Чому Росія не Третій Рейх

Ілля Левченко
Історик мистецтв, методист Малої Академії наук, куратор освітнього проєкту ГО “Музей сучасного мистецтва”, автор видань “Lb.ua”, ”Your Art”, ”Korydor”, Часопис ”Критика” та ін.

Ескалація російсько-української війни після 24 лютого ц. р. сприяла пошуку численних аналогій та порівнянь. Значна частина українців абсолютно переконана в тому, що історія повторюється та має чомусь навчати. Історія ж завжди є не олюдненим суб’єктом, а продуктом ідеологічної роботи інституцій.

Якщо Путін – це Гітлер, то, відповідно, сам президент РФ і сама держава, керована ним, мають повторити досвід фюрера та нацистської держави. Мова про торжество справедливості: поразку у Другій світовій війні, самогубство Гітлера, денацифікацію Німеччини аж до поділу Третього Рейху на сфери впливу між союзниками. На жаль, переконання в існування “історичних уроків” – не більше як рудимент античного ставлення до історії, нерозривно пов язаної з її дидактичною функцією.

Порівняння Владіміра Путіна з Адольфом Гітлером, а Російської Федерації з Третім Рейхом стали спільним місцем (locus communis) не лише профанів, уготованих популярною історією, а й професорів закладів вищої освіти, мислителів, публічних інтелектуалів. Стрічка в соціальних мережах рясніє карикатурами, де Владіміра Путіна зображують із вусами Адольфа Гітлера. Мережа переповнена зіставленням фотографій українських міст під час нацистської та російської окупацій. Дослідники ототожнюють німецької свастики з російськими літерами V і Z, що ними маркована техніка РФ у цій війні. Усе з переліченого, як не дивно, має низький критичний потенціал та ще нижчий емансипативний потенціал.

Перш за все слід розібратися з природою прагнень порівнювати та шукати аналогії. Очевидно, що досвід, що його отримує впродовж життя кожен із нас, неспівмірно великий та потребує значних інтелектуальних, у тому числі енергетичних, ресурсів для засвоєння та рефлексії. Неможливість “щораз по-новому” пізнавати світ у його нескінченній множинності та перманентній змінності породжує біологічну потребу довіряти власній пам’яті, категоризувати події та керуватися аналогіями. Раціональне струнко упорядковує множинну реальність, робить із різнонаправлених, подеколи взаємовиключних рухів, лінійний наратив.

У випадку з історичною свідомістю, про яку йтиметься, є ще багато “обтяжуючих” елементів. Попри прагматичне розуміння, що “Ніхто не Гітлер, крім Гітлера”, ми прагнемо порівнювати та систематизовувати, створювати лінійний наратив та інструменталізовувати історію. Якщо Путін – це Гітлер, то, відповідно, сам президент РФ і сама держава, керована ним, мають повторити досвід фюрера та нацистської держави. Мова про торжество справедливості: поразку у Другій світовій війні, самогубство Гітлера, денацифікацію Німеччини аж до поділу Третього Рейху на сфери впливу між союзниками. На жаль, переконання в існування “історичних уроків” – не більше як рудимент античного ставлення до історії, нерозривно пов язаної з її дидактичною функцією.

Шкода згаданих вище порівнянь полягає в тому, що вони в жодному випадку не передбачають позиції сили для тих, хто шукає такі порівняння. Я хочу звернутися до підходів гендерної історії мистецтв, аби показати, як саме працюють практики вписування в уже готовий наратив як інституцію, створену так би мовити опонентом. Конкретна стать (у нашому випадку жінки) були відсутніми (не сегреговані, а саме відсутніми) у панівному наративі історії мистецтв. Подібно до жінок у мистецтві, українці також опинилися не-історичною нацією, не вписаною в європейський історичний наратив.

У хрестоматійних текстах Лінда Нохлін та Гризельда Поллок порушують питання канону, його формування та функціонування. Нерелевантність історії мистецтв, наполягає Нохлін, донедавна полягала в тому, що погляд білого чоловіка-європейця ототожнювали з реальною історією мистецтв. Революційні тексти сприяли продовженню дискусії: деконструкції цього погляду чоловіка-європейця та усвідомленню того, що сам погляд (процес бачення) конструюється ідеологіями, інституціями, конкретними людьми. Лінда Нохлін стверджує, що питання “Чи були великі жінки-художниці?” є цілком неадекватним, адже відповідь на нього передбачає розмову лише зі сторони слабкого. Наратив уже готовий та здатний до самовідтворення не передбачає жодної апропріації чужорідного. Найгірше, що можна зробити в цьому випадку – заходитися шукати приклади великих жінок-художниць, яким (попри все!) таки вдалося створити щось гідне з професійних та естетичних міркувань чоловіка. Такі жінки-художниці знайдуться, однак не перестануть бути винятком, що затверджуватиме могутність чоловічого бачення.

Суцільні порівняння та структурування аналогій згладжують та спрощують дискурс там, де його слід перевинаходити від початку.

Фактично, подібний спосіб аргументації не передбачає цінності та цілісного статусу поневоленого. Навпаки, із ним відбувається самоколонізація внаслідок прагнення “дорівнятися”, перетворитися не просто з “чорного дерева” на “білу людину”, а почасти й на білішого від білого. Подібне бажання “дорівнятися” до високого та старшого ми повсякчас бачимо в українській історії мистецтв: Давид Бурлюк – “український Ван Гог”, Марко Кропивницький – “український Шекспір”, Пінзель – “український Мікеланджело”. Абсолютна “емансипація”, отже, можлива лише за відповідності якомога більшій кількості критеріїв сформованого канону.

У 1995 році американський славіст Марк фон Гаґен (1954-2019) публікує статтю з провокативною назвою “Чи має Україна історію?”. Висновки дослідника не менш провокативні: ні, Україна не має історії. До “неісторичних народів” у нього входить практично весь регіон між Берліном та Москвою. Інституційна історія, абсолютно справедливо зауважує автор, слугувала основою легалізації імперської політики. Саме тому РФ неодноразово заявляла про Україну як “державу 404” (fail state), державу, якої і “взагалі не існує”, саме тому що вона не має історії. Імперія, власне, навпаки, завжди має “історичну політику” та власну, міцну й “тверду” історію.  2008 році Владімір Путін заявив Джорджу Бушу, що “Україна – це не держава”. Вочевидь, через те, що не достатньою мірою легітимізована “історично”.

Крім цього, формування історії як науки та канону припадає на час імперій. Тож наше прагнення “вписатися” в цю історію, подібно до прагнення знайти дрібку великих жінок-художниць, виглядатиме непереконливо. Україна не має історії, але вона має минуле. Прагнення написати “велику історію” держави від Адама донині було б вайтвошинґом та перейманням (а тому і продовженням) традицій, цінностей, канону імперії.

Суцільні порівняння та структурування аналогій згладжують та спрощують дискурс там, де його слід перевинаходити від початку. Наприклад, в оксфордскому “Empire: A Very Short Introduction” претендентами на звання головного “останнього імперіаліста” є:

.               Лідер нацистів Генріх Гіммлер, один із організаторів Голокосту.

.               Президент США Гаррі Трумен зі своєю доктриною. Відповідно до “доктрини Трумена” (1947) США могли втрутитися в будь-яку точку, де інтересам Америки існувала загроза.

.                Президент СРСР Лєонід Брєжнєв.

.               Рональд Макдональд – клоун, який рекламує та просуває імперію McDonald’s.

В одному списку, як бачимо, опинився клоун та людина, внаслідок дій якої загинуло близько 6 мільйонів тільки євреїв. Кожен із них більшою чи меншою мірою відповідає поняттю “імперіалізм”.

Російська Федерація та російська культура в такому випадку самі росіяни виглядають не як самоцільне загрозливе явище, а як (у кращому для нас випадку) нікчемна підробка, безсилий суперник, недостойний для протистояння. У гіршому випадку це не дозволяє оцінити міру загрози. Європейські дослідники, застосовуючи цей підхід, раз у раз сумніваються, чи називати Російську імперію, СРСР та сучасну РФ “імперією” як такою. Перед ними є зразок – колоніальні імперії модерного часу (Велика Британія, Франція, Іспанія, Португалія). Характеристики стали канонічними для розуміння природи імперій та не дозволяють зарахувати до них Російську імперію. Вона не мала “заморських” територій, а лише приєднувала свої “історичні землі”. Переселення та їх природа в межах імперій не є “депортаціями”, а всього лише міграціями російського населення в межах Батьківщини. У такому випадку, якщо Росія і потребує деколонізації, то лише стосовно далеких, східних, неслов’янських земель.

Словом, вторинні аналогії не відповідають оригіналу та (зі зрозумілих причин) ним не є. Оскільки Російська держава не сповна відповідає характеристикам “класичних імперій”, отже, вона не є імперією. Оскільки існують розбіжності між нацистським та російськими режимами, другий не є нацистським та деструктивним.

Ми воюємо не з міфічними орками, а з росіянами. Володимир Путін не є реінкарнацією Адольфа Гітлера, він є президентом Російської Федерації. Політика Росії не гірша чи краща за нацистську, але є фашистською та імперською. Різня у Бучі – не наслідок “нацистської / рашистської окупації”, але “русского міра”. Тотальність зла в його цілісності, а не наслідуванні. Наскільки мені відомо, фашизм і нацизм – самоназва. “Ми – р-р-рускіє” – теж. Тож назвався горщиком – лізь у піч.

Джерела
04 Вересня 2022
Останні події

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Іван Бездудний взяв участь у міжнародному воркшопі "Війна, наука та емоції: (не) проговорене"

"Літопис Незламності" підписав меморандум про співпрацю з Київським університетом імені Бориса Грінченка

"Розпусне середньовіччя та сучасні sex комплекси" - "Літопис Незламності" провів пікантні лекції та благодійний аукціон

Схожі статті: