На сьогодні США є однією з провідних країн, чий міжнародний авторитет виправданий переважно їх економічною силою, активною міжнародною політикою та військовим потенціалом. Зростаюча недовіра до породженого Другою світовою війною ліберально-демократичного порядку змушує адаптуватись до нових геополітичних викликів в першу чергу промоутерів цього міжнародного устрою – США та ЄС. Як і колись у середині ХХ сторіччя, сьогодні США доводиться переосмислювати свою роль в глобальному контексті міжнародних відносин.
Зазвичай, про лідерство США в демократичному світі починають говорити з часів Другої світової війни. До цього періоду йдеться про більш скромну роль держави на міжнародній арені. Дійсно, Друга світова війна правомірно вважається поворотним моментом для залучення країни до міжнародної співпраці; однак цей момент не постав миттєво – основні ідеї не були новими, новим стало їх сприйняття американською громадськістю.
Значна частина історії США відображає динаміку між прагненням вести політику невтручання та переконанням про необхідність зберігати свою перевагу у світових справах. І хоча Перша світова війна призвела до більш глибоких і міцних зв’язків США із Європою зокрема, американське суспільство віддавало перевагу в міжвоєнний період політичній відстороненості, яка передувала ХХ століттю. Коли в 1917 році Конгрес США підтримав рішення президента Вудро Вільсона оголосити війну Німеччині, президент і не передбачав, що участь Америки у війні стане основою для подальшого розвитку міжнародної відчуженості (ізоляціонізму) протягом наступних двох десятирічь.
Насправді Вільсон мав сподівання на те, що його «Чотирнадцять пунктів» та створення міжнародного органу для підтримку миру – Ліги Націй, сприятиме зміцненню світового порядку. Утім, Сенат США відмовився схвалити вступ до Ліги Націй, аргументуючи це тим, що роль Сполучених Штатів буде визначати автономія односторонніх дій – реалізація зовнішньої політики з мінімальною взаємодією з іншими державами. Це виглядало як нова хвиля ізоляціонізму, і тому американська зовнішня політика міжвоєнного періоду традиційно носить ярлик «ізоляціоністської». Однак те, що Конгрес США вирішив віддати перевагу вирішувати міжнародні справи в односторонньому порядку – не значить нейтралітет. І про це свідчить залучення держави до світової політики, ще більш активної, аніж до Першої світової війни.
Сполучені Штати ніколи не були ізоляціоністами у справах, пов’язаних з міжнародною безпекою. По завершенню Першої світової війни, першочерговим завданням для США було досягнення стабільності в Європі. Попри відмову США ратифікувати Версальський договір, і як наслідок, приєднатись до Ліги Націй, це не завадило окремим діячам чи організаціям просувати ідеї міжнародного співробітництва.
У формуванні внутрішньої дискусії про мир найбільш помітну роль відіграли пацифістські організації. Низка антивоєнних організацій існувала й до Першої світової війни, але саме в міжвоєнну епоху пацифізм набув найшвидшого розповсюдження. Багато з цих груп намагалися конкретизувати бажання міжнародної співпраці у чіткі вимоги, а однією з пріоритетних вимог стало роззброєння. Вашингтонська конференція 1921-1922 років з роззброєння військово-морського флоту стала успіхом американської дипломатії. Укладення системи договорів стало можливим завдяки ряду пацифістських організацій, наприклад «Міжнародній жіночій лізі за мир і свободу», «Американському комітету служіння друзів» і ряду інших спільнот, учасники яких закидали телеграмами тодішню адміністрацію президента Гардінга із проханнями радикального скорочення видатків на флот. І хоча Вашингтонська конференція була організована республіканським урядом, вона служить прикладом, як активісти за мир змогли вплинути на зовнішню політику, будучи причетними до формування схвальної американської громадської думки.
Подібні ініціативи і відданість міжнародним зусиллям із запобігання нової війни прослідковується не лише на державному рівні, а й на приватному. Наприклад, в 1923 році за сприяння видавця Едварда Бока, була заснована Американська премія миру за найкращий практичний план співпраці США в організації миру в усьому світі. За це передбачалось грошове заохочення в розмірі 100 тисяч доларів: половина суми виплачувалась після прийняття плану журі премії, а інша половина – коли план прийме Сенат США. Американська премія миру давала можливість пересічному американцю бути залученим до зовнішньої політики держави, тим самим стимулювавши уряд до співпраці з іншими націями. Протягом одного року було отримано десятки тисяч миротворчих планів.
Одним із тих, хто розробив свій план, був майбутній президент США, на часи правління якого припала Друга світова війна – Франклін Делано Рузвельт. Його ідея полягала у ліквідації Ліги Націй, її заміни на нову міжнародну організацію, відому як «Товариство Націй», але вже за участі в ній Сполучених штатів. І хоча тоді Франклін Рузвельт не подав свій варіант для участі, оскільки його дружина, Елеонора, була членом журі, деякі з цих ідей знайшли своє втілення в його проекті створення Організації Об’єднаних Націй.
Автором плану-переможця став Чарльз Левермор, який виступав за кваліфіковане членство Америки в системі Ліги Націй. Референдум за підтримки плану-переможця продемонстрував ослаблення суспільного інтересу до подібних ідей. Принаймні, нагорода сприяла перегляду американцями своїх міжнародних обов’язків. Про це ж свідчила поява подібних конкурсів миру, при чому і за межами США. Наприклад, глобальний характер мала премія, запропонована Всесвітньою федерацією освітніх асоціацій або серія європейських національних конкурсів, що отримали фінансову підтримку бостонського торговця Едварда Філіна. Сама Американська премія миру незабаром була реорганізована, а її пріоритетною метою стало членство США у Всесвітньому суді.
Тоді виникає питання: чому, не зважаючи на існування подібної комунікації, після Першої світової війни в США все одно переважали ізоляціоністські настрої і знадобився ще один вступ країни у світову війну, щоб глобалістичні ідеї були більш схвально прийняті американським населенням? Частково ця сприйнятливість виросла із досвіду часів Великої Депресії і реакції на неї «Нового курсу» Рузвельта.
Саме Новий курс став причиною зміни уявлень американців про ефективність влади у радикальному розв’язанні криз, заснованому на інституційному підході. Це призвело до того, що населення США виявило надзвичайну довіру до ініціатив, запропонованих адміністрацією президента. Таке позитивне ставлення до багатосторонніх інституцій та готовність перенести цей підхід на світову арену посилювалося практичним досвідом військової служби під час Другої світової війни. Учасники військових дій обзавелись знаннями про різні країни і їх мешканців. Разом із цими уявленнями прийшов переніс акценту орієнтації лише на власну державу на орієнтацію на міжнародний рівень.
Першим документом, що свідчив про процес глобалізації Нового курсу, була Атлантична хартія 1941 року. Це були перші спроби кинути виклик традиційним уявленням про державний суверенітет. І хоча в документі всіляко ухилялись від формулювань, що могли б хоча б натякнути на створення нового альянсу чи союзу, на цій зустрічі Рузвельту і Черчиллю вдалося знову ініціювати дискусію про роль США у повоєнному світі. Ці перемовини і підписання Атлантичної хартії відкрили двері для сучасної дипломатії, більш відкритої і публічної, яка є глобально орієнтованою й піклується про міжнародний імідж країн-учасниць. Хартія виступила першою офіційною декларацією, в якій були визначені цілі війни і форма організації повоєнного світу, хоча її формулювання були доволі широкими і правовий статус на той момент невизначений. Наступні міжнародні угоди неодноразово посилались на документ, тим самим «легітимізуючи» його. Атлантична хартія суттєво вплинула на політичну культуру як у Сполучених Штатах, так і на міжнародному рівні під час Другої світової війни.
Президент Рузвельт, як і прихильники курсу його зовнішньої політики, сподівались запобігти ізоляціонізму, як тій незникаючій силі, що довгий час формувала міжнародні відносини держави. Вихід з цього кола Рузвельт вбачав у забезпеченні приєднання США до новоствореної Організації Об’єднаних Націй. Через чотири роки після зустрічі «десь в Атлантиці», Франклін Рузвельт виголосив свою четверту і останню інавгураційну промову, під час якої наголосив, що ізоляціонізм і відмежування в епоху глобальної взаємозалежності більше не є життєздатними варіантами, Його слова про те, що американський добробут «залежить від добробуту інших націй», необхідність «бути громадянами світу» та «єдиний спосіб мати друга – це стати ним» – сьогодні набули нового значення.
Стратегічний компас ЄС, завершений у березні 2022 року, визначає своїм «найнадійнішим та найважливішим партнером і глобальною силою, яка сприяє миру, безпеці, стабільності та демократії на нашому континенті» саме Сполучені Штати. Таким чином, партнерство за участі США, як і після Другої світової війни, залишається важливим інструментом ефективної багатосторонності у сфері безпеки та оборони. Лише у наступне п’ятиріччя по завершенню Другої світової війни за участі США була створена така низка організацій як ООН, НАТО, МВФ, Світовий банк тощо. Це дозволило сьогодні державі очолити найбільшу групу союзників. НАТО вважається найбільш значущим багатостороннім зобов’язанням, яке США взяли на себе після Другої світової війни. Окрім військової і економічної підтримки союзників, що на пряму формує військовий потенціал Північноатлантичного альянсу, Вашингтон спромігся зайняти привілейоване становище в стратегічних питаннях. Завдяки своєму геополітичному статусу, часто рішення США задає тон єдності і солідарності серед країн-членів блоку.
США не були нейтральними в 1914-1918 роках; не були нейтральними в роки Другої світової війни; не є нейтральними у поточній російсько-українській війні. Очевидно, що Америка не зобов’язана брати участь у кожній війні у вигляді безпосередніх військових дій, але її сила враховується у кожній війні в тому чи іншому ступені. Російське вторгнення в Україну в 2022 році знову актуалізувало питання про роль, яку на себе мають взяти Сполучені Штати.
Сьогодні держава надає значну фінансову та військову допомогу, будучи найбільшими донорами від початку вторгнення. Якщо ми говоримо про військову допомогу, то існує цілий ряд джерел фінансування. Одне з них – президентські повноваження (Presidential Drawdown Authority), що дозволяє за дорученням президента США надати Україні військову допомогу безпосередньо із запасів Міністерства оборони. Таких пакетів допомоги нараховується близько 40 з лютого 2022 року. Конгрес також виділив додаткові кошти для інших програм. Інвестиції в рамках Іноземного військового фінансування (Foreign Military Financing) направлені на посилення безпеки України та 17 країн, які найбільше піддаються ризику потенційної російської агресії. Ці фінансові ресурси сприятимуть відновленню можливостей союзників, які вони залучили в Україну з власних арсеналів. Важливими є транші в рамках Ініціативи сприяння безпеці в Україні (Ukraine Security Assistance Initiative), що вважається нашим базовим фінансуванням. В цілому, за даними Кільського інституту світової економіки, в період з 24 січня 2022 року по 24 лютого 2023 року США спрямували понад 70 мільярдів доларів на допомогу Україні, з них 42 мільярди пішло на військові потреби, зокрема на програми, згадані вище. Для порівняння: з 2014 року США виділило на безпекові заходи в Україні 2 мільярди. Цей же німецький науково-дослідний центр згрупував допомогу США Україні в 3 загальні групи: окрім військової, сюди віднесені гуманітарна (майже $4 млрд) і економічна ($26, 4 млрд). Згідно висновків інституту, вартість допомоги США Україні за цей проміжок часу більш ніж у 10 разів перевищує вартість військової допомоги США, що щорічно надається Ізраїлю, і більше, ніж більшість членів НАТО виділяють у свій річний оборонний бюджет.
Слід розуміти, що згадані програми забезпечують безпекову допомогу Україні, за яку не потрібно платити, на відміну від ленд-лізу (Ukraine Democracy Defense Lend-Lease Act of 2022), що набув своєї чинності з жовтня минулого року. Цей акт передбачає повернення коштів за отриману техніку або з її відшкодуванням після завершення війни. Тому зараз йдеться про подовження дії ленд-лізу ще на рік, на випадок якщо завершиться фінансування за цими програмами. Тим не менш, можемо говорити про те, що безперервний потік допомоги та поступове нарощування арсеналу важкої та далекобійної зброї свідчать про зростаючу довіру до військового потенціалу України серед трансатлантичних союзників. Це також свідчить про розуміння важливості захисту суверенітету та територіальної цілісності України для ширшої європейської безпеки.
Після повномасштабного вторгнення, багато європейських країн переглянули свої підходи до безпеки, особливо спираючись на партнерство із США. Загально – спостерігається збільшення оборонних витрат, посилюється військова присутність і продовжується підтримка України. Для організації координованої допомоги Україні, Сполучені Штати створили оборонну контактну групу, в складі якої беруть участь понад 50 країн. І хоча допомога країн Європи в цифрах вважається нижчою за США, слід брати до уваги два аспекти. Перший – загальна сума є ймовірно вищою, оскільки деякі країни надають допомогу тихо, що не враховується в цифрах. Окрім цього, значна кількість європейських держав прийняла українських біженців, що теж лише частково відображено у числах. Другий аспект – варто дивитись який відсоток державної економіки складає допомога Україні, адже в Польщі та країнах Балтії цей показник складає до 1%. В свою чергу, російсько-українська війна зміцнила союз Заходу і сприяла відродженню Північноатлантичного альянсу. Тепер до нього приєдналась Фінляндія, а Швеція знаходиться на дорозі до приєднання. Все це стало можливо завдяки ефективному сприянню і дипломатії нинішньої адміністрації США.
Таким чином, протягом своєї історії, Сполучені Штати зазнавали змін у розумінні власної позиції у світі. За періодами більш ізоляціоністських настроїв прийшов період більш активного глобального залучення до міжнародних справ. Пройшовши подібний шлях, США вдалось створити передумови для того, щоб стати взірцем ліберально-демократичних принципів, або як пропонував Франклін Рузвельт – «арсеналом демократії». Тому на сьогодні США мають як інтереси, так і зобов’язання щодо глобальної безпеки, а отже, участі на світовій арені в тій мірі, яка необхідна для безпеки. Дві світові війни лише підкреслили геополітичну значимість Європи для американської національної захищеності; сьогодні американська політика в Європі неминуче розвиватиметься з урахуванням подій в Україні і навколо неї.