В Україні триває повномасштабна війна. Найперше наші зусилля, думки і переживання спрямовані на те, як вижити. Це природньо. А ще нам притаманно адаптуватися швидко до життєвих ситуацій, навіть до війни. Кожен з нас шукає для себе джерело поповнення сил. Це може бути мистецька діяльність. Тим паче, що війна – потужний стимул розвитку мистецтва. А ще ми шукаємо інформацію, яка допоможе розібратися у причинах і приводах війни, дати відповіді на наші численні запитання. Історія України засвідчує, що у кризові періоди просвітницька діяльність переживала час активізації. Сто років тому, на початку ХХ століття, коли українські землі були поділені між Австро-Угорщиною і Російською імперіями, коли світ передчував початок Першої світової війни, на українських теренах активно працювала інтелігенція на ниві просвітництва. Діяльність культурно-просвітніх товариств впливала на пробудження національної свідомості українців і українок.
У Львові у липні 1904 року в одному з готелів, що тоді розташовувся на вулиці Карла Людовика (сучасний проспект Свободи), відбулися наукові вакаційні курси. Охочій до нових знань публіці лекції читали видатні науковці й політичні, громадські діячі того часу: письменник, енциклопедист Іван Франко, історик Михайло Грушевський, антрополог та етнограф Федір Вовк, політичний діяч, журналіст Микола Ганкевич. На курси приїхало 135 осіб з Галичини і Наддніпрянщини. До речі, жінки також долучилися до відвідування лекцій. Так пані виказували своє бажання здобувати освіту. Окрім просвітницької мети, захід сприяв налагоджуванню контактів між галицькими та наддніпрянськими українцями й українками. Вакаційні курси відбулися завдяки фінансовій підтримці наддніпрянського мецената Євгена Чикаленка.
У 1907 році Євген Чикаленко залишив такий запис:
«Буваючи в Галичині, і спостерігаючи там широкий, як порівнювати з Великою Україною, національний рух, я набирався певності, що й у нас він розів’ється, коли в Росії буде конституція і коли настане воля для прояву національного життя. Тому я завжди радив нашим українцям по змозі частіше їздити до Галичини, щоб наочно побачити тамошнє життя і укріпитися у вірі в майбутнє відродження української нації на всім просторі України. Тоді Галичина була для нас зразком боротьби за своє національне відродження, який підтримував в нас віру й надію на краще майбутнє; Галичина була для України справжнім П’ємонтом, бо до 1906 року тільки там могла розвиватися українська преса, наука і взагалі національне життя, яке в російській Україні було суворо заборонене й придушене царським урядом»[1].
Активізація українського національного руху на західноукраїнських землях на початку ХХ століття мала помітні результати. Зростала кількість культурно-просвітніх організацій, а їхня популярність набирала обертів. Діяли товариства «Просвіта», які відкривали читальні та бібліотеки. На Буковині діяли філії товариства «Руська бесіда». Культурно-просвітні організації влаштовували вистави, лекції, вечорниці, хори і драматичні гуртки. Неписьменні, насамперед представники селянства, мали можливість відвідувати вечірні школи при читальнях. Це сприяло підвищенню рівня їхньої освіченості та утвердженню національної свідомості. Завдяки знайомству з творами українських письменників та письменниць читачі дедалі частіше усвідомлювали себе українцями й українками.
Розгортанню національного руху західноукраїнських земель сприяла греко-католицька церква, яка мала високий авторитет у середовищі українців . У 1900 році митрополитом Української греко-католицької церкви став Андрій Шептицький. Митрополит також заохочував діяльність культурно-просвітніх організацій, зокрема, «Просвіти», надаючи їм фінансову підтримку.
Що стосується Наддніпрянської України, яка перебувала у складі російської імперії, то російська влада століттями перешкоджала поширенню освіти серед селянства, адже не бажала його перетворення на потужну освічену верству, здатну боротися за свої права. Українську мову та культуру забороняли, а отже, здобувати освіту українською мовою стало неможливим. У школах навчання відбувалося російською, яку українські діти розуміли погано, бо нею ніде не послуговувалися. Тож ефективність навчання незрозумілою мовою було надто низькою. До того ж злидні змушували важко працювати змалку, а на навчання часу й можливостей не залишалося[2]. Оскільки національна освіта була під забороною, то виходом було заснування культурно-просвітніх товариств.
1905 року постало перше товариство «Просвіта» в Одесі, утворене за галицьким зразком. Завдяки діяльності цього товариства у Катеринославській і Полтавській губерніях відкрили сільські хати-читальні[3]. Наддніпрянські культурно-просвітні організації також впливали на утвердження національної свідомості селянства, розказуючи селянам про історію України, влаштовуючи тематичні вечори, налагоджуючи випуск українськомовної літератури тощо. Як визначали самі його члени, ТУП було «нелегальним товариством для ведення легальної роботи»[4]. Таке визначення цілком влучно описує український національний рух з точки зору російської імперії, яка завжди намагалася і намагається всіх переконати, що українців не існує, як не існує нашої мови, історії, культури тощо.
У 1907 році Михайло Грушевський переїхав до Києва. 1908 року він долучився до новоствореного Товариства українських поступовців – нелегальної міжпартійної громадсько-політичної організації, яка постала у 1908 році. Можемо припустити, що сильне враження Євгена Чикаленка від національного відродження Галичини і сподівання на подібні процеси на всіх українських теренах надихнули і його долучитися до товариства. Саме в київському помешканні Чикаленка щонайменше двічі на рік збиралися зїзди делегатів. До ТУП входили також Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Микола Лисенко, Дмитро Дорошенко та інші.
ТУПівці опікувались діяльністю низки просвітніх, культурно-освітніх, наукових товариств, які діяли на українських теренах у складі Австро-Угорської та російської імперії. Працювали на українізацію шкільної освіти, впровадження української мови в громадських установах, суді, церкві тощо. Видавали україномовну (єдину в російській імперії на той час) газету «Рада», на сторінках якої розповідали про те, що таке Україна, хто такі українці, якою є територія їхнього розселення. Також підтримували контакти з членами думських фракцій, доносили за кордон інформацію про український національний рух.
Активна діяльність просвітніх, наукових, культурно-освітніх товариств зробила свою справу. Українці стали на шлях утвердження своєї нації. Перша світова війна тому посприяла ще сильніше. Нашому самоусвідомленню сприяє і війна сьогоднішня. Ми відчули сильну потребу у глибшому пізнанні самих себе. Знову наш ворог прорахувався, бо українці не стали частиною їхнього «міра». Натомість ми будуємо нашу Україну на засадах освіченості, демократизму, поваги до себе та інших. Співзасновники платформи «Літопис. ІІІ RESпубліка» справедливо вважають, що «саме зараз у нашому розумінні народжується нова Українська держава, на історичному постаменті Української Народної Республіки, зі здобутками Незалежної України, ця ІІІ Українська Республіка сане лідеркою вільного світу, столицею вільних людей та гарячим серцем нової геополітичної системи», а «народженням своїм вона (ІІІ Українська Республіка) завдячує сміливому народові України, який за зразком давніх римлян будує державу спільною боротьбою та спільною звитягою».