Болгари та серби в ХІХ столітті: за межами русофілії – Олексій Чередніченко

Олексій Чередніченко
Кандидат історичних наук, незалежний дослідник
Розділ статті: Інше

Попри те, що в обох світових війнах болгари та росіяни виявлялися по різні боки барикад, у нас якось звикли сприймати Болгарію як проросійську. Не в останню чергу це через період Народної Республіки Болгарії, коли казали: «болгарський слон – кращий друг радянського слона», і щось подібне. Але й цареві Борису III часто приписують вислів, що в Болгарії, мовляв, вояки – германофіли, придворні – англофіли, народ – русофіли, і лише сам він, Борис – болгарофіл [1]. Не так відомо, проте, що один з «четвірки великих» болгарських громадських діячів XIX ст.: Христо Ботев, Любен Каравелов, Георгій Раковський, Васил Левський, був налаштований зовсім не так проросійськи, як це потім зображали… Ось як це сталося.

Син і спадкоємець Бориса III, останній в світі правитель з титулом цар, Симеон II з династії Сакс-Кобург-Гота, до речі, досі живий та навіть спромігся на унікальний здобуток – стати обраним прем’єр-міністром держави, яка усунула його з престолу. Цікаво, де його поховають? У новітніх болгарських царів з традиційною усипальницею якось не склалося: в Александра Баттенберга власний мавзолей у Софії, рештки його наступника Фердинанда I, попри висловлене бажання бути похованим у Болгарії, досі лежать у вигнанні в німецькому Кобурзі, де він жив після зречення престолу по програній Першій світовій, Бориса поховали в Рільському монастирі.

Христо Ботев
Любен Каравелов
Васил Левський

Доба загальноєвропейського національного підйому в XIX ст. не оминула й болгар. Як часто траплялося в той час, головні центри болгарської культури перебували за межами власне болгарської території, в космополітичних центрах Європи. Одним з найважливіших стала Одеса. Справді, через Одесу, так чи інакше, пройшли майже всі видатні діячі болгарського національного руху. У місті друкувалися болгаромовні видання, існувала стипендія від болгарської громади на навчання болгар в Одеській гімназії (хоча російська імперська влада при цьому стежила за тим, аби не підтримувати «бунтівників» – так, Христо Ботев через революційні настрої був виключений з гімназії).

А громада ця сформувалася через загальний переселенський рух болгар з Османської імперії до теренів сучасних Молдови й України, який розпочався в другій половині XVIII ст., то активізуючись під час і одразу після російсько-турецьких війн, то знову згасаючи. Важливу роль в житті болгарської громади зіграв російський генерал Іван Микитович Інзов [2], який з 1818 року і до самої смерті в 1845 році був головою Комітету в справах іноземних колоністів цілої Південної росії. А особливу опіку він здійснював саме над болгарами: місто Болград, донині неформальна столиця українських болгар, було засноване саме зусиллями Інзова, і після смерті болгарська громада помістила його тіло в спеціально збудований мавзолей на околиці цього міста, причому весь шлях від Одеси до Болграда труну несли на плечах…

Переважній більшості Інзов відомий лише як особа, в будинку якої в Кишиневі відбував першу частину свого південного заслання Пушкін. Але насправді його роль була значно більшою і пов’язаною не лише з Молдовою, а й з Україною: під час російсько-французької війни 1812 року він був начальником штабу якраз тієї 3-ої обсерваційної армії О. П. Тормасова,  що вела протягом нетривалого часу бойові дії на території власне України (конкретніше – на Волині).

Іван Микитович Інзов

Але з тим-таки переселенським рухом болгар пов’язана й конфліктна сторінка в історії російсько-болгарських відносин. І відкрив її один з «чотирьох великих» – Георгій Раковський.

У 1861 році, вже після Кримської, чи то пак Східної війни 1853-1856 рр., потік переселенців до росії посилився. І дуже скоро стало зрозуміло, що однією з причин цього стали зусилля російських емісарів у болгарських землях, що всіляко агітували за виселення болгар з історичної батьківщини. І це попри те, що «приготовані» для них землі Таврійської губернії були далеко не завжди  готовими до прийому нових гостей. Чимало переселенців голодували, страждали від холоду та відсутності нормального житла. Траплялися й летальні випадки. Багато хто шукав можливості повернутися до рідних домівок.

Зрештою Раковський, що незадовго до того саме виїхав з Одеси, не витримав. У 1861 році в Бухаресті він анонімно друкує брошуру під шокуючою назвою «Переселення до Росії або російська убивча політика для болгар», саме існування якої часто замовчувалося. Це й не дивно, адже, намагаючись завадити її розповсюдженню, російський генеральний консул у Бухаресті Г. Оффенберг вдався до надзвичайних заходів: 3000 примірників брошури на вимогу російського уряду було конфісковано та знищено. Незважаючи на другий підпільний наклад, оригінальне видання цієї брошури сьогодні є надзвичайною бібліографічною рідкістю. Хоча тоді, в 1860-х, під впливом Раковського з критичними щодо росії матеріалами згодом виступили навіть поміркованіші Ботев з Каравеловим (у 1875 році Ботев писав, як «росія, ця розпусниця і вдавана захисниця слов’ян, робить більш радикальні засоби, аби стерти з лиця землі болгарські колонії!»). У самій Болгарії наслідки контрагітації Раковського були ще помітнішими: болгари стали проганяти російських емісарів і навіть ледь не штурмували російське консульство у Відні…

Георгій Раковський
«Преселение в Русия или руската убийствена политика за българите»

Так чи інакше, але в інтернет-добу російська цензура півторастолітньої давнини не може завадити нам познайомитися з брошурою Раковського. Про що ж писав Раковський (не будучи при цьому професійним істориком)? Він нагадує про те, що між Руссю та Болгарією точилися війни ще за часів Святослава Ігоровича, і що:

«От время же того Светослава до время Великаго Петра Българите никакви приятелски сношения не са имали с Русите».

Хоча більше, на його думку – ціла Україна раніше була заселена болгарами, яких згодом силоміць зрусифікували:

«До времето Великаго Симеона, Царя Български, южните страни на Русия, които днес назовават Малорусия, са били населени се от Българи, съставяли са част от Българското обширно царство, но и тия са паднали в руските мъчителски ръце и днес са досущ порусени».

Про росіян каже, що вони були, і в масі своїй залишилися найбільш диким і найбільш варварським народом. Він усіляко таврує ̶к̶л̶я̶т̶и̶х̶ ̶м̶о̶с̶к̶а̶л̶і̶в̶ ̶ кляту росію (проклета Русия), яка зовсім не бере до уваги інтереси болгар, хоч і, за його словами, постійно бреше, ніби воює з Туреччиною саме задля їх визволення: насправді ж, болгарські інтереси не враховано в жодному з мирних договорів, а цікавить росіян лише виселення болгар з Туреччини. Раковський викриває російських агітаторів, які залякували болгар тим, що якщо ті не переселяться до росії, то турки їх примусово депортують до Азії. Російський уряд він при цьому називає «монгольським».

Найпотужніше: Раковський не зупинився навіть перед тим, аби ствердити, що російська армія в Болгарії поводилася ще більш брутально й немилосердно, ніж турецька:

«От една страна, необузданото тогавашно нередовно турско войнство е пленило, клало, грабило и робило Българите, а от друга страна, руските войски, още по-свирепи и по-немилостиви от Турците, опустошавали са лозя, ниви, грабили овце, говеда и горили Българските градове и села!».

Для болгар, які й досі здебільшого називають півтисячолітнє османське панування над Болгарією не інакше як «турско робство» (автору доводилося чути це означення і від дуже молодих болгар), годі й шукати сильнішої лайки… І не лише у військових справах так: за Раковським, за султана Абдул-Меджида становище болгарських селян у Туреччині значно поліпшилося, натомість за росії справи були значно гірші:

«В Русия чиновниците най-големи свирепства и варварщини чинат над бедния народ и мислите ли че то сичко дохожда до царските уши? Никога!» [3].

Цікаво, що в той же час існувало протистояння між болгарами й росіянами і на «мовному фронті». А саме: болгарський мовознавець Іван Богоров (теж одержав освіту в Одесі) виступив проти русизмів у болгарській мові. Саме завдяки Богорову нам зараз складніше розуміти болгарську і саме від нього отой знаменитий твердий знак замість ранішого «о» у купі болгарських слів, у тому числі й у самому слові «България».

