Автокефальна церква як оборонець українства: історичні паралелі ХХ і ХХІ століть

Олеся Житкова
Кандидатка історичних наук, незалежна дослідниця, наукова співробітниця проєкту «Корупція, гендер та сталий розвиток», Бізнес Школа, Дублінського міського університету (Postoctoral Researcher, «Corruption, Gender, and Sustainable Development», DCU Business School Dublin City University), членкиня Асоціації жіночої історії Ірландії

Доба Української революції 1917 – 1921 рр. стала не лише часом суспільно-політичного відродження України, проте і відродженням культурної та духовної сфери. Значне місце у цьому процесі займала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), віряни якої почали активну діяльність із відновлення незалежності від Російської православної церкви (РПЦ). Саме РПЦ була одним із стовпів імперської політики та, без перебільшення, одним із її рупорів. Цілком логічним в умовах національного ренесансу першої третини ХХ ст. стало відкидання колоніальних елементів на рівні організаційної структури церкви, релігійної практики тощо. Почалася боротьба за здобуття автокефалії, впровадження української мови богослужінь та традиційної для українців обрядовості.

У той час, коли Українська Центральна Рада розпочала свою активну діяльність, православні віряни та церковнослужителі почали організовувати зібрання, на яких обговорювали становище церкви у нових суспільних реаліях, часом дискутуючи із намаганням іншої частини мирян і далі бути в лоні царя-батюшки РПЦ. Наприклад, члени Київського єпархіального з’їзду (квітень 1917 р.), очолюваного майбутнім Митрополитом УАПЦ В. Липківським, визнали необхідним існування самостійної православної церкви в Україні та запровадження українізації релігійної практики і духовної школи. За церковну автономію виступили і з’їди Волинської, Полтавської, Подільської єпархій.

Стали формуватися об’єднання, котрі ставили на меті керування процесом унезалежнення українського православ’я. Так, у 1917 р. у Києві була створена Всеукраїнська православна церковна рада з метою підготовки та скликання загальноцерковного собору (зборів), на якому планувалося вирішити усі нагальні питання. Такий собор був скликаний за Центральної Ради та за Гетьманату Павла Скоропадського у 1918 р., однак кінцевого результату для утвердження церковної окремішності не мав. Пізніше Церковна рада поновила свою діяльність у новому складі, ставши фактично керівним органом для українських православних парафій.

Поряд з ініціативою мирян та кліру ідею утвердження автокефалії української церкви підтримували політичні кола. Релігійна політика урядів Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії УНР мала неоднакову результативність, однак переважна більшість суспільних діячів вбачала у церковній самостійності міцний фундамент для державної самостійності. В національних урядах були створені спеціальні органи, котрі відповідали за державно-церковні відносини, а за Директорії УНР 1 січня 1919 р. ухвалили закон «Про вищий уряд Української автокефальної православної соборної церкви», який проголошував незалежність УАПЦ від РПЦ та самостійний церковний устрій церкви. На жаль, втілити положення закону не вдалося через складну суспільно-політичну ситуацію. Гальмування на шляху розбудови незалежної церкви в часи Української революції пояснюється в першу чергу стрімкими змінами у внутрішньополітичному житті України, перебігом Першої світової війни, а також постійними спробами окупації наших земель. Зрештою, наступним вирішальним фактором стало захоплення влади в Україні більшовиками.

Національний фактор став першоосновою діяльності українських церковних громад. Так, в одній із церковних відозв під назвою «Чого хочуть православні українці в своєму житті», котра поширювалася серед вірян у 1919 – 1920 рр., зазначалося:

«Православні українці хочуть хвалити Бога й дякувати Йому в молитвах, як в Божих храмах, так і повсякчасно в щоденному житті своєю рідною мовою й керуватися в церковно-релігійному житті стародавніми обрядами та звичаями Української Православної Церкви».

Повернення православ’ю національних рис відобразилося у багатьох напрямах. Перш за все постало питання переходу на українську мову богослужінь. Варто зазначити, що в регіонах були неоднакові успіхи в цьому завданні, оскільки літератури, за якою могли б робитися відправи, не було. Релігійні тексти почали перекладати українською мовою, для чого була утворена спеціальна перекладова комісія у складі В. Липківського, Н. Шараївського, Д. Ходзицького та ін. У липні 1919 р. завдяки праці членів комісії у св. Софії урочисто провели першу україномовну літургію, а через рік надрукували «Повний чин Літургії Іоанна Золотоуста» у перекладі В. Липківського. З Києва як із центру автокефального руху в інші регіони поступово передавалися переклади та настанови щодо проведення відправ. Варто зазначити, коли у деяких місцевостях священники бідкалися і розводили руками, що немає україномовних книг, в інших парафіях «вже 1917 році начали читат[и] Благовістя в нашій церкві на вкраїнській мові». Відтак, вкотре переконуємося, що питання переходу на українську мову було питанням бажання, а не технічних можливостей.

Повернення до традицій відбулося і в музично-хоровому мистецтві. До українізації релігійних служб активно долучилися відомі композитори М. Леонтович, К. Стеценко, О. Кошиць та ін. Разом із іншими діячами музичного мистецтва вони працювали для збагачення репертуару автокефальних парафій, часто запозичували типові народні інтонації та наспіви, адаптували твори для виконання народними хорами. Так, перший Митрополит УАПЦ згадував, що кант Почаївській Божій Матері «Ой, зійшла зоря» «краще українізував людність, ніж усякі промови».

Зміст релігійних відправ в автокефальних парафіях також зазнав змін. Наприклад, у 1919 р. у київських парафіях проводили урочисту панахиду у столітні роковини народження письменника П. Куліша, молитовний спомин за гетьманом І. Мазепою, кількаденне вшанування пам’яті Т. Шевченка, дещо пізніше проводилися пам’ятні заупокійні служби за іншими відомими українськими діячами. Зрештою, переглянули навіть внутрішнє оформлення храмів. Наприклад, у липні 1919 р. парафіяльна рада св. Софії доручила Г. Нарбуту переглянути оздоблення храму («щоб він мав український вигляд», а іншим прихожанам – принести для нового «дизайну» рушники і квіти.

Після остаточної окупації більшовиками України автокефальна церква лишилася одним із об’єднань, котре продовжувало боротьбу за національні інтереси українства. Один із учасників автокефального церковного руху згадував про промови В. Липківського так: «Іноді, слухаючи тих проповідей, страшно ставало і за проповідника і за слухачів – ми, в провінції живучи, не могли думати, що десь у Києві, в умовах радянської влади, виголошуються промови такого патріотичного змісту, так густо насичені націоналізмом».

Автокефальний рух 1917 – 1921 рр. призвів до позитивних результатів – у жовтні 1921 р. у Софії Київській було проголошено утворення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), було обрано вищу церковну ієрархію на чолі з Митрополитом Василем Липківським, ухвалено канонічні та організаційні засади церкви. Може здаватися дивним, що церква отримала офіційне оформлення за часів більшовицького загарбання України, але це був лише старий тактичний викрут: надавши тимчасову підтримку українському православ’ю, радянська влада хотіла зменшити вплив свого ідеологічного ворога – РПЦ. Поряд із формальним «дозволом» від радянської влади на діяльність, віряни та церковні діячі перебували на контролі спецслужб та під їх постійним тиском. Значна популярність УАПЦ занепокоїла партійно-державне керівництво, і вже з другої половини 1920-х рр. репресії щодо національної церкви поглибилися. У 1930 р. вона була фактично ліквідована більшовицькою владою.

За короткий час діяльності Української автокефальної православної церкви стало зрозуміло, що український народ великого значення надає поєднанню духовного життя із національним. Попри століття жорсткої русифікації, ми не лише зберегли свої культурні традиції, але й були достатньо свідомі для творення нових релігійно-обрядових сенсів.

Наразі, століття потому, маємо вкотре відновлену автокефальну церкву – Православну Церкву України. Рушіями її формування, як і на початку ХХ століття, стали також зміни в суспільстві, революція та війна – цього разу Революція Гідності 2013 – 2014 рр. та російсько-українська війна з 2014 року. Відмінною рисою від досвіду сторічної давнини стало те, що тепер українське православ’я розбудовувалося на основі декількох десятиліть державної незалежності України. Однак сусіди у нас відтоді не змінилися, а разом з ними лишився і «поганий сусід starter pack» північно-східного розливу – з бажанням загарбати те, що йому не належить, в тому числі і в сфері духовній.

Патріотична та національно орієнтована позиція ПЦУ виявляється в неодноразових заявах її очільників та у безпосередніх діях її вірян та священників. Наприклад, Митрополит Київський і всієї України Епіфаній під час однієї із офіційних зустрічей у березні 2019 року зазначав, що Томос було отримано саме завдяки подіям Революції Гідності, а Україна є потенційним повноцінним членом Європейського Союзу та НАТО. Церкву ж Предстоятель назвав «духовною основою європейської демократичної Української держави».

Увесь час з 2014 року національно орієнтованими представниками православної церкви велася не лише інформаційна підтримка боротьби українського народу проти російського окупанта, але й здійснювалися безпосередні кроки – волонтерська допомога військовим та цивільному населенню. З початком повномасштабної агресії росії проти України у 2022 році ПЦУ чітко окреслила свою позицію, назвала події 24 лютого неспровокованим, підступним і цинічним нападом та закликала українців гуртуватися й довіряти ЗСУ. У перші дні збройного протистояння церква через медіа та завдяки продовженню безпосередньої богослужбової діяльності перебувала на постійному зв’язку із вірянами. Звичайно, нині ця тенденція підтримується. Особливо багато вдячності з’являється тоді, коли читаю слова очільників церкви ПЦУ та порівнюю їх із хворобливими заявами керівників РПЦ. Останні, повторюючи досвід минулого сторіччя, не вийшли за рамки восхваління царя та роботи на його користь. Відтак, ПЦУ зараз знову виконує місію, яку колись мала УАПЦ, – місію об’єднання українського народу та боротьби за національні інтереси.

Джерела

1.     Андрусишин Б. Церква в Українській Державі. 1917 – 1920 рр. (доба Директорії УНР). – К.: Либідь, 1997. – 176 с.

2.     Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: У 4 т., 5 кн. Т. 4. Частина 1 (ХХ ст.). – Нью-Йорк; Бавнд Брук: Українська Православна Церква в С.Ш.А., 1961. – 384 с.

3.     Житкова О. До сторіччя заснування УАПЦ у м. Києві: передумови відродження церкви (1917 – 1921 рр.) // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. – К., 2021. – Випуск 65. – С. 65-71.

4.     Звернення Митрополита Епіфанія з приводу нападу на Україну UA/EN/GR // Православна Церква України. Офіційна веб-сторінка. 24 лютого 2022. Режим доступу: https://www.pomisna.info/uk/vsi-novyny/zvernennya-mytropolyta-epifaniya-z-pryvodu-napadu-na-ukrayinu/

5.     Зінченко А. Переклади богослужбової літератури українською мовою у 1919 – 1921 рр. // Українознавство. – К., 2016. – № 2. – С. 147-156.

6.     Зінченко А. Українізація церковного життя на Сіверщині й Середньому Подніпров’ї (за матеріалами історій парафій УАПЦ 1917-1925 рр.) // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. ІФ Кураса НАН України. – 2011. – Вип. 5 (55). – С. 343-358.

7.     Липківський В. Відродження церкви в Україні. 1917 – 1930. Торонто: Українське видавництво «Добра книжка», 1959. – 335 с.

8.     Мартирологія Українських Церков: У 4-х т. Т. І. Українська православна церква. Документи, матеріяли, християнський самвидав України / Упор. О. Зінкевич, О. Воронин. – Балтимор; Торонто: Українське видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987. – 1207 с.

9.    Революція Гідності зробила можливим отримання Томосу, – Митрополит Епіфаній // Православна Церква України. Офіційна веб-сторінка. 20 березня 2019. Режим доступу: https://www.pomisna.info/uk/vsi-novyny/revolyutsiya-gidnosti-zrobyla-mozhlyvym-otrymannya-tomosu-mytropolyt-epifanij/

10.   Ульяновський В. Церква в Українській Державі. 1917 – 1920 рр. (доба Української Центральної Ради). – К.: Либідь, 1997. – 200 с.

11.    Файзулін Я. «Ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади» // Gazeta.ua. 28 квітня 2014. Режим доступу: https://gazeta.ua/articles/history-journal/_mi-musimo-viskochiti-zpid-moskovskoyi-cerkovnoyi-vladi/548040?mobile=true

12.    Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). – Ф. 3984. – Оп. 1. – Спр. 17. Обіжники до парафій Спілки. 1920 р. – 63 арк.

13.    ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 30. Протоколи засідань Софіївської церковної ради м. Києва. 29 червня – 5 серпня 1919 р. – 40 арк.

14.      ЦДАВО України. – Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 107. Протоколи засідань Софіївської церковної ради м. Києва. 5 березня – 18 серпня 1921 р. – 80 арк.

04 Вересня 2022
Останні події

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Іван Бездудний взяв участь у міжнародному воркшопі "Війна, наука та емоції: (не) проговорене"

"Літопис Незламності" підписав меморандум про співпрацю з Київським університетом імені Бориса Грінченка

"Розпусне середньовіччя та сучасні sex комплекси" - "Літопис Незламності" провів пікантні лекції та благодійний аукціон

Схожі статті: