«Заспівай мені, мамо, колискову Хочу ще почути твоє рідне слово…». Мова та єдність українців

Лариса Грицик

Кандидатка історичних наук, наукова співробітниця Інституту всесвітньої історії НАН України (2020-2021 рр.). Наукові інтереси - суспільно-політичні процеси, історія української науки та культури ХІХ - початку ХХ ст., історіографія, зовнішня політика нових незалежних держав.

Мова – це форма нашого життя,

життя культурного й національного,

це форма національного організування.

І. Огієнко

Порушення територіальної цілісності України виступило каталізатором чинників національної безпеки. Мова є одним із них. Маніпуляції та загрози, характерні для нинішньої етномовної ситуації, актуалізують звернення до їх історичного підґрунтя.

Розвиток української мови відбувався у нерозривному зв’язку з формуванням національного світогляду й української ідентичності. Мова виступила націєтворчим фактором у руслі поширення ідей романтизму та розгортання національного руху в рамках суспільно-політичних реалій Австро-Угорської та Російської імперій, до складу яких входили українські землі.

Започаткувала об’єднання національною ідеєю культурна та наукова робота представників покоління українофілів у ХІХ ст. Інтелектуальні сили спрямовували свою діяльність на вихід української мови зі статусу «народної», «наріччя» на рівень літературної з відповідною її стандартизацією. Українофільська інтелігенція діяла в літературному, мовознавчому та освітньому напрямах. Відстоювання самодостатності та відмінності української мови від російської втілювалося у тогочасних літературних творах Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького та ін., мовознавчих розвідках, словниках, абетках, правописі (т.зв. кулішівка), перекладах Святого Письма. Площиною розширення її вживання й утвердження вбачалося навчання рідною мовою, насамперед у сфері початкової освіти (сільські приходські школи, недільні школи).

Розвиток українського друкованого слова, а надто, перспективи навчання т.зв. «малоросійською мовою» розцінювалися імперським режимом як прояви загрози офіційному наративу «триєдиного народу». Відтак, реакцією на національно орієнтовану просвітницьку й загалом культурну діяльність стали послідовні заборони викладання, театральної та видавничої діяльності українською мовою упродовж ХІХ – початку ХХ ст.

Водночас витіснення української мови з публічної сфери сприяло згуртуванню національної інтелігенції обох імперій. Культурні права українців задовольнялися в Австро-Угорській імперії значно ширше, зокрема статус української як «краєвої мови» у Східній Галичині уможливлював широке функціонування її в публічному просторі. Наукова та культурно-освітня діяльність стала платформою співпраці на рівні провідних українських діячів.

Попри асиміляційні заходи, методичну русифікацію – єдиний загальний перепис населення Російської імперії 1897 р. репрезентував структуру населення за ознакою рідної мови. Згідно з даними, носії української мови становили більшість населення губерній, що охоплювали українські землі (76,2%). Винятковою з огляду на історію була ситуація у Криму (понад три століття впливу мусульманського світу), спричинена масовою еміграцією після включення до складу імперії (українці становили 11,9% населення, росіяни – 33,1%) [1].

Завуальована національна політика радянської влади зберігала засади великодержавної ідеології. Мовна уніфікація з систематичними переслідуваннями інтелігенції та цензуруванням результатів її діяльності позначилася втручанням у внутрішню структуру мови. Це відображувалося в новій лексиці, кальок з російської, загалом в «удосконаленні» мови шляхом її штучного наближення до російської. Престижність російської мови, її виключна роль у міжнародній комунікації в межах СРСР підтримувала комплекс меншовартості україномовного населення, посилення вживання суржика.

Всеукраїнський перепис населення після здобуття незалежності України 2001 р. фіксував збільшення на 2,8% частки носіїв української мови, які вважали її рідною, порівнюючи з даними перепису 1989 р. Кількість громадян, які визначали російську, як рідну зменшився на 3,2%, охоплюючи 29,6% населення [2]. Аналітиками констатовано й факт зрушень у національній ідентифікації. Зменшення кількості росіян за відсутності масштабної міграції обумовлено «зміною самоідентифікації тих, кого під час перепису 1989 року записали етнічними росіянами» [3].

Українська – ще з 1989 р. у статусі державної мови, ст. 10 Конституції України закріплює його. Конституційним Судом України надано офіційне тлумачення поняття «державна мова» – мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя» [4].

Україна – унітарна поліетнічна держава. Українці – титульний і корінний етнос. Вільний розвиток української мови, її функціонування у сфері освіти, культури, сфери послуг, державному управлінні – невід’ємний чинник об’єднання корінних народів України та національних меншин у націю. Йдеться не стільки про комунікативну функцію мови, як про її авторитетність і транслювання суспільством своєї ідентифікації з державою.

З огляду на геополітичне становище України й історію, дане питання залишається аспектом впливу політичних технологій на утвердження національної ідентичності. Не втрачають актуальності проблеми удосконалення мовного законодавства, спекуляції щодо регіональних чинників етномовної ситуації в країні, питання вільного і грамотного володіння державною мовою представниками влади.

Ми стали свідками місця мовного фактору в інформаційній війні росії проти України, що є складовою посягання на територіальну цілісність нашої держави. Буцімто, це «захист» російськомовних «співвітчизників», ініціативи якого відомі ще з 2000-х рр., і сьогодні залишаються на порядку денному російської пропаганди.

Простір поширення української мови залишається дезінтегрованим, проте результати Майдану, тривалого процесу припинення чинності резонансного закону «Про засади державної мовної політики» (2012-2018 рр.), Революції Гідності й зрештою ухвалення у 2019 р. закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» [5] відіграли визначальну роль у зміні змісту національної ідентичності.

Українську громадськість об’єднували мовний майдан, акції на захист державної мови на загальноукраїнському та місцевому рівнях. Створюються важливі інституції Уповноваженого із захисту державної мови, Національної комісії зі стандартів державної мови, реалізовуються ініціативи щодо переходу на українську («Єдині», «Навчай українською»). Водночас фактом є збереження масовості білінгвальної комунікації українців.

До повномасштабного вторгнення росії складалася ситуація, за якої утверджувалися позиції української мови як національного атрибуту, символу державності, але без переходу до її масштабного повсякденного вживання. Актуальними залишаються результати проведених ще в 2014 р. соціологічних досліджень, які засвідчили, що «більшість російськомовців не бачать підстав переходити на українську, вважаючи, що їхня належність до української нації базується на вільному виборі, а не якихось етнокультурних характеристиках» [6].

Уже в перші два місяці війни соцопитування та челенджі переходу на українську ілюструють дедалі більше об’єднання українців щодо захисту державної мови та її вживання. Частка українців, для яких українська є рідною сягнула 76%, а 83% респондентів підтримують статус української як єдиної державної мови в країні [7].

Мова – на часі. Ми виходимо на новий етап національного самоусвідомлення. Зміцнення статусу державної мови, подолання збереженого, за інерцією з радянського минулого, статусу російської поєднується з процесом «розколонізації українців на рівні фізичного спротиву московським окупантам, але ще з його мовою на устах» [8]. Мова залишає провідні позиції у процесі творення нашої історії та об’єднання українців у справі захисту національних інтересів і державної безпеки.