Як переселенці говорять про себе через мистецтво?

Марія Куряча

Соціо-культурна антропологиня, наукова співробітниця "Музею Вінниці", випускниця історичного факультету ВДПУ ім. М. Коцюбинського. Сфера наукових інтересів: історична пам'ять, вплив культури на поведінку людей, травматичний досвід та візуальна антропологія

Розділ статті: Війна

Війна, що почалася 2014 року, призвела до появи 1,5 млн.  внутрішньо переміщених осіб (ВПО) в Україні. Такі цифри щорічно реєстрували до повномасштабного вторгнення, варто враховувати, що це не всі, хто виїхали з тимчасово окупованих територій і лише ті, що офіційно зареєструвалися ВПО. Після 24 лютого 2022 року кількість ВПО всередині України станом на травень цього року Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України зареєстрували 7,7 млн. ВПО. В кінці червня Міжнародна організація з міграції повідомляла про повернення, переважно на північ, 5,5 млн. та неможливість повернення до своїх домівок 6,2 млн. переселенців.

Це особлива група суспільства, що потребує певного захисту та своєрідної роботи з нею. Особи, що стали жертвами війни, пережили досвід переселення, зіткнулись із травмою, переживаннями втрати дому, навіть, якщо це було тимчасово та сам будинок фізично вцілів. Емоційні переживання, втрата економічної бази життя, образи втраченого дому, спогади, пов’язані з минулим та невідомість майбутнього – те, що супроводжує всіх переселенців, які лише нещодавно зазнали такого досвіду та тих, хто пережив це багато років тому. При цьому в мережі чи приватному спілкуванні можна помітити певні стереотипи, обговорення, звинувачення переселенців, що може викликати в них ретравматизацію.

Мистецтво – одна з форм роботи з переселенцями, проговорювання їх травми, спроба знайомства з їх досвідом сторонніх людей,  відображення переселенців у візуальному мистецтві як нова тема в культурному дискурсі України так і світу. З’явився новий вектор говоріння про «інших» загалом, що вписується в світовий культурний дискурс толерантності та прийняття. Спробуємо розглянути лише одну форму відображення, бачення, прийняття, самопрезентації переселенців – візуальну та мистецькі практики до 2022 року.

Надзвичайно концептуальні, а водночас і дієві для сприйняття аудиторії візуальні джерела з повсякденного життя переселенців. Культурні ініціативи пропонують сучасні форми презентації та роботи з темою війни. Вони не є масовими, популярними, відомі лише в вузьких колах зацікавлених, але попри це дають голоси тим, хто його, зазвичай, не має. Це інший спосіб говоріння про Донеччину та Луганщину, про війну, про окуповані території, який в Україні лише починає з’являтися, але вже займає вагомий вектор в публічному просторі. Це такі проєкти: «Одіссея Донбас», «Восток Дом», «Донбаські студії», «Зміна», «З країни в Україну», «БУР». Деякі діють на постійній основі, деякі одноразові чи локальні.

Художниця з Донецька Алевтина Кахідзе протягом кількох років писала та малювала історії про життя власної мами, яка залишилась жити на окупованій території в м. Жданівка аж до самої її смерті 16 січня 2019 року на блокпосту ДНР. Вона створила спеціальну сторінку, яку назвала на честь мами «Клубніка Андріївна – Strawberry Andreevna» (назва – відсилка до особливої любові мами до власного саду).

Більшість малюнків виконані в спеціальних програмах. Малюнки, які стосуються смерті матері, виконані в звичайному блокноті, ми бачимо лише їх фото, на них багато виправлень. «Клубніка Андріївна» теж зображується на плоскому білому фоні, часто зображення не мають перспективи, з кольорів переважають чорний та червоний, іноді можуть бути жовтий, рожевий чи зелений для зображення абрикос, півоній, салату, такі кольори особливо на контрасті показують, що є вагомим, цінним в житті пересічного жителя. Це зовсім не говорить лише про утилітарні потреби, зацикленість на матеріальному, а радше про «антеїзм» та «кордоцентризм» як домінанти художньо-світоглядної концепції творів та особливого селянського менталітету українців.

На перший погляд цей блог про життя на окупованих територіях та його складнощі, але це те, що на поверхні. А є ще один бік – культура спілкування, нашого існування та співжиття з тими територіями, які для когось є територіями non grata, а для інших – звичайним середовищем існування. Більше того, за щоденною рутиною може забуватися, що життя це проходить в особливому місці, за особливих умов, про що йдеться в деяких повідомленнях [3].

Ментальне картографування стало основною методикою зібрання та репрезентації проєкту «Одіссея Донбас» [7]. Його автори Дарія Цимбалюк, Юлія Філіп’єва і Віктор Засипін, останні самі є переселенцями, шукають переселенців, спілкуються з ними, записують інтерв’ю та малюють з переселенцями їхні будинки, міста. Ці матеріали вони публікують на сторінках проєкту в соціальних мережах, веб-сайті, презентують в великомасштабному форматі на багаточисленних виставках в Україні та за кордоном, розповсюджують на вулицях у вигляді наліпок. Проєкт почався в Києві і поширився багатьма містами, він існує вже 3 роки. Кожен інтервйований малює свій дім чи місто таким, яким він був до війни, яким він його залишив і пам’ятає.

Свою мету автори вбачають в руйнації міфів про переселенців, Донбас і бажанні показати його з іншого боку через історії звичайних людей та побутову площину. Крім звичних виставок, карти розклеюють в містах або малюють на асфальті: «Отримавши карти міст, якими вони постають перед жителями, команда проекту розклеювала їх в найлюдніших місцях Києва (проект спочатку існував в Києві, а зараз проводиться в Одесі за участі групи неформальної освіти Hubs of History и благодійного фонду Карітас Одеса УГКЦ — прим.): звичайний спортзал, магазин і тому подібне. Будь-хто міг взяти собі таку карту на пам’ять. За словами Дарії, вони розраховують на ефект несподіванки: людина, йдучи по своїх звичайних справах, не очікує, що зіткнеться з цією проблемою, але їй доводиться [5]. Реакція на таке вторгнення в простір може бути різна, але її дієвість безсумнівна: «Інший цікавий кейс був під час відкриття «Одіссеї Донбас» в Києві на Контрактовій площі. Одна з перехожих, спочатку негативно налаштована проти переселенців, після спілкування з учасницею проєкту радикально змінила думку про ситуацию і розплакалась» [6].

Всі зображення різнокольорові, схожі на дитячі малюнки, хоча є й дитячі. Наприклад, малюнок 12-річного Богдана з Макіївки, на ньому зображено багатоповерхівку, над нею напис «Мій дом», також стрілками вказано на два вікна і позначки: «Тут живе Макс» і «Тут живет Антон». З цього малюнка видно, що є насправді цінним для дитини, яка втратила друзів. Інший малюнок 41-річної Наталі з Луганська: на ньому драматичний театр, школа, Театральна площа, сквер, пам’ятник Т. Шевченку, вулиця, університет, обласна лікарня, друзі і дерево біля дому, між якими серце, поруч з деревом напис «Яблуня моя», про цю яблуню йдеться в інтерв’ю: «У дворі моя яблунька. Ну як вона моя? Вона наша. Їй вже просто 60 років. ЇЇ садив мій дідусь. У нас під цією яблунею стоїть стіл. Ми там снідали влітку. Там можна поснідати всією сім’єю до того часу, поки всі не пішли на роботу чи в школу. Тому у мене така асоціація з домом» [7].

Окрім візуальних,  серед зображувальних джерел є й інші форми культурних взаємодій, які покликані змінити первинну думку про переселенців через емпатію. Гра «Переселенська блуканина» виконана в вигляді карти-поля з станціями, через які проходять учасники, стаючи таким чином «переселенцем». На станціях виникають різні ситуації: «Ваше місто окуповане», «Вас запросили до місця для компактного проживання переселенців», «Ощадбанк заблокував ваш рахунок» і т. д. Розробники гри створювали ситуації найбільш схожі на ситуації, які трапляються з переселенцями на основі інтерв’ю. Проєкт було розроблено за підтримки уряду Великої Британії і фонду «Stabilization Support Services» за програмою «Радник з питань ВПО». «Можливо, в ігровій формі буде трохи простіше говорити про достатньо серйозні речі, виклики, з якими стикаються наші співгромадяни. За офіційною статистикою, в Україні 1,7 мільйонів переселенців. Усі – громадяни України, але з доступом до їхніх прав дуже складно. Ми зробили цю гру, аби кожен міг відчути себе переселенцем. На щастя, не у всіх є досвід переселення, і ми нікому його не бажаємо. Але з другого боку, без розуміння немає емпатії та боротьби за рівні права для всіх громадян», – говорить координаторка проекту Ольга Іванова [4]. Мета гри – розказати про проблеми переселенців.