Але цікавіше те, що для Богорова ці перетворення були частиною цілком конкретного політичного світогляду – він вважав, що зі своїми словами, що перетворюють болгарську мову на «російсько-болгарську», росіяни поширюють і панрусизм під ім’ям панславізму:

«Русите са крият под булото на Славяни да разпростират Руският език, между сичките славянски народи уж с име панславизъм, а по-добре с име панрусизъм… А най-злото е, че тии ако и да не налитат толкова на нас, ний сами, без да са усетим, слугуваме на панруската им мисъл, и са затичаме да правим писмовният наш език Руско-Български, та им ставаме слепи подлизурки без да щем» [4]. Подібні висловлювання після поїздки до росії чеха Карела Гавлічека-Боровського: «Російські панславісти вірять, що ми та іллірійці хочемо, щоб вони панували над нами!! Вони твердо переконані, що одного дня встановлять контроль над усіма слов’янськими землями!!! Сьогодні вони з нетерпінням і радістю чекають на свої майбутні виноградники в Далмації. Ці панове почали скрізь говорити й писати “слов’янин” замість “росіянин”, щоб згодом можна було написати “росіянин” замість “слов’янин”… Я можу засвідчити, що росіяни думають про інших слов’ян не по-братськи, а непорядно й егоїстично…».

Іван Богоров

І ще одна цікава річ: уже відомий нам російський генконсул Оффенберг доповідав у Петербург, що якщо автором анонімної брошури справді був болгарин, то він писав з подачі  ̶а̶м̶е̶р̶и̶к̶а̶н̶с̶ь̶к̶и̶х̶ ̶л̶я̶л̶ь̶к̶о̶в̶о̶д̶і̶в̶ «західних пропагандистів». Насправді ж Раковського підтримував уряд… Сербії. Георгій на той час мешкав у Белграді, де друкував своє періодичне видання «Дунайський лебідь», де поширював ті самі ідеї, що й у брошурі.

А це змушує нас ще раз подивитися на те, що насправді думали про росіян тодішні сербські державні діячі. Ясно, що там теж була і вдячність, і прихильність. Але навряд чи народові, що поважає себе, може сподобатися та думка, яку висловив у 1838 році представник імперського уряду в Белграді Василій Андрійович Долгоруков:

«Поведінка Сербії щодо Росії повинна в певному сенсі нагадувати ставлення турецької жінки до свого чоловіка. Вона повинна не просто бути вірною, а навіть не показувати свого обличчя жодному іншому чоловікові і не розмовляти з ним».

Але найголовніше – Сербія, як перша незалежна держава на Балканах, уже тоді бачила себе в ролі потенційного регіонального лідера і не бажала ділитися цією роллю хоч би й з росією. У відомому трактаті «Начертаније» (1844) сербський міністр внутрішніх справ Ілля Гарашанін стверджував, що сильна Сербія повинна бути в змозі оборонити свої інтереси від усіх сусідів з росією включно. І хоч він виступає за союз з росією, але винятково на сербських умовах, бо ніякої довіри до російських дій у нього нема. І найбільше серби конкурували з росіянами саме за вплив у Болгарії (цитую в російському перекладі):

«Помимо того, что Россия для себя старается, и болгар запрягла бы в ярмо много тяжелее турецкого, она, впрочем, как оказалось, не решается непосредственно со своим войском прийти болгарам на помощь, ибо Европа уже распознала подлинную подоплеку этих якобы благородных намерений русских в отношении Турции… И чем самостоятельней Сербия станет управляться, тем меньшим будет пользоваться доверием у России… Россия не позволит, чтобы такое малое государство, как Сербия, ставило ей условия. Она сама требует, чтобы ее советы беспрекословно, как заповеди, выполнялись. И те, кто хочет ей служить, должны полностью ей покориться. Правда, время от времени кажется, что всех она принимает себе в услужение, но не для всех находит употребление, так как отнюдь не всем доверяет… Если Сербия желает из сегодняшнего подчиненного положения выбраться и стать полноценным государством, то ей на этом пути к независимости надлежит пытаться, уменьшая мало-помалу турецкую политическую мощь, себе ее присвоить. Ведь это точка, в которой сербская и русская политика сталкиваются, потому что и Россия для ослабления политической силы царства турецкого старается. Однако из этого обоюдного стремления никак не следует, что цель и намерения Сербии и России совпадают и что их политика должна пребывать в гармонии и согласии».

Ілля Гарашанін

Та й ближче до кінця XIX століття, як давно відзначили науковці, сербський прем’єр Йован Ристич стверджував, що російські слов’янофіли були в дійсності

«справжніми русофілами, котрі розглядали малі слов’янські народи як приємні ковтки для задоволення російської зажерливості».

Що ж, мусимо сказати, що для таких висновків Ристич мав усі підстави, і можна навіть не вдаватися до цитування сумнозвісного щоденника Достоєвського за листопад 1877 року.

Йован Ристич

Справа в тому, що російський генерал Михайло Черняєв, що командував сербською армією в 1876-77 рр., мав на меті не просто надати допомогу сербам проти турків, а націлювався на цілий державний переворот у Сербії, у результаті якого

«вплив Росії на Сербію буде реальним і спиратиметься на міцні основи: голова держави і весь народ симпатизуватимуть Росії. Поступово міністрів можна буде призначати із росіян. Ворожі партії зникнуть, і одна із слов’янських держав фактично стане російською провінцією».

А в січні 1877 року він писав відомому слов’янофілу Іванові Аксакову:

«Якби на початку війни в мене був мільйон рублів, я міг би зробити з Сербії вкрай корисне знаряддя в руках російського уряду»…

Михайло Черняєв

 

 

[1] Син і спадкоємець Бориса III, останній в світі правитель з титулом цар, Симеон II з династії Сакс-Кобург-Гота, до речі, досі живий та навіть спромігся на унікальний здобуток – стати обраним прем’єр-міністром держави, яка усунула його з престолу. Цікаво, де його поховають? У новітніх болгарських царів з традиційною усипальницею якось не склалося: в Александра Баттенберга власний мавзолей у Софії, рештки його наступника Фердинанда I, попри висловлене бажання бути похованим у Болгарії, досі лежать у вигнанні в німецькому Кобурзі, де він жив після зречення престолу по програній Першій світовій, Бориса поховали в Рільському монастирі.

[2] Переважній більшості Інзов відомий лише як особа, в будинку якої в Кишиневі відбував першу частину свого південного заслання Пушкін. Але насправді його роль була значно більшою і пов’язаною не лише з Молдовою, а й з Україною: під час російсько-французької війни 1812 року він був начальником штабу якраз тієї 3-ої обсерваційної армії О. П. Тормасова,  що вела протягом нетривалого часу бойові дії на території власне України (конкретніше – на Волині).

[3] Коротше кажучи, на болгарських переселенців до росії чекають лише «голі, дикі, ненависні (омразни) пустелі… найбільша бідність і вічне рабство», і якщо вони все ж захочуть туди вирушити, то «ставате убийци на децата си, на домородствата си!». Тут зазначимо, що й справді ці землі в тодішній уяві виглядали майже азійськими: так, Жермена де Сталь казала, що сама назва «Молдавія» звучить як щось східно-екзотичне, а Пушкін, прибувши з Кишинева до Одеси, писав: «Я оставил мою Молдавию и явился в Европу».

[4] Подвиги Богорова на ниві пуризму продовжував після нього перший ректор Софійського університету Александр Теодоров-Балан, який, до речі, народився на території нинішньої України – в селі Кубей Болградського району. Недарма вже за його ректорства Софійський університет запросив до себе викладати новітню історію Михайла Петровича Драгоманова (який зрештою в Софії й помер, там і похований).

Джерела
08 Лютого 2023
Останні події

Літопис Незламності висловлює співчуття родині історика Віталія Гука

Команда «Літопису Незламності» провела просвітницький костюмований благодійний захід «Моторошне Середньовіччя України»

«Літопис Незламності» презентував дитячий комікс

Олеся Житкова взяла участь у щорічному засіданні Усноісторичного клубу

Схожі статті: