«Іван носить плахту, а Настя булаву”: суб’єктність жінок в осерді Гетьманщини» – Роксолана Стахнів

Роксолана Стахнів

Культурологиня, сертифікована молодіжна працівниця, членкиня Молодіжної ради благодійного фонду “ЮНІСЕФ”.

Розділ статті: Інше, Історія і Право

Вступ

Академічна традиція століттями вибудовувала оптику навколо макрополітичних зламів, мілітарних інституцій та державних реєстрів. Поле битв і публічна влада утримували статус центральної осі колективної пам’яті, де кожен учасник здобував визнання завдяки приналежності до офіційних структур. Приватний простір разом із внутрішньою динамікою родинних зв’язків випадав з поля зору дослідників, сприймаючись другорядним тлом масштабних історичних трансформацій.

Зазначена інституційна асиметрія породжує специфічні механізми масової свідомості. Медійний простір функціонує за законами спрощення, редукуючи складні процеси до наочних візуальних формул. Сучасна масова культура успадковує академічні прогалини минулого, перетворюючи їх на стійкі стереотипи. Поширені іронічні добірки про видатних діячів попередніх епох, де глядачеві демонструють порожній аркуш паперу замість жіночих імен, слугують яскравим симптомом означеного ефекту. Згаданий мем фіксує давню історіографічну сліпоту, закріплюючи уявлення стосовно того, що ранньомодерний соціум функціонував виключно в межах маскулінного поля. Тут відсутній звинувачувальний пафос; натомість йдеться про панівну структуру мислення, котра за інерцією відтворює знайомі схеми.

Цілком, цей антропологічний розрив проявляється під час звернення до епохи Гетьманщини, котра в колективній пам’яті асоціюється переважно з козацькою старшиною та володарями булави. Суспільний дискурс за звичкою відкидає саму можливість існування латентних важелів впливу та м’якої сили. Категорія herstory пізнати правила зазначених обмежень, здійснюючи структурний аналіз повсякденних практик, економічного управління та стратегій патронажу. Архівні матеріали засвідчують розгалужену систему, де реалізовувалася агентність жінок, оскільки представниці старшинських родин управляли масштабними маєтками, вели майнові процеси та формували стратегічні родинні альянси.

Дослідження спирається на вагому методологічну базу, зокрема напрацювання Наталії Яковенко щодо антропології ранньомодерних ментальностей та соціально-історичні студії Наталії Старченко, які розгортають предметне поле повсякденних практик, судових колізій і правової суб’єктності. Мета розвідки полягає у науковій концептуалізації архітектури влади ранньомодерної доби через детальний аналіз повсякденних стратегій дружин козацької старшини XVII–XVIII століть, що дозволяє подолати інерцію масового сприйняття та відновити повноту історичного контексту.

Деконструкція міфу про жінок-воїнок та соціокультурні рамки епохи

Знаменним початком організаційного оформлення козацьких фортець вважається середина XVI століття, зокрема спорудження князем Дмитром Вишневецьким (Байдою) укріпленого містечка на острові Мала Хортиця у 1550-х роках. Степове прикордоння Дике Поле  становило зону перманентного військового виснаження, де геополітичний тиск з боку Кримського ханства, ногайських орд та Османської імперії вимагав створення принципово нової структури оборони. У цих умовах виживання спільноти залежало від мобільності, тотальної концентрації ресурсів та залізної дисципліни.

Запорозька Січ поставала як мобільний озброєний табір, де кожен учасник є професійним комбатантом. Степові фортифікації не мали стаціонарного тилу в традиційному розумінні феодального суспільства. Постійна загроза раптових татарських нападів, тривалі рейди вглиб степу чи морські експедиції на чайках проти чорноморських фортець робили утримання родинного господарства всередині коша фізично неможливим. Заборона на присутність жіноцтва закріплювалася нормами звичаєвого права як першочергова вимога колективної безпеки: утримання сімейного побуту в умовах фортеці, що постійно перебувала під загрозою облоги або потребувала негайного виходу в похід, неминуче призвело б до знищення боєздатності всього гарнізону.

Внутрішній устрій Запорозької Січі демонструє вражаючі паралелі з європейськими військово-чернечими орденами епохи середньовіччя та ранньомодерного періоду  тамплієрами, госпітальєрами чи Тевтонським орденом. Статути цих європейських корпорацій також містили категоричні заборони на постійне перебування жіноцтва у комтурах і замках задля збереження корпоративної єдності, запобігання майновим конфліктам, усунення династичних суперечок за спадщину та підтримання стану перманентної військової готовності.

На запорозькому ґрунті цей аскетичний канон підкріплювався тісними сакральними та економічними зв’язками з православними монастирями Подніпров’я. Наприклад, Межигірський Спаський манастир під Києвом, котрий функціонував як духовний патрон та фактичний військовий прихисток для козацтва. Звичаєве право Січі перетворило кіш на сакралізований простір козацької єдності, де відмова від світських родинних зв’язків розглядалася як умова входження до військово-братської корпорації. Учасники товариства підпорядковувалися суворим внутрішнім законам, що регулювали всі сфери побуту.

 Свідчення очевидців ранньомодерної доби фіксують дотримання цього табу. Французький інженер і картограф Гійом Левассер де Боплан у своїй фундаментальній праці «Опис України» (вперше виданій у 1660 році) детально описував побут запорожців та зазначав:

«Жодна жінка не сміє з’являтися на Січі під загрозою найсуворішої смертної кари».

Архіви Коша Нової Запорозької Січі (1734–1775 рр.), збережені в документальних фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського містять чимало посилань на судові розгляди справ про порушення внутрішнього порядку. Звичаєве право запорожців не знало компромісів у питаннях ексклюзії коша: поява сторонніх осіб, здатних зруйнувати внутрішню егалітарну рівновагу, суворо каралася судом козацької старшини або самосудом куреня.

Глибинний фундамент цієї ексклюзії лежав у сфері соціально-економічної організації коша. Запорозька Січ функціонувала на принципах спільного володіння землею, мисливськими та риболовними угіддями, пасовищами та військовою здобиччю. Уся здобич надходила до загального скарбу коша або розподілялася рівними частками між куренями під час козацьких рад.

Інституціоналізація родинного побуту всередині Січі неминуче зруйнувала б цю егалітарну модель. Поява індивідуальних сімей призвела б до виникнення приватнородинних інтересів, майнової диференціації та нерівномірного накопичення капіталу окремими куренями. Праця  жінок та родинне господарство вимагали б закріплення за конкретними родинами земельних ділянок, угідь і майна, що суперечило самій концепції козацького товариства як мобільної військової комуни. Водночас командна вертикаль кошового отамана та військової старшини спиралася на відсутність у рядових козаків побутових прив’язаностей у межах табору, що дозволяло мобілізувати тисячі воїнів за кілька годин.

Протягом усього історичного шляху козацьких січей  від Токмаківської, Базавлуцької та Микитинської до Чортомлицької (зруйнованої російськими військами у 1709 році), Кам’янської, Олешківської та фінальної Підпільненської (Нової Січі)  цей інституційний принцип залишався незмінним. Навіть у періоди стабілізації відносин з гетьманським урядом та входження запорожців до складу Російської імперії на правах автономії, козацьке товариство жорстко обстоювало свій ексклюзивний статус.

Зовнішній кордон Вольностей Війська Запорозького Низового вже охоплював зимівники, хутори та паланки, де сім’ї козаків і посполитих активно займалися хліборобством, скотарством та промислами, але сам столичний кіш  Запорозька Січ  зберігав статус виключно чоловічої мілітарної цитаделі аж до її знищення російськими військами генерала Петра Текелія в червні 1775 року.

Стійкість уявлень про масову участь жінок у бойових діях на Січі є наслідком пізнішої романтичної літератури XIX століття, фольклорних стилізацій та масової культури, які екстраполювали поодинокі легендарні сюжети на всю структуру ранньомодерної доби. Історична дедукція полягала у чіткому розділенні просторів: мілітарний кіш функціонував як ізольований чоловічий табір оборони, тоді як  соціально-економічна та правова агентність українського жіноцтва розгорталася за його межами  у міських центрах, селах та старшинських маєтках Гетьманщини, де представниці еліт керували маєтностями, вели судові процеси та формували стратегічні політичні альянси.

Політичні стратегині та дипломатки: деконструкція міфу про патріархальну латентність еліт

Парадигма ранньомодерної української державності тривалий час конструювалася крізь призму вузького андроцентричного дискурсу, де простір високої політики, дипломатії та кадрової інженерії апріорі вважався ексклюзивною чоловічою прерогативою.  За межами ізольованого мілітарного коша Запорозької Січі  у гетьманських резиденціях Чигирина, Батурина та Глухова  розгорталася масштабна політична діяльність представниць старшинських еліт. Вони  виступали повноправними архітекторками державних процесів, міністерками тилу, керівницями фінансових потоків та стратегічними ідеологинями політичних інтриг.

Ганна Золотаренко (у чернецтві Анастасія), походячи з впливового ніжинського старшинського роду та бувши сестрою ніжинського полковника Василя Золотаренка, посіла унікальне місце в інституційній системі Гетьманщини після укладення шлюбу з гетьманом Богданом Хмельницьким наприкінці 1651 або на початку 1652 року. У періоди, коли гетьман разом із козацькою армією перебував на полях тривалих військових кампаній  під час Збаразько-Зборівської, Берестецької чи Жванецької операцій 1649–1653 років,  Чигирин фактично переходив під її адміністративне управління.

Ганна Золотаренко виконувала функції керівниці державної скарбниці та фактичної міністерки закордонних справ у тилу.  Фіксуючи її пряму участь у прийомі іноземних послів та місій, що прибували до гетьманської столиці для укладання союзів чи врегулювання конфліктів. За відсутності гетьмана вона вислуховувала посланців, вела попередні переговори, розпоряджаласть фінансовими ресурсами та санкціонувала адміністративні рішення. Вагомість її політичного статусу підтверджується тим фактом, що чимало універсалів Генеральної військової канцелярії та майнових актів видавалося «з відома» або за безпосереднім погодженням з гетьманшею. Вона була ключовим гарантом внутрішньої стабільності в умовах перманентної війни, координуючи тилову логістику та доводячи неспроможність тези про «невидимість» жінки в екстремальних умовах державотворення.

Анастасія Скоропадська ж  (у дівоцтві Маркович), дружина гетьмана Івана Скоропадського, увійшла до історії української політичної культури завдяки влучній та безкомпромісній народній приказці:

«Іван носить плахту, а Настя — булаву».

Цей афоризм, зафіксований мемуаристами та документами генеральної канцелярії періоду Північної війни (1700–1721 рр.) та наступного обмеження української автономії імперським центром, надзвичайно  передавав реальний розклад політичних сил у Гетьманщині після зради Івана Мазепи та обрання Скоропадського у 1708 році.

Володіючи гострим політичним розумом, адміністративним хистом та масштабними амбіціями, Анастасія зосередила у своїх руках контроль над кадровою політикою козацької держави. Жодне суттєве призначення на полковницьку чи генеральну посаду в Глухові не обходилося без її попереднього схвалення або прямого лобіювання. Скоропадська особисто вела політичне листування з представниками російської імперської адміністрації, князями та міністрами петербурзького двору, жорстко захищаючи майнові інтереси власного клану та намагаючись зберегти залишки української державності під тиском реформ Петра І. Її діяльність демонструє класичний приклад прагматичної політичної агентності, де традиційні обмеження ранньомодерного соціуму подолано завдяки особистому інтелектуальному ресурсу та маневруванню в умовах імперської експансії.

А,  суперечлива Любов Жученко (донощиця на Мазепу), дружина генерального судді Василя Кочубея, постає втіленням конспіративної боротьби в елітних колах Гетьманщини. Саме вона головна ідеологинею та архітекторка масштабної політичної інтриги проти гетьмана Івана Мазепи напередодні вирішальних подій 1708 року.

Оцінюючи ситуацію на зламі епох і відчуваючи неминучість геополітичного розриву з Москвою, Любов мобілізувала родинний ресурс, координуючи складання та передачу секретних доносів на Мазепу до петербурзького двору (зокрема через ахтирського полковника Федора Осипова у 1707–1708 роках). Вона особисто керувала інформаційними потоками опозиційного угруповання, спрямовуючи амбіції свого чоловіка та використовуючи розгалужену мережу родинних зв’язків серед старшини.

Навіть після трагічної страти Василя Кочубея та Івана Пушкаря у липні 1708 року в Борзні, вона продемонструвала видатну гнучкість й поступливість до конвертації травми в інституційний капітал. Вона домоглася від російського уряду повної реабілітації роду, повернення величезних конфіскованих маєтностей, отримання матеріальних компенсацій і нових привілеїв.  Прецедент перетворив родинну трагедію на фундамент багатодесятилітнього домінування клану Кочубеїв у новому політичному ландшафті імперії, підтверджуючи високий рівень стратегічної суб’єктності й водночас слабості перед обставинами, які неминуче етично закріпили статус протиправних особин.

Економічні менеджерки та «рейдерки» ранньомодерної доби

Якщо політична агентність жінок у вищих ешелонах гетьманської влади часом маскувалася димовою завісою традиційних титулів, то в економічному та судовому вимірах Гетьманщини елітні жінки діяли з відкритою, агресивною прагматичністю. Фундаментом цієї автономії виступала правова система, успадкована від русько-литовської доби. Де на відміну від Московії, де жінка перебувала в повному юридичному запічній опіці та позбавлялася права на самостійне володіння нерухомістю, норми Третього Литовського статуту 1588 року гарантували українським жінкам право на володіння майна у вигляді посагу (виділу), право самостійно розпоряджатися маєтностями, виступати повноправними сторонами в судових процесах та укладати фінансові угоди.

У реаліях перманентних війн, коли чоловіки-старшини перебували в похідних станах або на дипломатичних місіях, управління величезними латифундіями, промисловими підприємствами та фінансовими потоками повністю лягало на плечі жінок. Актової чинності цьому процесу надавали судові тяганини в ґродських, земських та сотенних судах, де жінки еліти демонстрували безкомпромісне володіння юридичною казуїстикою та стратегією економічного тиску.

Сторінки актових книг полкових і сотенних канцелярій (зокрема Київського, Чернігівського чи Полтавського полків) другої половини XVII – початку XVIII століть спростовують наратив про «забиту» українку. Вдови та дружини сотників і генеральної старшини регулярно й  виступали позивачками у майнових спорах.

У матеріалах генеральних ревізій маєтків Лівобережної України (зокрема «Генеральне слідство про маєтності Чернігівського полку» 1726–1730 рр. та актові книги полкових і сотенних канцелярій, що зберігаються в фондах ЦДІАК України та Державного архіву Чернігівської області) зафіксовано розгалужену мережу мануфактурного виробництва на півночі Гетьманщини.  північних регіонах Лівобережжя (басейни річок Десна, Снов, Убедь, Бреч) концентрувалися підприємства тривалого циклу:

• Гути. Скляні мануфактури (наприклад, Брецька гута та інші підприємства у володінні старшини).

• Рудні. Металургійні осередки з виплавки заліза з болотних руд.

• Буди. Підприємства з виробництва поташу, який масово експортувався на західноєвропейські ринки через польські та балтійські порти.

Коли мова  про стратегічні економічні ресурси млини на річках, лісові масиви, сіножаті, рибні ставки чи угіддя,  жінки особисто з’являлися на судові засідання, подавали скарги (введення у володіння, реєстри кривд), наймали повірених, а часто й самостійно вели дебати з сусідніми землевласниками чи навіть представниками вищої старшини. Численні судові справи вдовиць полкової старшини, які завзято «рейдерили» спірні землі, силоміць зупиняли чужі млини, виганяли підсусідків супротивників і вигравали складні процеси, спираючись на букви Литовського статуту та власні майнові привілеї. Для них суд був  інструментом активного перерозподілу капіталу в умовах нестабільного ранньомодерного ринку.

 Культурні кураторки та меценатки: виробництво символічного капіталу

 В умовах жорсткого контрреформаційного тиску з боку католицької Речі Посполитої та постійних геополітичних викликів саме  меценатство жінок стало головним інструментом збереження православного інституційного поля. Свідомо конструючи мережу інтелектуальних форпостів, де культура та освіта виконували функції захисту руської (української) традиції.

Постать княгині Раїни Вишневецької (у девичцтві Могилянки), представниці впливового молдавського господарського роду та двоюрідної сестри митрополита Петра Могили, уособлює масштабне державотворче меценатство кінця XVI  першої половини XVII століття. Діючи в умовах активної політики полонізації та наступу уніатства, вона спрямувала величезні ресурси родинних латифундій  на створення духовних та інтелектуальних центрів.

Раїна Вишневецька була фундаторкою  православних монастирів Лівобережжя та Наддніпрянщини, серед яких виділяються Густинський Свято-Троїцький, Мгарський Лубенський, Ладинський та Прилуцький Миколаївський монастирі. Ці обителі слугували осередками книгописання, перекладу та концентрації інтелектуальних сил. Окрім матеріального забезпечення монастирів земельними угіддями та угіддями, вона активно підтримувала православні друкарні й школи, забезпечуючи захист книжкової культури. Її заповіт та юридичні фундаційні грамоти фактично перетворилися на політичні маніфести захисту етноконфесійної ідентичності, юридично закріпивши заборону на передачу збудованих нею святинь іншим конфесіям і заклавши фундамент духовної автономії регіону.

Щодо Марії Магдалини Мазепини (у світі Марина Мокиєвська-Мазепа), мати майбутнього гетьмана Івана Мазепи, демонструє унікальну якість церковно-політичної агентності ранньомодерної доби. Походячи з православної шляхти, вона після смерті чоловіка прийняла постриг, а згодом посіла посаду ігумені Київського Печерського Вознесенського жіночого монастиря (Вознесенсько-Печерської дівочої обителі), який був духовним центром Києва.

Перебуваючи на ігуменському престолі, Марія Магдалина зосередила у своїх руках колосальний моральний, церковний та світський авторитет. Вона активно впливала на культурну та церковну політику свого сина на етапі становлення гетьманського режиму. За її ініціативи та за фінансової підтримки в Києві розгорнулося масштабне кам’яне будівництво: коштом ігумені та при її безпосередній курації було зведено величний Вознесенський собор із дзвіницею шедевр українського бароко, а також інші споруди монастирського комплексу.

Марія Магдалина особисто патронувала лаврські видавництва, підтримувала зв’язки з провідними українськими інтелектуалами та церковними ієрархами (зокрема з Лазарем Барановичем та Інокентієм Гизелем), брала участь у розподілі меценатських потоків на користь освітніх та культурних проєктів Києво-Могилянської колегії. Діяльність доводить, що  влада  жінок в церковній сфері Гетьманщини виростала далеко за межі суто монастирського управління, перетворюючись на чинник формування загальноукраїнського культурного ренесансу та захисту цивілізаційного етносу.

Висновки 

Спростовуючи  латентність жінок у ранньомодерній Україні, варто повернутися до епістемологічної передумови нашої розвідки. Бінарна опозиція, що виокремоювала жінку з макрополітичного простору, виявилася не стільки історичним фактом, скільки штучним конструктом пізнішої історіографії, котра проектувала вузькі андроцентричні лекала на складну реальність XVII–XVIII століть. Ця ексклюзія формувалася через догматичне зведення ранньомодерного соціуму виключно до мілітарного дискурсу Запорозької Січі чи імперських патернів. Проте емпіричний аналіз актових книг, судової практики та дипломатичної щоденності засвідчує протилежне:  агентність  жінок розгорталася індуктивно виростаючи знизу через життєві практики, щоденний економічний менеджмент латифундій, управління виробничими комплексами та захист майнових прав у судах на основі норм Литовського статуту.

Від Чигирина й Батурина до Глухова елітні українки  від Ганни Золотаренко та Анастасії Скоропадської до Любові Кочубей, незліченних власниць гут, рудень і судових позивачок  діяли як повноцінні суб’єкти правових, фінансових та політичних відносин. Вони забезпечували адміністративний і фінансовий тил Гетьманщини в умовах перманентних воєн. Історія козацької доби постає  як зріле суспільство, де синергія прагматичного менеджменту жінок, дипломатії та виробництва символічного капіталу гарантувала виживання й розбудови національної ідентичності українців.

Утім, будь-яка спроба деконструкції архаїчних міфів сьогодні неминуче стикається з реальністю масової культури та цифрової епохи, де ключовим медіумом історичної пам’яті стає мем.  З одного боку, меметичність діє як іронічне спростування або своєрідне анулювання глибинного академічного контексту: століття юридичних баталій за рудні, оперування нормами Литовського статуту та тонкий дипломатичний макіавелізм редукуються до поверхневих поп-культурних кліше (чи то до примітивних шаблонів а-ля «girlboss», чи то до іронізованих екзистенційних конструктів у дусі «trad wife»). Масова культура прагне згладити складну соціальну тканину, перетворюючи реальну історичну суб’єктність на споживчий симулякр.

З іншого боку, цей виклик водночас є стратегічним полем для впливу на майбутнє. Цифрові меми та візуальні наративи у соцмережах формують оптику нових поколінь. Щоб подолати інертність академічного герметизму, майбутнє історичної публіцистик полягає не у відкиданні масової культури, а в її критичному привласненні. Свідома конвертація архівних фактів, судових прецедентів  у якісний деконструктивний медійний продукт дозволяє перетворити іронію з інструменту руйнації на зброю просвітництва.