Ще однією важливою частиною культурних ініціатив є документальний театр, а також відеопродукція про переселенців, яка виконує одразу декілька функцій: власне, просвітницьку, комунікативну, дослідницьку, емпіричну, виховну, моральну. Найчастіше ініціативи такого роду використовують жанр трагедії для поширення інформації. Цей жанр є найважчим для сприйняття аудиторії, він можливий для використання лише в невеликих за обсягах аудиторіях, перш за все через специфіку методів впливу на глядача. В основі сюжетів цих постановок лежить проблема чи декілька проблем, які за допомогою емпатії глядача вводять його в катарсис, який є головною метою трагедії, як виражальних засобів та способу подачі.

Техніка збору і відтворення інформації на сцені називається вербатім (лат. дослівно) або документальний театр. Документальний театр дозволяє за допомогою простих, зрозумілих виражальних засобів у короткий час донести до глядача необхідну інформацію. Техніка передбачає дослівне повторення мови опитаного. П’єсу-вербатім важче створити за драматургію [1]. Сам процес зборі інформації і дає в майбутньому тему, персонажів, сюжет і структуру самого виступу. Вербатім завжди на грані. І методика збору і показу покликана поставити проблемне питання, зазвичай основною виступає соціальна проблема.

Часто самі переселенці стають авторами, дієвцями чи ідейними натхненниками тієї чи іншої вистави. Наприклад, вистава «Пісок. Повернення» базована на свідченнях 30-ти переселенців із Запоріжжя, Луцька та Маріуполя та містить в собі елементи танцю та співів фольклорного колективу «Дивина» [9]. Учасники «Дивини» самі є переселенцями, колектив існував в Донецьку близько 20-ти років і деякі його учасники переїхали до Києва, згодом до них приєдналися нові учасники з тих територій, вони виконують пісні, записані на Сході України.

Одеська вистава «Квиток в один кінець» проходить в новітній формі «вистава-форум», тобто актори постійно взаємодіють з залом і залежно від цього змінюється вся вистава. Це спільний проєкт організацій «Театр для діалогу» та «Крим SOS». Тут акторами теж виступають самі переселенці, виносячи на поверхню багато проблем їхнього побутового життя: розбіжності в родині, ставлення населення до них, проблема житла [2].

Театр-переселенець, який говорить про переселенців – Луганський обласний український академічний музично-драматичний театр, що переселився в Сєвєродонецьк. Більшість їхнього репертуару складають вистави на складні соціокультурні питання, наприклад, це вистава «Зі сходу на захід. Театр єднає серця». Вистава «Байки Сєвєра» розповідає про життя 4-ох переселенців з Донбасу та Криму. І це єдина вистава про переселенців, яка позиціонує себе, як вистава-кабаре, бо «життя там межує на межі з фарсом», а глядачі знаходяться на сцені з дієвцями [8].

Головною метою таких проєктів є показати актуальні соціальні проблеми та разом з аудиторією знайти нові шляхи їх вирішення. І, можливо, мистецтво є ексцентричним, вириває глядача з зони комфорту, та хіба не є це потрібним важелем, а головне дієвим? Після однієї з вистав глядачі змінюють свою думку або ж просто починають розуміти корінь проблеми глибше, як йдеться в джерелі: «По завершенні перформансу люди у залі зізналися, що такий діалог мовою мистецтва дозволив їм з іншого боку подивитися на проблеми з внутрішнім переселенням в Україні. А організатори, побачивши результативність такого інтерактивного формату, пообіцяли нові проекти на не менш актуальні соціальні проблеми» [2].

Поява в суспільно-культурному дискурсі візуально розмитого образу переселенця не лише є психологічною дією переосмислення травми, а й актуалізує інші важливі демарковані групи в суспільстві, які залишаються в тіні та попри зрозумілу позицію прийняття частиною населення маргіналізовані. Засоби демонстрації образу  переселенця якісно репрезентують сучасну Україну на світових мистецьких майданчиках, підкреслюють питання цієї травми в громадсько-політичному секторі, що особливо резонує на фоні загальних міграційних процесів.