життєві ситуації. Вона була серед тих небагатьох киянок, які першими сіли за кермо власної машини, сміливо одягала брючні костюми й займалася йогою–практикою, про яку тоді в Союзі майже ніхто не чув. А ще полюбляла ганяти містом на білих «жигулі».

Художниця завжди намагалася відстоювати власну позицію, домагалася справедливості, кидала виклик усталеним нормам. У неї було чудове почуття гумору. Ганна Улюра в своїй рецензії до книги спогадів художниці написала, що вона побачила особистість, яка перемагає обставини, недругів, і саму себе також. 

Тетяна Нилівна Яблонська показала, що навіть під тиском жорстких правил можна залишатися вірним собі. Її живопис – синтез європейської витонченості й національної самобутності. Про своє життя та творчість вона казала: «Я люблю кожну хвилину життя… Найбільше щастя – це можливість бачити і відчувати світ».