Чому нас так тягне до ворожого контенту? – Анатолій Симачинський

Анатолій Симачинський
Історик, креативний лід гемблінгової IT-компанії
Розділ статті: Мистецтво

Фільми, музика та інший розважальний контент, що створений ворожою країною і так притягує до себе!

У серпні цього року українська дослідницька платформа Molfar опублікувала матеріал з шокуючим висновком. На сьомому місяці війни кожна друга пісня в українських чартах на музичній платформі Spotify російська, на Apple Music – кожна четверта. Загальна картина за результатами дослідження: 48% російських пісень українці слухають за допомогою Spotify, 27% – за допомогою Apple Music, ще 13% – за допомогою Shazam.

Схожа історія і з YouTube.

І тут просторами українських соцмереж понісся праведний гнів. Якщо кристалізувати думку користувачів у якийсь один месседж, то звучатиме він так: це все одно, щоб євреї під час Другої Світової, Голокосту та інших репресій, слухали б німецьку музику. Звучить логічно, але… ні.

Якщо апелювати до досвіду та фактів часів до, під час та після Другої Світової, то виявиться, як полюбляють казати за порєбріком, “не все так однозначно”. Далі лише факти та конкретика.

“Нацистське кіно у Радянському Союзі”

Найбільш шокуючим у цьому списку є приклад “головного” переможця над нацизмом – СРСР. Під час війни, звісно, жоден іноземний візуальний контент, у тому числі союзників, не міг потрапити на радянські кіноекрани чи радіоприймачі. Та після війни стався кардинальний перелом.

Разом з численними матеріальними трофеями нацистської Німеччини, СРСР дісталися культурні надбання німців. Так, у руках радянських керівників опинилися “трофейні” німецькі фільми.

За іронією долі, після війни Радянський Союз намагався подолати дві проблеми: наситити державну казну грошима та відволікти радянського робітника від злиденного повоєнного життя.

Вирішення цих проблем озвучили на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) 31 серпня 1948 року. Була прийнята постанова про вихід у радянський прокат “трофейних” стрічок, оскільки радянський кінематограф міг запропонувати хіба що пропагандистські чи низькосортні пригоди та драми. Міністерство кінематографії за рік (1948-1949) мало зібрати 750 мільйонів радянських рублів.

Так на радянські кіноекрани ринули десятки нацистських стрічок. До правди, більшість фільмів були або драмами, або пригодами і ніякого стосунку до пропаганди не мали. Осторонь стоїть хіба що стрічка “Дядечко Крюгер” або “Трансвааль у вогні” в радянській адаптації. Сюжет фільму обертається навколо англо-бурської війни. Увесь лейтмотив стрічки – це пряма пропаганда проти Великобританії та її імперської політики.

Дядечко Крюгер

За рік радянські кіноекрани побачили близько 30 німецьких фільмів. Найзнаковішим були лише декілька: “Дівчина моєї мрії” (1944), “Титанік” (1943), “Індійська гробниця” (1938).

Фільм “Дівчина моєї мрії”, а в оригіналі “Дівчина, що примарилась мені” найбільше запам’ятався радянському глядачеві. Стрічка знята режисером Георгом Якобі – “хрещеним батьком” творчої кар’єри німецької кінодіви Марлен Дітріх. У фільмі “Маленький Наполеон”, який зняв Якобі, Дітріх дебютувала на кіноекранах в образі покоївки, вразивши глядача своєю харизмою та красою.

У фільмі ж “Дівчина моєї мрії” головну жіночу роль зіграла Маріка Рек. Головна зірка німецького кіносвіту 30-40-х та за сумісництвом дружина режисера. До слова, вона не менше вразила радянського кіноглядача привабливістю та акторською грою.

А от що радянський глядач не помітив, так це те, що стрічка просякнута духом та побутом нацистської Німеччини, а на екранах пораз з’являлася свастика, яку радянська цензура навіщось залишила.

У фільмі “Титанік” режисерського тандему Клінгер-Зельпін, який змальовує трагічний рейс лайнера, не було свастики та інших “зашкварів”, але була інша красномовна деталь, про яку не знав радянський глядач. Фільм було знято на замовлення головного пропагандиста Третього Рейху Йозефа Геббельса, аби дискредитувати капіталистичний, “ненажерливий” світ на чолі з Великобританією та США.

Як же так вийшло, що радянський глядач спокійно переглядав нацистські стрічки та не замислювався над тим, що йому показують кінороботи ще не так давно головного ворога? Як стверждує у своєму матеріалі російський дослідник кіно Михайло Сулькін, у фільмах була відсутня інформація про те, де та коли була знята стрічка. Вирізали й фінальні титри, щоб фільм неможливо було ідентифікувати за прізвищами виконавців  Радянському глядачеві просто казали, що це “трофейна” стрічка.

Можна апелювати, що нацистське кіно на радянських екранах – вимушена міра. Що це спроба допомогти економіці країни, а місцевий глядач був змушений дивитися те, що йому пропонують. На цей випадок є ще декілька цікавих фактів.

Стрічка “Дівчина моєї мрії” мала настільки сильний культурний вплив, що вже радянське кіно рефлексувало у своїх роботах на творіння Георга Якобі. Так, у шостій серії культового радянського серіалу “17 миттєвостей весни”, демонструвалися кадри з цього фільму. За сюжетом головний герой В’ячеслава Тихонова штандартерфюрер Штірліц ненавидів цей фільм.

В іншому культовому радянському серіалі “Місце зустрічі змінити не можна” герой Володимира Конкіна старший лейтенант Шарапов, втікаючи від погоні, ховається у кінотеатрі на стінах якого висить афіша фільму “Дівчина моєї мрії”.

І наостанок. Естонський режисер Пеетер Сімм у фільмі “Що посієш…” змалював сцену, де в сільському кінотеатрі агітатор посеред сеансу просить заборонити показ стрічки. Мовляв, акторка, яка грає головну роль німецька “повія”. Натяк, звичайно ж, на вищезгадану Маріку Рек.

Інший німецький фільм “Індійська гробниця” знайшов відображення у радянській літературі. У книзі Едуарда Хруцького “Тіні у провулках”, що розповідає про післявоєнну Москву, описується наступне. Після появи в кінотетатрах стрічки, на московських вулицях з’явилися довжелезні черги до кінозалів, а головна героїня, що грала танцівницю Зіту, затьмарила в очах радянського глядача і Маріку Рек (чергова відсилка до фільму “Дівчина моєї мрії”), і радянську кінодіву Любов Орлову.

А на десерт про радянське керівництво. Поки вони форсували початок “Холодної війни” та агітували усіляко бойкотувати капіталістичну культуру, Сталін та його соратники переглядали на Кунцєвській дачі шедеври Голлівуду. Особливо кривавий диктатор полюбляв фільми Чарлі Чапліна, а також вестерни. Навіть планував знімати радянські аналоги. Якісніші з ідеологічної точки зору.

Голлівуд Гітлера та єврейські кіносимпатії

Ще один кривавий диктатор Адольф Гітлер лише на публіці декларував любов до німецького кінематографу. У книзі “Гітлер і фільми: таємна пристрасть фюрера” йдеться про особистий кінозал у резиденції Берґгоф. Серед улюблених стрічок Гітлера були роботи за участі гумористичного дуету Лорела і Гарді, а також “Кінг Конг”. І ще дуже дивне, як для диктатора, захоплення діснеївськими мультфільмами. Особливо – Міккі Маусом.

У книзі дослідника нацистського кіно Рюдігера Зугсланда “Голлівуд Гітлера” змальовується бажання фюрера побудувати в Німеччині аналог американського Голлівуду, але ідеологічно вірного, і такого, що буде служити інтересам німецького народу, а не розбещувати глядача.

Та перейдемо до простих смертних. Незважаючи на те, що нацистська кіномашина цілком задовольняла потреби місцевого кіноглядача, в кінотеатрах у прокат виходили й американські стрічки. “Нічне таксі”, “Бродвейська серенада” (1939), “Заколот на Баунті” (1935) з Кларком Гейблом у головній ролі та “Бродвейська мелодія” (1929). Фільми були настільки популярні, що користувалися успіхом, навіть після того як Німеччина 11 грудня 1941 року оголосила війну США.

Але шокуючим фактом було інше. За словами усе того ж дослідника Рюдігера Зугсланда такі німецькі стрічки, як “Двоє у великому місті” (1942), “Велика гра” (1942) користувалися популярністю не тільки у простих німців, а й у самих євреїв, членів опозиційних та підпільних організацій, що розташовувались у Німеччині та Австрії.  Це в той час, коли тоталітарні методи боротьби нацистської верхівки проти євреїв та інших “ворожих” елементів досягли свого піку та були загальновідомі.

Двоє у великому місті

Тепер звернемося до музики

Американський джаз, боп, бі-боп, які до та на початку Другої Світової війни захоплювали меломанів по усьому світу, не могли пробитися на радіоприймачі німецьких та радянських слухачів.

Так само радянська та німецька музика була направлена виключно на внутрішнього споживача. Та були виключення, як-от у нацистській Німеччині.

Незважаючи на те, що більшість західних та класичних музичних творів у нацисти оголосили “дегенеративними”, на радіохвилях лунали далеко не націонал-соціалістичні мотиви. До прикладу, німецькій верхівці настільки подобались твори Фредеріка Шопена, що пропагандистам довелося змінювати його польсько-французьке коріння на німецьке.

Російський композитор Петро Чайковський теж міцно закорінився на радіохвилях німецьких слухачів. Настільки, що продовжував звучати навіть після 22 червня 1941 року.

Так само, у розпал війни, звучали й французькі класики: диригенти Клод Дебюссі та Моріс Равель.

Якщо прослуховування композиторів виглядає дитячою забавкою, то повальне захоплення Марлен Дітріх серед німецьких солдатів вражає. Справа в тому, що Дітріх, німкеня за національністю, робила перші творчі кроки саме у Німеччині. В 1930-му переїхала та працювала у США, а в 1937-му офіційно оформила американське громадянство.

До цього кілька разів відмовилася від пропозицій самого Геббельса зніматися на батьківщині. Ходять чутки, що міністр пропаганди особисто пропонував кінодіві гонорар по 200 000 рейсмарок за кожен фільм. Офіційно з 1937-року творчість Дітріх була визнаною “дегенеративною”, фільми з її участю знімалися з показів, а музика була категорично заборонена до використання на німецьких радіохвилях.


Але офіційна заборона не мала ніякого впливу на німецького рядового солдата у розпал Другої Світової. Особливо на легендарний хіт Марлен Дітріх “Лілі Марлен”. Пісня була написана ще в 1939-му. У сюжеті розповідається про дівчину, яка сумує за своїм коханим, поки той знаходиться на полях бою Першої Світової.

За дивним збігом вперше пісня, на широкий солдатський загал, пролунала 18 серпня 1941 року. Першими її слухачами стали бійці Африканського корпусу Ервіна Роммеля. Пісню одразу ж заборонили, як “деморалізуючу та депресивну”. До слова, романтична балада дійсно не мала нічого спільного з музичними творами, які б мали підіймати бійцівський дух та заряджати на боротьбу. Та вона настільки швидко стала неофіційним “солдатським гімном” серед німецьких бійців, що Роммель та інші генерали були змушені просити у німецького керівництва повернути пісню в ефір. В “Африканському корпусі”, наприклад, вона лунала щовечора о 21:55 перед відбоєм. Усе відбувалося за мовчазної згоди керівництва Третього Рейху.

У контексті цієї розмови можна ще згадати приклад іншої диктаторської країни – фашистської Італії. Її лідер Беніто Муссолліні так захоплювався голлівудською акторкою Анітою Пейдж (подейкують, що диктатор потайки кохав акторку та завалював її любовними листами), що фільми за її участі не зникали з екранів навіть тоді, коли Італія була на межі капітуляції.

Аніта Пейдж

Які висновки напрошуються? По-перше, у матеріалі наведені приклади виключно тоталітарних країн. У Великобританії та США мені не вдалося знайти ніяких фактів про те, що до, під час та після Другої Світової там був популярний розважальний контент нацистської Німеччини чи Радянського Союзу. Це говорить про те, що лише у вільних у цензурному та культурному плані, у економічно сильних державах можуть з’являтися фільми, музика та інший контент, що здатен задовільнити внутрішній запит.

По-друге, якщо відкинути маркування “ворожий”, то будь-який візуальний контент може бути прийнятним для слухача. І тут на сцену виходить найголовніше мірило усього світового культурного надбання – суб’єктивний естетичний смак. Як австрійські та німецькі євреї дивилися фільми створенні в державі, що в цей же час знищувала їх співгромадян, так і українці слухають російську музику, дивляться російськомовний YouTube під час війни з росією. Що для одних, так і інших “слухати/дивитись”, судячи з усього, не означало чи означає підтримувати країну-агресора. Як показує практика, естетичні вподобання людини існували та існують поза проекцією “свій/чужий”. Достатньо лише обрізати титри на початку та в кінці.

Цей матеріал ні в якому разі не виправдовує чи агітує до прослуховування, перегляду російського контенту. Просто наступного разу, коли виникне питання “як так можна?”, “чому вони це слухають та дивляться?” згадайте приклади світової історії. Більшість речей, на жаль, чи ні, виходять за рамки біполярного світосприйняття.

Все буде Україна.

Джерела
07 Грудня 2022
Останні події

«Літопис Незламності» провів дискусію «Українка вчора та сьогодні: війна, родина, суспільство» до 140-й річниці українського жіночого руху

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Іван Бездудний взяв участь у міжнародному воркшопі "Війна, наука та емоції: (не) проговорене"

"Літопис Незламності" підписав меморандум про співпрацю з Київським університетом імені Бориса Грінченка

Схожі статті: