Болгари та серби в ХІХ столітті: за межами русофілії – Олексій Чередніченко

Олексій Чередніченко
Кандидат історичних наук, незалежний дослідник
Розділ статті: Інше

Попри те, що в обох світових війнах болгари та росіяни виявлялися по різні боки барикад, у нас якось звикли сприймати Болгарію як проросійську. Не в останню чергу це через період Народної Республіки Болгарії, коли казали: «болгарський слон – кращий друг радянського слона», і щось подібне. Але й цареві Борису III часто приписують вислів, що в Болгарії, мовляв, вояки – германофіли, придворні – англофіли, народ – русофіли, і лише сам він, Борис – болгарофіл [1]. Не так відомо, проте, що один з «четвірки великих» болгарських громадських діячів XIX ст.: Христо Ботев, Любен Каравелов, Георгій Раковський, Васил Левський, був налаштований зовсім не так проросійськи, як це потім зображали… Ось як це сталося.

Син і спадкоємець Бориса III, останній в світі правитель з титулом цар, Симеон II з династії Сакс-Кобург-Гота, до речі, досі живий та навіть спромігся на унікальний здобуток – стати обраним прем’єр-міністром держави, яка усунула його з престолу. Цікаво, де його поховають? У новітніх болгарських царів з традиційною усипальницею якось не склалося: в Александра Баттенберга власний мавзолей у Софії, рештки його наступника Фердинанда I, попри висловлене бажання бути похованим у Болгарії, досі лежать у вигнанні в німецькому Кобурзі, де він жив після зречення престолу по програній Першій світовій, Бориса поховали в Рільському монастирі.

Христо Ботев
Любен Каравелов
Васил Левський

Доба загальноєвропейського національного підйому в XIX ст. не оминула й болгар. Як часто траплялося в той час, головні центри болгарської культури перебували за межами власне болгарської території, в космополітичних центрах Європи. Одним з найважливіших стала Одеса. Справді, через Одесу, так чи інакше, пройшли майже всі видатні діячі болгарського національного руху. У місті друкувалися болгаромовні видання, існувала стипендія від болгарської громади на навчання болгар в Одеській гімназії (хоча російська імперська влада при цьому стежила за тим, аби не підтримувати «бунтівників» – так, Христо Ботев через революційні настрої був виключений з гімназії).

А громада ця сформувалася через загальний переселенський рух болгар з Османської імперії до теренів сучасних Молдови й України, який розпочався в другій половині XVIII ст., то активізуючись під час і одразу після російсько-турецьких війн, то знову згасаючи. Важливу роль в житті болгарської громади зіграв російський генерал Іван Микитович Інзов [2], який з 1818 року і до самої смерті в 1845 році був головою Комітету в справах іноземних колоністів цілої Південної росії. А особливу опіку він здійснював саме над болгарами: місто Болград, донині неформальна столиця українських болгар, було засноване саме зусиллями Інзова, і після смерті болгарська громада помістила його тіло в спеціально збудований мавзолей на околиці цього міста, причому весь шлях від Одеси до Болграда труну несли на плечах…

Переважній більшості Інзов відомий лише як особа, в будинку якої в Кишиневі відбував першу частину свого південного заслання Пушкін. Але насправді його роль була значно більшою і пов’язаною не лише з Молдовою, а й з Україною: під час російсько-французької війни 1812 року він був начальником штабу якраз тієї 3-ої обсерваційної армії О. П. Тормасова,  що вела протягом нетривалого часу бойові дії на території власне України (конкретніше – на Волині).

Іван Микитович Інзов

Але з тим-таки переселенським рухом болгар пов’язана й конфліктна сторінка в історії російсько-болгарських відносин. І відкрив її один з «чотирьох великих» – Георгій Раковський.

У 1861 році, вже після Кримської, чи то пак Східної війни 1853-1856 рр., потік переселенців до росії посилився. І дуже скоро стало зрозуміло, що однією з причин цього стали зусилля російських емісарів у болгарських землях, що всіляко агітували за виселення болгар з історичної батьківщини. І це попри те, що «приготовані» для них землі Таврійської губернії були далеко не завжди  готовими до прийому нових гостей. Чимало переселенців голодували, страждали від холоду та відсутності нормального житла. Траплялися й летальні випадки. Багато хто шукав можливості повернутися до рідних домівок.

Зрештою Раковський, що незадовго до того саме виїхав з Одеси, не витримав. У 1861 році в Бухаресті він анонімно друкує брошуру під шокуючою назвою «Переселення до Росії або російська убивча політика для болгар», саме існування якої часто замовчувалося. Це й не дивно, адже, намагаючись завадити її розповсюдженню, російський генеральний консул у Бухаресті Г. Оффенберг вдався до надзвичайних заходів: 3000 примірників брошури на вимогу російського уряду було конфісковано та знищено. Незважаючи на другий підпільний наклад, оригінальне видання цієї брошури сьогодні є надзвичайною бібліографічною рідкістю. Хоча тоді, в 1860-х, під впливом Раковського з критичними щодо росії матеріалами згодом виступили навіть поміркованіші Ботев з Каравеловим (у 1875 році Ботев писав, як «росія, ця розпусниця і вдавана захисниця слов’ян, робить більш радикальні засоби, аби стерти з лиця землі болгарські колонії!»). У самій Болгарії наслідки контрагітації Раковського були ще помітнішими: болгари стали проганяти російських емісарів і навіть ледь не штурмували російське консульство у Відні…

Георгій Раковський
«Преселение в Русия или руската убийствена политика за българите»

Так чи інакше, але в інтернет-добу російська цензура півторастолітньої давнини не може завадити нам познайомитися з брошурою Раковського. Про що ж писав Раковський (не будучи при цьому професійним істориком)? Він нагадує про те, що між Руссю та Болгарією точилися війни ще за часів Святослава Ігоровича, і що:

«От время же того Светослава до время Великаго Петра Българите никакви приятелски сношения не са имали с Русите».

Хоча більше, на його думку – ціла Україна раніше була заселена болгарами, яких згодом силоміць зрусифікували:

«До времето Великаго Симеона, Царя Български, южните страни на Русия, които днес назовават Малорусия, са били населени се от Българи, съставяли са част от Българското обширно царство, но и тия са паднали в руските мъчителски ръце и днес са досущ порусени».

Про росіян каже, що вони були, і в масі своїй залишилися найбільш диким і найбільш варварським народом. Він усіляко таврує ̶к̶л̶я̶т̶и̶х̶ ̶м̶о̶с̶к̶а̶л̶і̶в̶ ̶ кляту росію (проклета Русия), яка зовсім не бере до уваги інтереси болгар, хоч і, за його словами, постійно бреше, ніби воює з Туреччиною саме задля їх визволення: насправді ж, болгарські інтереси не враховано в жодному з мирних договорів, а цікавить росіян лише виселення болгар з Туреччини. Раковський викриває російських агітаторів, які залякували болгар тим, що якщо ті не переселяться до росії, то турки їх примусово депортують до Азії. Російський уряд він при цьому називає «монгольським».

Найпотужніше: Раковський не зупинився навіть перед тим, аби ствердити, що російська армія в Болгарії поводилася ще більш брутально й немилосердно, ніж турецька:

«От една страна, необузданото тогавашно нередовно турско войнство е пленило, клало, грабило и робило Българите, а от друга страна, руските войски, още по-свирепи и по-немилостиви от Турците, опустошавали са лозя, ниви, грабили овце, говеда и горили Българските градове и села!».

Для болгар, які й досі здебільшого називають півтисячолітнє османське панування над Болгарією не інакше як «турско робство» (автору доводилося чути це означення і від дуже молодих болгар), годі й шукати сильнішої лайки… І не лише у військових справах так: за Раковським, за султана Абдул-Меджида становище болгарських селян у Туреччині значно поліпшилося, натомість за росії справи були значно гірші:

«В Русия чиновниците най-големи свирепства и варварщини чинат над бедния народ и мислите ли че то сичко дохожда до царските уши? Никога!» [3].

Цікаво, що в той же час існувало протистояння між болгарами й росіянами і на «мовному фронті». А саме: болгарський мовознавець Іван Богоров (теж одержав освіту в Одесі) виступив проти русизмів у болгарській мові. Саме завдяки Богорову нам зараз складніше розуміти болгарську і саме від нього отой знаменитий твердий знак замість ранішого «о» у купі болгарських слів, у тому числі й у самому слові «България».

Але цікавіше те, що для Богорова ці перетворення були частиною цілком конкретного політичного світогляду – він вважав, що зі своїми словами, що перетворюють болгарську мову на «російсько-болгарську», росіяни поширюють і панрусизм під ім’ям панславізму:

«Русите са крият под булото на Славяни да разпростират Руският език, между сичките славянски народи уж с име панславизъм, а по-добре с име панрусизъм… А най-злото е, че тии ако и да не налитат толкова на нас, ний сами, без да са усетим, слугуваме на панруската им мисъл, и са затичаме да правим писмовният наш език Руско-Български, та им ставаме слепи подлизурки без да щем» [4]. Подібні висловлювання після поїздки до росії чеха Карела Гавлічека-Боровського: «Російські панславісти вірять, що ми та іллірійці хочемо, щоб вони панували над нами!! Вони твердо переконані, що одного дня встановлять контроль над усіма слов’янськими землями!!! Сьогодні вони з нетерпінням і радістю чекають на свої майбутні виноградники в Далмації. Ці панове почали скрізь говорити й писати “слов’янин” замість “росіянин”, щоб згодом можна було написати “росіянин” замість “слов’янин”… Я можу засвідчити, що росіяни думають про інших слов’ян не по-братськи, а непорядно й егоїстично…».

Іван Богоров

І ще одна цікава річ: уже відомий нам російський генконсул Оффенберг доповідав у Петербург, що якщо автором анонімної брошури справді був болгарин, то він писав з подачі  ̶а̶м̶е̶р̶и̶к̶а̶н̶с̶ь̶к̶и̶х̶ ̶л̶я̶л̶ь̶к̶о̶в̶о̶д̶і̶в̶ «західних пропагандистів». Насправді ж Раковського підтримував уряд… Сербії. Георгій на той час мешкав у Белграді, де друкував своє періодичне видання «Дунайський лебідь», де поширював ті самі ідеї, що й у брошурі.

А це змушує нас ще раз подивитися на те, що насправді думали про росіян тодішні сербські державні діячі. Ясно, що там теж була і вдячність, і прихильність. Але навряд чи народові, що поважає себе, може сподобатися та думка, яку висловив у 1838 році представник імперського уряду в Белграді Василій Андрійович Долгоруков:

«Поведінка Сербії щодо Росії повинна в певному сенсі нагадувати ставлення турецької жінки до свого чоловіка. Вона повинна не просто бути вірною, а навіть не показувати свого обличчя жодному іншому чоловікові і не розмовляти з ним».

Але найголовніше – Сербія, як перша незалежна держава на Балканах, уже тоді бачила себе в ролі потенційного регіонального лідера і не бажала ділитися цією роллю хоч би й з росією. У відомому трактаті «Начертаније» (1844) сербський міністр внутрішніх справ Ілля Гарашанін стверджував, що сильна Сербія повинна бути в змозі оборонити свої інтереси від усіх сусідів з росією включно. І хоч він виступає за союз з росією, але винятково на сербських умовах, бо ніякої довіри до російських дій у нього нема. І найбільше серби конкурували з росіянами саме за вплив у Болгарії (цитую в російському перекладі):

«Помимо того, что Россия для себя старается, и болгар запрягла бы в ярмо много тяжелее турецкого, она, впрочем, как оказалось, не решается непосредственно со своим войском прийти болгарам на помощь, ибо Европа уже распознала подлинную подоплеку этих якобы благородных намерений русских в отношении Турции… И чем самостоятельней Сербия станет управляться, тем меньшим будет пользоваться доверием у России… Россия не позволит, чтобы такое малое государство, как Сербия, ставило ей условия. Она сама требует, чтобы ее советы беспрекословно, как заповеди, выполнялись. И те, кто хочет ей служить, должны полностью ей покориться. Правда, время от времени кажется, что всех она принимает себе в услужение, но не для всех находит употребление, так как отнюдь не всем доверяет… Если Сербия желает из сегодняшнего подчиненного положения выбраться и стать полноценным государством, то ей на этом пути к независимости надлежит пытаться, уменьшая мало-помалу турецкую политическую мощь, себе ее присвоить. Ведь это точка, в которой сербская и русская политика сталкиваются, потому что и Россия для ослабления политической силы царства турецкого старается. Однако из этого обоюдного стремления никак не следует, что цель и намерения Сербии и России совпадают и что их политика должна пребывать в гармонии и согласии».

Ілля Гарашанін

Та й ближче до кінця XIX століття, як давно відзначили науковці, сербський прем’єр Йован Ристич стверджував, що російські слов’янофіли були в дійсності

«справжніми русофілами, котрі розглядали малі слов’янські народи як приємні ковтки для задоволення російської зажерливості».

Що ж, мусимо сказати, що для таких висновків Ристич мав усі підстави, і можна навіть не вдаватися до цитування сумнозвісного щоденника Достоєвського за листопад 1877 року.

Йован Ристич

Справа в тому, що російський генерал Михайло Черняєв, що командував сербською армією в 1876-77 рр., мав на меті не просто надати допомогу сербам проти турків, а націлювався на цілий державний переворот у Сербії, у результаті якого

«вплив Росії на Сербію буде реальним і спиратиметься на міцні основи: голова держави і весь народ симпатизуватимуть Росії. Поступово міністрів можна буде призначати із росіян. Ворожі партії зникнуть, і одна із слов’янських держав фактично стане російською провінцією».

А в січні 1877 року він писав відомому слов’янофілу Іванові Аксакову:

«Якби на початку війни в мене був мільйон рублів, я міг би зробити з Сербії вкрай корисне знаряддя в руках російського уряду»…

Михайло Черняєв

 

 

[1] Син і спадкоємець Бориса III, останній в світі правитель з титулом цар, Симеон II з династії Сакс-Кобург-Гота, до речі, досі живий та навіть спромігся на унікальний здобуток – стати обраним прем’єр-міністром держави, яка усунула його з престолу. Цікаво, де його поховають? У новітніх болгарських царів з традиційною усипальницею якось не склалося: в Александра Баттенберга власний мавзолей у Софії, рештки його наступника Фердинанда I, попри висловлене бажання бути похованим у Болгарії, досі лежать у вигнанні в німецькому Кобурзі, де він жив після зречення престолу по програній Першій світовій, Бориса поховали в Рільському монастирі.

[2] Переважній більшості Інзов відомий лише як особа, в будинку якої в Кишиневі відбував першу частину свого південного заслання Пушкін. Але насправді його роль була значно більшою і пов’язаною не лише з Молдовою, а й з Україною: під час російсько-французької війни 1812 року він був начальником штабу якраз тієї 3-ої обсерваційної армії О. П. Тормасова,  що вела протягом нетривалого часу бойові дії на території власне України (конкретніше – на Волині).

[3] Коротше кажучи, на болгарських переселенців до росії чекають лише «голі, дикі, ненависні (омразни) пустелі… найбільша бідність і вічне рабство», і якщо вони все ж захочуть туди вирушити, то «ставате убийци на децата си, на домородствата си!». Тут зазначимо, що й справді ці землі в тодішній уяві виглядали майже азійськими: так, Жермена де Сталь казала, що сама назва «Молдавія» звучить як щось східно-екзотичне, а Пушкін, прибувши з Кишинева до Одеси, писав: «Я оставил мою Молдавию и явился в Европу».

[4] Подвиги Богорова на ниві пуризму продовжував після нього перший ректор Софійського університету Александр Теодоров-Балан, який, до речі, народився на території нинішньої України – в селі Кубей Болградського району. Недарма вже за його ректорства Софійський університет запросив до себе викладати новітню історію Михайла Петровича Драгоманова (який зрештою в Софії й помер, там і похований).

Джерела
08 Лютого 2023
Останні події

У Києві експонується виставка «Емоційне вторгнення»

Олеся Житкова взяла участь у 9-тій щорічній конференції "Білорусознавчі студії у 21 сторіччі"

Олеся Житкова взяла участь у заході "Психологічний вплив війни: досвід військовослужбовців США та України"

«Літопис Незламності» провів дискусію «Українка вчора та сьогодні: війна, родина, суспільство» до 140-й річниці українського жіночого руху

Схожі статті: