За яку Україну?

Антоніна Макаревич

Кандидатка історичних наук, вчителька історії, співавторка інтегрованих підручників з історії України та громадянської освіти для 5 класу НУШ, авторка посібників для позакласного читання з історії України для учнів та учениць 1–4 класів, фахова редакторка посібників з історії України для школярів, провідна наукова співробітниця Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.

У 1949 році Дмитро Донцов написав статтю під назвою «За яку Україну?». Текст починається словами: «Коли організм не бореться з хворобою, вона його зжирає; коли народи не бажають боротися зі злом, зло нападає на них. А коли по цій катастрофі впаде царство диявола, коли на руїнах доведеться знову будувати життя, перед нами стане завдання, який зміст вложити в рамки нашої державности? Якою має бути нова Україна? Яку правду треба їй нести? Над цим питанням треба застановлятися вже тепер. Навіть на вигнанню – як це було і в роках війни на самій Україні – треба на це питання відповідати…»[1].

Сьогодні маємо війну, яку розв’язала проти нас росія. Ми віримо у Збройні Сили України, впевнені в нашій перемозі. Рано чи пізно війна завершиться, почнеться відбудова України. Постане держава, яку ми творимо сьогодні, вмиваючись кров’ю, заливаючись сльозами, крізь гуркіт артилерії, під ракетами, що падають на українські міста і села. Я часто замислююсь над питанням, якою буде Україна після цієї війни. І я однозначно хотіла б бачити Україну українськомовною. Цілком. Без московської мови на вулицях, у громадських закладах, у кабінетах, у транспорті, у Верховній Раді, у дитячих садочках, школах, інститутах та університетах, у ґаджетах, на телебаченні та радіо. Я усвідомлюю, що моє бачення – лише одне з багатьох. І моя візія, якби сильно я того не хотіла, не визначатиме однозначно майбутнє України. Проте втішає те, що моя точка зору впливатиме так само, як і бачення інших.

Спілкуючись з учнями й ученицями на уроках, зі слухачами і слухачками лекцій я впевнююсь, що найперше виринає питання мови. Мені здається очевидним, що ракети і бомби, які летять на територію України, мають раз і назавжди відбивати бажання спілкуватися московською мовою. Але ні, я помиляюсь. Багато українців (навіть етнічних!) вважають, що московська мова і російсько-українська війна ніяк між собою не пов’язані. Одна учениця 9 класу мене запевняла, що «війна – це політика, а мова тут ні до чого». І відома путінська теза «росія закінчується там, де закінчується російська мова» теж не сприймається деякими українцями як заклик до спілкування українською мовою.

Серед своїх учнів, які нині готуються складати Національний мультипредметний тест, я провела опитування у Телеграм-каналі[2]. На запитання «Якою мовою спілкуєтесь у побуті?» 627 осіб відповіли, що українською, а 242 – що російською. Наступне запитання я сформулювала так: «Якщо російською, то чому?». Варіант «не знаю» обрало 37 осіб, варіант «у моєму місті/селі/селищі всі розмовляють російською, то і я так роблю» – 208 осіб, варіант «бо не знаю української» – 6, «бо не хочу говорити українською» – 17, варіант «інше» – 152. Третє запитання було таке: «Якщо потрапите в українськомовне середовище, чи перейде на українську?». 569 осіб з 591 віддали голос за варіант «так». Останнє запитання я поставила таким чином: «Чи готові ви створювати українськомовне середовище навколо себе?». 606 осіб з 671 відповіли «так».

Мовне питання в нашій країні нікого не залишає байдужим. Навіть тих, кому «какаяразніца». І всі активно долучаються до обговорень. Опитування, що я його провела в Телеграм-каналі, також підштовхнуло учнів писати коментарі. Зокрема:

·         «Зараз переходимо всією сім‘єю на українську, поступово переходжу в тих робочих діалогах, які до цього часу велися російською мовою, а з незнайомими людьми – виключно українською. Намагаюсь спонукати до цього своє російськомовне оточення, бо дуже болить. Дякую вам, що порушуєте мовне питання. Зараз про це хочеться кричати чи не найбільше».

·         «Бо російська рідна мова».

·         «Живу на Херсонщині. Тут всі в між собою розмовляють російською. Якщо не російською – то суржиком. Українською розмовляти вміємо, але то для офіційних випадків. Також якщо першим звернутися українською, то почуєш її і у відповідь. Плюс в мене в родині російська – головна, бо дідусь був росіянином, і ще з часів СРСР всім російською було зручно».

·         «Бо в зросійщеному місті якщо ти будеш розмовляти українською, всі будуть коситися на тебе, просити “гаваріть на нармальнам”, ставити купу дурних питань або доводити тобі, що мова не має значення. Ось так у нас “ущемляют рускагаварящих”». Автора цього коментаря я запитала, чи можливі, на його/її думку, зміни. Отримала відповідь: «Я вірю в те, що зміни обов’язково будуть. Звісно, не одразу, а з часом. Коли в людей відкриються очі і вони зрозуміють справжню цінність нашої мови, культури та історії. На жаль, деяких представників старого покоління вже не переконати, але все в руках нашої молоді».

Я переконана, що українська мова ­– об’єднавчий чинник, а не навпаки. А російськомовні українці – це люди, які зазнали впливу московської пропаганди, під упливом якої перебувають досі. Століттями московія впроваджувала політику, спрямовану на обмеження використання та цілковиту заборону української мови. Заборонена, а часто і небезпечна для використання українська мова фактично перетворювалась на мову нижчих верств суспільства. Тож не дивно, що українські національні рухи ХІХ століття розпочинались як культурний рух, який мав на меті вивчення та популяризацію української мови.

У 1720 році вийшов указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг. З того часу і до 1990 року вийшло щонайменше 29 указів/наказів/постанов, спрямованих на обмеження використання чи заборону української мови, закриття навчальних закладів з українською мовою навчання, заборону викладати українською мовою, заборону книговидання українською мовою, заборону друкувати та використовувати український буквар, заборону українських театральних вистав, заборону перекладати книжки з російської мови на українську тощо.

З відновленням незалежності у 1991 році нам вдалося нарешті відстояти право української мови на існування, побутування, широке використання. Конституція України, ухвалена 1996 року, містить 10 статтю, в якій йдеться: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України»[3].

У перші роки незалежності постали видавництва, які почали видавати літературу українською мовою. Зокрема, «Літера ЛТД», «Видавництво Івана Малковича „А-ба-ба-га-ла-ма-га“», «Основи», «Навчальна книга – Богдан», «Перун» тощо. Поява видавництв, які випускають українськомовний продукт, сприяла укріпленню позицій української мови. Тож книгодрукування, яке московія століттями забороняла, Україні вдалося створити та розвинути. Усі перераховані вище видавництва активно працюють і сьогодні.

Ми, українці, маємо великі здобутки на ниві утвердження української мови. Українська мова виконує державотворчу функцію, що затверджено Конституцією України. Ми мали безліч вдалих і невдалих спроб протягом століть побудувати власну державність. Успіху ми досягли у 1991 році. Довгі роки бездержав’я не знищили нашої мови. І саме мова стала об’єднавчим чинником, стрижнем, підґрунтям для створення держави. Наш ворог випалює все українське, мову у тому числі, бо розуміє, що мова – це потужна зброя проти них. Завершити хочу словами громадського діяча, військового, Захисника Романа Ратушного, який загинув 9 червня під Ізюмом. 22 квітня на своїй сторінці у Facebook Роман написав: «Випалюйте в собі всю російську субкультуру. Випалюйте в собі всі спогади з дитинства, пов’язані з російським-радянським. Випалюйте в собі стосунки з родичами чи друзями по ту сторону, з усіма , хто є носієм російської субкультури. Інакше це все випалить вас»[4]. Його слова – дороговказ для всіх нас. Нехай так буде.