Культурна «спецоперація» або як росія грабує українські історичні пам’ятки

Галина Сафар'янс

Історикиня, аспірантка університету Григорія Сковороди в Переяславі, провідна екскурсоводка НМАП України (2015-2018 рр.), вчителька історії та правознавства гімназії 179 міста Києва.

Увесь світ побачив, як українці мужньо борються з ворогом на всіх можливих фронтах війни, в тому числі і культурному. Станом на 1 квітня 2022 р. було пошкоджено або знищено понад 150 різних культурних пам’яток України. Український культурний фонд створив інтерактивну мапу культурних втрат, де можна побачити наслідки руйнації пам‘яток [5]. Світові лідери визнають, що «мета Путіна — знищити українську культуру. Бо Путін вважає, що незалежної української культури не існує. Він стирає з лиця землі не тільки те, що залишилося. Він знищує усі культурні центри, музеї, школи, історичні пам’ятки, він намагається знищити культуру» [1]. За даними ЮНЕСКО від 2021 р. держава-агресор привласнила понад 4 тис. пам’яток з окупованого Криму [7]. Присвоєння та знищення пам’яток культури визнано воєнним злочином Гаазькою конвенцією 1954 року. І цю тактику росія використовує уже не вперше.

За своєю суттю культура російської імперії була і залишається імперською, яка виправдовує загарбницьку політику. Уже багато століть країна росія намагається обґрунтувати приналежність території України тому, що вона є «спадкоємицею Русі», ігноруючи всі історичні спростування цього факту. Адже, коли Русь заключала союзи з європейськими державами, на місці москви було болото. А сама історія росії починається з правління Юрія Долгорукого, сина Володимира Мономаха. Тому держава – агресор будь-яким чином намагалася колонізувати українську культуру, а якщо це не вдається, то просто її знищити. Цікавою в даному контексті є тези директора Ермітажу Михайла Піотровського. В одному з інтерв’ю він заявив, що росія «вважає себе частиною Європи на підставі того, що «на півдні Росії є антична спадщина – Херсонес, Керч», а «тому це все наше, ми маємо розпоряджатися цим, як своїм, і не вважати, що ми протистоїмо Європі» [6]. Як бачимо, що росіяни не відокремлюють свої культурні надбання від українських чи інших народів і намагаються будь- яким способом їх приписати собі.

Один з основних наративів російської історії є «возз’єднання» України та росії. Після підписання у 1654 р. Переяславських статей та окупації Лівобережної частини нашої держави царський уряд систематично обмежував автономні права Гетьманщини, в тому числі і в культурній сфері. За час правління Петра I та Катерини ІІ українська культура зазнала чималих втрат. До Москви та Санкт-Петербургу були вивезені козацькі клейноди, 14 козацьких корогв та прапорів, шабля Івана Мазепи, шолом і кольчуга князя Ярослава Всеволодовича, ікони, щит і меч Мстислава Володимировича та багато іншого [8]. Багато з цих речей є окрасою Ермітажу, Третьяковської галереї, Історичного музею.

У ХІХ ст. була висунута теорія про «три братні народи», які беруть свій початок від Русі. Відповідно до даної теорії усе, включно з культурою, є спільним надбанням. Для «підтвердження» цього були створені різноманітні археологічні та етнографічні комісії та товариства, основною метою яких було знаходження фактів, які б підтвердили дану теорію. Тобто, все те що здобувалося українцями протягом століть, в одним момент ставало культурним надбанням імперії. Найцінніші знахідки, історичні пам’ятки культури та мистецтва, стародруки і навіть твори народних майстрів передавалися до Санкт-Петербурга чи Москви. Таким чином в росії опинилися вкрадені скарби часів палеоліту, скіфів та сарматів, Русі, картини Куїнджі, Айвазовського та інших, позиціонуючи їх як «своїх». Одним з найвідоміших надбань Ермітажу став золотий гребінь із зображенням з кургану Солоха.

Влада намагалася посилити свій вплив на народи, які входили до імперії, досліджуючи «малоросів». У 1902 р. при Російському музеї імператора Олександра ІІІ було створено спеціальну комісію, яка займалася збиранням українських пам’яток для колекції в імператорському музеї. А у часи Першої світової війни за розпорядженням уряду при «опасности военного времени» були евакуйовані історичні, археологічні і художні пам’ятки та всі документи, «удостоверяющие право казны на недвижимое имущество» [8].

Новий етап перетворення української культури в щось меншовартісне припав на існування СРСР. Адже в єдиній державі не могло бути окремої української культури, крім того потрібно було створити новий культурний імідж пролетарської держави. Всі буржуазні та релігійні надбання намагалися приховати та позбутися. Ще однією важливою метою вилучення українських історичних пам’яток стало нищення українців як нації. Поруч з фізичними розправами влада СРСР намагалася викорінити з пам’яті українців здобутки їх предків, уніфікуючи всі історичні та культурні надбання спільним спадком союзу. Лише упродовж 1918–1931 рр. було зруйновано понад 10 тис. храмів [2], вивезено до росії чи за кордон велику кількість експонатів. Один з найяскравіших прикладів – бажання знищити Софію Київську. Лише завдяки втручанні впливових людей Франції цього акту вандалізму вдалося уникнути. Чого не скажеш про Михайлівський Золотоверхий собор, який частково був зруйнований. У серпні 1937 року згідно із розпорядженням радянської влади монастир було знищено, а відома мозаїка «Димитрій Солунський» перевезена до Третьяковської галереї.

Під прикриттям «отримання коштів для допомоги голодуючим Поволжжя» до росії були вивезені цінні зразки ювелірної справи часів Русі та XVII–XIX ст. [8]. СРСР розграбувала десятки музеїв та приватних колекцій,які передавалися до центральних та провідних музеїв Росії або продавалися за кордон. Виставки мистецтва заміняли колекції пролетарського характеру, які мали висвітлювати спільну історію народів союзу.

В часи ІІ Світової війни музеї постраждали не лише від нацистів, які вивозили експонати до Німеччини. З метою «евакуації» на територію росії було вивезено безліч музейних експонатів, які опісля не всі повернулися назад. Після завершення війни історики, мистецтвознавці, державні діячі працювали над тим, щоб повернути їх назад, але вони опинилися у стінах Ермітажу, Третьяковської галереї чи в інших музеях росії. Частина мозаїк і фресок з Михайлівського собору виявилися в Новгородському історико-архітектурному музеї-заповіднику. Музеї, бібліотеки, архіви були підконтрольні керівництву в москві. На виставки відправляли колекції з України, які часто там і залишалися.

У 1998 р. на державному рівні росія офіційно приватизувала все, що награбувала протягом століть. Держдума ухвалила закон, який передбачав визнання всіх предметів «трофейного мистецтва» власністю росії. З 2014 р. росія знову почала грабунок культурної спадщини України. Після окупації Криму там почали проводити археологічні розкопки, проводити «ревізії» тамтешніх музеїв. Доля експонатів нам не відома. Постраждали від «визволителів» і музеї Донецької та Луганської областей, де зберігалася одна з найбільших колекції скіфо-сарматської доби.

Руйнація культурних пам’яток та музеїв – це десятки злочинів. За місяці війни з території України були з Маріуполя були вивезені картини Куїнджі та Айвазовського, Яблонської, унікальна кольчуга ХІХ ст. Це унікальні речі, пов’язані з греками-переселенцями, ікони. Саму ж будівлю 21 березня було знищено ударом ракети. В Херсонській області постраждали кургани скіфської доби, а колекції музеїв Нової Каховки та Херсону швидше за все очікує та ж доля, що і Маріупольського. Окупанти активно використовують їх для проведення пропаганди. В Мелітополі окупанти пограбували краєзнавчий музей, у фондах якого знаходяться експонати скіфської доби. За словами директорки музею Ібрагімової Л. вона зробила все можливе задля того, щоб зберегти золоту колекцію [4]. Наразі доля експонатів невідома.

З якою метою відбувалося вивезення цих усіх пам’яток культури? Культура є одним з елементів самовизначення народу та його історії. Присвоюючи історичні пам’ятки України, влада окупантів намагалася просувати ідею, що українського народу не існує, вона лише частина «великого русского мира». Грабунок і вивезення цінностей до міст росії є способом поповнити прогалини власної культури та спробувати довести свою приналежність до Європи. Видатний український археолог поч. ХХ ст. Микола Біляшівський в цьому контексті зауважив, що «…таким чином Україна позбавлялася саме того, що дає її народу національне обличчя» [3].

Як показує досвід, культурне грабування України – це не є елементом сучасної війни. Росія систематично вивозила і присвоювала надбання української культури. Велика кількість українських пам’яток знаходиться в Ермітажі, який в умовах російсько-української війни таж воює з нами. Знищення історичних та культурних пам’яток, спалення окупантами книжок – промовисті докази того, на якому низькому духовному та цивілізаційному рівні знаходиться росія. Нікуди не зникла з пропагандистських думок ідея знищення всього українського, адже це суперечить позиції щодо нашої держави. Потрібно ґрунтовно та систематично приділяти увагу питанням культури, якими спекулює країна агресор. Активні процеси дерусифікації демонструють переосмислення минулого, представити свою культуру та історію світу. Ми ведемо успішну боротьбу на культурному фронті. Варто хоч пригадати виграшну справу України проти росії щодо долі скіфського золота, яке на момент окупації Криму у 2014 р. було в Амстердамі на виставці. Це повинно стати прецедентом в наступних судових процесах. Після перемоги Україні потрібно буде працювати над поверненням росією культурних цінностей вкрадених не лише за час україно-російської війни, а й тих, що вивозили протягом століть. А колаборанти та росіяни мають бути притягнуті до відповідальності. Нам же варто врахувати помилки минулого і намагатися повернути історичну правду та наші історичні пам’ятки на своє законне місце. І початок цього процесу уже покладений.