Дипломатія “готелю Ламберт”: штаб опору польської еміграції в серці Європи – Софія Борищук

Софія Борищук

Історикиня, КНУ імені Тараса Шевченка. Волонтерка ООН, UA Experts. Дослідниця американістики та європейських студій.

Розділ статті: Інше і Історія

Після трьох поділів у XVIII столітті польська держава повністю втратила незалежність. У 1815 р. на Віденському конгресі частина польських земель була перетворена на Царство Польське під владою російського імператора. Після придушення Листопадового повстання поляків у 1830-1831 рр. тисячі польських інтелектуалів почали шукати осередок для руху спротиву.

Поразка повстання спричинила відтік багатьох військовиків та інтелектуалів до Західної Європи. «Великий еміграційний рух» зосередився передусім у Франції, Британії та Туреччині, а центром еміграції серед основних європейських міст зрештою став Париж.

У 1842 році князь Адам Єжи Чарторийський придбав старовинний палац на березі Сени – «готель Ламберт», який у майбутньому буде відомий усьому світу. Простір палацу став політичним, культурним і дипломатичним центром польської еміграції, де формувалася програма відновлення польської державності, велися перемовини з лідерами європейських держав, консолідувалися інтелектуальні доробки багатьох польських лідерів думок.

Активна міжнародна позиція «готелю Ламберт» не обмежувалася лише Польщею – його прихильники брали участь у революційних рухах 1848–1849 років у Європі, а згодом виступали за визволення слов’янських народів в османських провінціях (зокрема у Болгарії та Румунії) та на півдні, виступаючи проти російської ідеї «слов’янського союзництва».

Польська еміграція після Листопадового повстання: політичний і соціальний контексти

Листопадове повстання почалося 29 листопада 1830 року у Варшаві як заколот курсантів проти російського домінування в Царстві Польському, що незабаром охопило окремі райони сучасної Литви, Білорусі та Правобережної України. Повстання стало наслідком зростання невдоволення політикою царату після Віденського конгресу 1815 року. Уже до 1829 року цензуру різко посилили, таємна поліція розгортала слідчі операції проти польських національних товариств (філоматів, філаретів тощо), а університет Варшави перебував під постійним наглядом.

Попри поодинокі тактичні успіхи, переважні сили імперської армії остаточно придушили повстання у жовтні 1831 року.

Поразка повстання спровокувала «Велику еміграцію» – відтік польських діячів до Франції, Британії, Османської імперії та США. У Лондоні та Стамбулі почали діяти представництва польського уряду в еміграції, а на Балканах використовували досвід повстанців для власних визвольних рухів.

Адам Чарторийський (екс-міністр закордонних справ Російської імперії, сенатор Царства Польського та керівник польського уряду під час повстання 1830–1831 рр.) ледь уникнувши полону російської армії під Краковом, мусив їхати під чужим ім’ям — із паспортом, виданим Меттерніхом на «Джорджа Гоффмана», оскільки тоді Росія мала великий вплив у німецьких державах.

Польський драматург Юліан Нємцевич у своїх спогадах згадував про це так: «… Він прибув без слуги, позбавлений усього майна, і весь його багаж представляв невеликий чемоданчик… Я добре пам’ятаю, коли п’ятдесят років тому я був ад’ютантом його батька, і коли під час інспекції литовської армії намети його свити перевозили 300 коней і чотирнадцять верблюдів. Тепер його син збіднів; але він відчуває лиха своєї країни сильніше, ніж власні».

Після повстання емігрантська спільнота досить швидко поляризувалася: її представляли дві течії – радикальна, очолювана офіцерами-втікачами, серед яких був Маврицій Мохнацький, і консервативно-ліберальна, очолювана Адамом Єжи Чарторийським. І якщо перші наполягали на повному відновленні державної незалежності Польщі за допомогою військової сили, то інші, буржуазія та шляхта, шукали міжнародної підтримки через таємну дипломатію – неофіційні місії, контакти з впливовими колами тощо, закладаючи підґрунтя для формування польського лобі в Європі.

«Саме так виглядала ситуація в Лондоні, коли князь Адам Чарторийський — як завжди палко налаштований служити справі своєї нещасної батьківщини — прибув, щоб відстоювати її перед членами уряду та континентальними державними діячами, що з’їхалися з усіх куточків Європи на бельгійську конференцію. У Лондоні його прийняв поет Нємцевич, який і після завершення своїх обов’язків як посол Польського національного уряду ще й залишався там. Його поважний вигляд, досконале знання англійської мови та англійських звичаїв і слава товариша Костюшка завоювали йому загальну симпатію й повагу», – Memoirs of Prince Adam Czartoryski and his correspondence with Alexander I : with documents relative to the prince’s negotioation with Pitt, Fox, and Brougham, and an account of his conversations with Lord Palmerston and other English statesmen in London in 1832

Адам Чарторийський, викупивши палац («Hôtel Lambert» – історична назва маєтку) у Франції, згуртував навколо себе значну частину інтелектуальної еліти Польщі – основу цілої агентурної мережі, що проходила через Британську й Османську імперії. Емігранти видавали меморандуми та направляли звернення до європейських монархів із закликами втрутитися в проблему польської державності.

За свідченням істориків (Норман Дейвіс, Пьотр С. Вандич), Чарторийський підпорядкував собі майже всю «консервативну та ліберальну еміграцію» і створив там комітет, що функціонував як уряд у вигнанні: із «готелю» велась політична агітація серед поляків усередині Російської імперії та пропаганда польського питання в Європі (важливо, що мережа агентів «готелю Ламберт» діяла особливо в тих країнах, де були безпосередньо зацікавлені російські інтереси). «Готель» також інвестував у закордонну пресу та в культурно-освітні ініціативи (наукові товариства, польська бібліотека в Парижі тощо), зміцнюючи позитивний імідж польського руху серед західної громадськості: князь Чарторийський за підтримки англійських політичних публіцистів заснував журнал «Polonia», який згодом перетворився на «British and Foreign Review», видання публікувало матеріали з історії та тогочасного становища Польщі. Крім того, він зібрав для британських авторів велику добірку історичних джерел про Польщу, серед яких були рідкісні й маловідомі праці.

Політичні діячі «ламбертівської фракції» прагнули до польської справи залучити західні: князь Чарторийський вів прямі переговори з французьким двором Людовика Філіпа, британським королем та італійськими урядами, вбачаючи в них противників російської монархії. За кордоном він діяв як голова держави, відповідальний за зовнішні справи польського уряду в екзилі.

«Хоча було очевидно, що ані Англія, ані Франція нічого не зроблять для Польщі, князь Адам прагнув бодай підкреслити факт порушення міжнародних зобов’язань і те, що вчинено неправду, яка, якщо на неї не протестувати, могла б набрати вигляду законної процедури й бути прийнятою громадською думкою як така. Стан справ на континенті також був тоді настільки нестійким, що будь-якої миті могла виникнути сутичка, у якій польське питання, якщо лишатиметься живим перед очима Європи, могло б відіграти помітну роль. Тому князь доклав усіх зусиль, щоб тримати і уряд, і громадськість у повному курсі положення справ у Польщі. Уся лондонська преса — особливо The Times, Morning Herald і Morning Chronicle — виступала на боці польської справи, і МЗС охоче приймав інформацію, яку надсилав князь, особливо тому, що лорд Гейтсбері у своїх депешах зі Санкт-Петербурга зовсім не згадував про переслідування й жорстокості російського уряду в Польщі», – Memoirs of Prince Adam Czartoryski and his correspondence with Alexander I : with documents relative to the prince’s negotioation with Pitt, Fox, and Brougham, and an account of his conversations with Lord Palmerston and other English statesmen in London in 1832.

Особливу активність у дипломатичній і громадській сферах «Ламберт» проявив під час Кримської війни 1853–1856 рр.: польське питання отримало шанс бути піднятим на переговорах великих держав, оскільки Росія опинилась у конфлікті з союзниками Туреччини. Чарторийський намагався мобілізувати польські легіони для боротьби на боці султана проти Росії. За даними новітніх досліджень, Головна агенція Східної місії «готелю Ламберт» у Стамбулі фактично координувала створення польських підрозділів, які разом із Туреччиною та її союзниками воювали проти Росії.

Окрім Франції, «ламбертівці» приділяли увагу Балканам і Османській імперії – ключовим східним акторам. Михайло Чайковський, навернений у іслам польський шляхтич і письменник (Садик-паша), очолив у 1840-х рр. так звану Східну місію «готелю Ламберт» в Туреччині, зайнявшись темою «південнослов’янської федерації» під протекторатом султана. Концепція А. Чарторийського передбачала лібералізацію положення християн в Османській імперії та підтримку унійного руху серед православних на Балканах, тоді як польські агенти пропагували польську справу з-поміж християнської еліти, надихаючи її на боротьбу з російським впливом у регіоні. Так, через курію Риму вони домагалися духовної підтримки польського питання, а в столиці Туреччини підтримували зв’язки з місцевою владою. Варто зазначити, що «готель Ламберт» також використовував мережу агентів у Сербії, Болгарії та Румунії, стимулюючи визвольні настрої серед тамтешніх народів і прагнучи послабити російське панування.

Політична стратегія та неофіційна дипломатія польської еміграції на північно-західному Кавказі: план черкеської національної держави

У контексті боротьби за польську незалежність угруповання «готель Ламберт» прагнуло розвинути ідею черкеської національної держави під час Кавказької війни. Емігранти планували об’єднати зусилля адигських народів (загальна назва споріднених народів, адигейців, убихів, кабардинців, черкесів та шапсугів, що проживають на Північному Кавказі, частково в Туреччині й інших країнах), східних слов’ян, і зрештою здобути підтримку Туреччини.

З 1841 року головним агентом на Кавказі став Садик-паша. У 1844 році для налагодження співпраці з вождем черкеського опору Сефербеєм на Кавказ було відправлено емісара Зверковського (на псевдо «Ленуар»), союзники мали домовитися спільні дії проти Росії, зокрема організацію десантної операцію за підтримки турецького флоту. Османська імперія формально схвалила поїздку й навіть пообіцяла корабель для транспортування зброї, проте через російську блокаду Чорного моря допомога не надійшла.

Незважаючи на це, у Адигеї до 1846 року діяли інші польські агенти (до прикладу, Висоцький), які завозили обладнання для виробництва пороху, планували розробку корисних копалин тощо. Втім, проєкти зазнали невдач через неналежну підтримку з боку союзників (відсутність обіцяної матеріальної допомоги, брак політичної рішучості османів і Західної Європи, логістичні обмеження через блокаду Росією Чорного моря). Хоча комітети в Стамбулі та Лондоні підтримували зв’язок з паризьким центром, постачали зброю повсталим групам на Кавказі й організовували делегації, це не дало бажаних результатів.

Відтак, відсутність готовності Британії та Туреччини до повної й беззаперечної конфронтації з Росією, а також незрілість місцевих етнічних еліт призвели до краху ідеї подібних державних утворень і дали польській еміграції розуміння марності всіх зусиль у цьому напрямку.

Завершальний етап діяльності «готелю Ламберт» у 60-х роках ХІХ ст.

Після смерті А. Чарторийського у 1861 р. активність угрупування зменшилася, але ще під час Польського січневого повстання 1863–1864 рр. проводилися дипломатичні зусилля для залучення західної підтримки; вся влада у «готелі» перейшла до старшого сина Чарторийського – Владислава.

В акомпанемент січневому повстанню «готель Ламберт» намагався просунути ідею Болгарської греко-католицької церкви: проєкт курував Володислав Йордан, один із головних агентів організації. Через відсутність легітимного кліру служби в храмах церкви призупинилися до 1863 року, коли апостольським візитатором став Рафаїл Попов, обраний єпископом в Адріанополі.

У 1870 році за підтримки Росії та Константинопольського патріарха створено Болгарський православний екзархат – це задовольнило прагнення болгар до церковної автономії, а отже, призвело до повернення більшості уніатів у православ’я. Таким чином Болгарська греко-католицька церква стала маргінальною спільнотою, а всі спроби послабити російський вплив на Балканах зійшли нанівець.

Поразка січневого повстання та Франції у франко-пруській війні остаточно підірвали агентурну мережу «Ламберту». У 1872 році Владислав Чарторийський одружився з Маргаритою Орлеанською та перетворив маєток на власну резиденцію – відтоді ідея уряду у вигнанні втратила актуальність і підтримку, а залишки організації перейшли до ролі меценатів і зберігачів польської культурної спадщини.

Висновок

Паризький «готель Ламберт» став центром політичної та дипломатичної активності польської еміграції XIX ст., де під проводом князя Адама Чарторийського прокладалася лінія польської зовнішньої політики у вигнанні. З резиденції формувалися звернення до європейських монархів, скликалися емігрантські конгреси й укладалися союзи з іншими революційними рухами.

«Ламберт» умів поставити польське питання на порядок денний Великої Британії, Франції, Османської імперії та навіть Італії, а його мережа агентів в європейських столицях, особливо там, де були безпосередньо залучені інтереси Росії, впливала на міжнародні рішення того часу.

Хоча незалежність Польщі було відновлено лише у ХХ столітті, діяльність «готелю Ламберт» значно розвинула ідею спільної європейської безпеки та солідарності народів проти загарбницьких імперій, залишившись символом дипломатичної емблеми Великої еміграції, що боролася за свободу Польщі й інших поневолених народів Східної Європи.