Супергерої обирають український однострій: історія створення айдентики ЗСУ

Ірина Захарчук
Співзасновниця історичної агенції "ЛІТОПИС. НЕЗЛАМНОСТІ", історик, культуролог, координаторка телепроєктів, куратор. Головний Консультант Кабінету Глави АПУ (2014-2019 рр.), помічниця Керівника ОПУ (2019-2020 рр.). Дослідниця релігії та культури італійського Середньовіччя
Розділ статті: Інтерв’ю

Віталій Гайдукевич – історик, ініціатор та один із розробників ребрендингу військової айдентики для Українського війська, журналіст та телеведучий, народний депутат України.

Бесіду вела Ірина Захарчук

І.З.: Розкажіть, будь ласка, з чого все починалося? На порядку денному тоді ще, в 2014 році стояло поповнення лав ЗСУ, державні закупівлі зброї, амуніції, оснащення. Все ж таки лише потім взялися за ребрендинг військової форми?

В. Г.: Насправді все почалося в сенсі ребрендингу і зміни символіки не зі Збройних сил. Отак-от відверто кажучи, все почалося насправді з поліції. Тому що в той момент, коли Міністерство внутрішніх справ замислилося про створення патрульної поліції, стало зрозуміло, що потрібна нова уніформа, новий однострій, нова символіка саме для «патрульки». І я пам’ятаю, що я писав інтерв’ю з Арсеном Аваковим – це, здається, був липень 2014 року – і ми писали це в Нових Петрівцях на базі Нацгвардії. І ті, хто там був, там такий КПП, заїзд, певний шлях і стоїть великий борд. Потім там дорога роздвоюється в різні боки. І ми якраз там на завершення стоїмо з Аваковим, говоримо про всяку «поточку» на лінії фронту…

Я дивлюсь на той борд, а там емблема НГУ: хрест, традиційно не зрозумілого кольору і якась зелена гайка. От реально… гайка. [акцент інтонацією] Я так його питаю: «Як так можна? Ну це… ну, трешак» [розчаровано]. Він обертається: «А я взагалі якось увагу не звернув… бо, от те, що Ви кажете,– не до того».

А потім, через деякий час, у мене дзвінок. Телефонує Аваков і каже: «Тут «патрульну» робимо, потрібна форма. Зможете знайти фахівців?». «Ну, окей!»

І ось тоді саме для «патрульки» ми почали збирати перший склад волонтерської нашої групи. Ми працювали над одностроєм і символікою патрульної поліції кілька місяців, і, в принципі, до середини осені ця робота вже була закінчена. І ми могли вже сказати, був готовий брендбук, воно вже далі пішло по канцелярських закуткам Кабміну. І ми вже могли поставити собі галочку, що воно готове. І потім, власне після того, як вже ми могли послатися на якийсь певний результат по патрульній поліції, потім, взимку… взимку, десь в районі Нового року… в непублічному характері… по суті, прийшов запит від тоді вже Полторака про те, що, напевно, Збройним Силам потрібна … зміна айдентики, зміна сенсів і всього, всього, всього. І нам була потрібна більша команда. Ми тоді створили закриту групу, в яку відібрали трохи більше фахівців… За умови зберігати конфіденційність певний час, от саме з причини того, що суспільство було дуже емоційно заточене на те, що у армії інші потреби… І абсолютно справедливо, якби ми в той момент розкрили карти і сказали, що ми хочемо зайнятись усіма цими речами, бо це війна смислів, війна сенсів, війна наративів, нас би ніхто не зрозумів. … Міністр це розумів. На Банковій це розуміли, і тому, по суті, ми отримали завдання збирати команду і якось візуалізувати певні свої бачення. В який бік треба йти.

Нам на це було виділено три місяці. На весні 2015 року ми вже презентували кілька напрямків, куди міг би розвиватися ребрендинг Збройних Сил України. Якось так.

Символіка Збройних Сил України. Інформаційний постер

І.З.: Який був перший крок цих змін? Тобто, з чого все це починалося? Зміни з абревіатури, чи, можливо, з якихось кольорових гам, геральдичних символів, шрифтів… Можливо, якихось геометричних форм, окремих частин форми. І, взагалі, з чим це було пов’язано?

В. Г.: Від самого початку у нас було абсолютне переконання, що треба … до деталізації не дійдемо. От до кольорів, до, там, нюансів, до історичних витоків, міжнародних витоків. Потрібно розуміння системних змін. Тобто реформа ця, – а це, насправді, реформа, одна з найскладніших реформ в силу нерозуміння суспільством, про що мова, в силу відсутності у суспільства знань історії, усвідомлення, що це не просто картинки, не просто якісь там закарлючки, не просто там звірятка і крильця – все це смисли. І що війна в нас іде не за територію, а за смисли. За ідентичність. Яка проявляється, зокрема в цьому. І що це потужний, в хорошому розумінні, інструмент пропаганди. Суспільство цього як не розуміло тоді, так і сповна не розуміє й зараз.

Тому відповідно ми розпочали з підбору колективу, який би міг на волонтерських засадах цим займатися тривалий час. Потім ми напрацювали напрямки, які реально зможемо подужати. Це фахівці. Фахівці ділилися на напрямки: це в нас художники, тут у нас дизайнери, тут у нас історики, тут у нас практики. Бо коли ми говоримо про повсякденний і парадний однострій, то ми були переконані, що стрій, він має бути не тільки красивим і змістовним, він має бути комфортним. Відповідно в команді у нас відразу з’явився технолог і людина, яка дуже тривалий час робила на запит реконструкторів, на запит кінематографістів репліки європейських військових мундирів. Відповідно людина, яка зналася на всіх швах, кроях, спина, приталене/неприталене, як воно [буде] сидіти… Тобто все це було пропущено крізь пальці. Відповідно була зібрана команда і після того ми оголосили, розділили все це на певні етапи, рівні.

Глобальний рівень – символіка Збройних Сил: що у нас є візуалізацією. От на відстані, коли бачимо військового, що ми бачимо: людина на вулиці йде. Ми бачимо (якщо це повсякленний/парадний мундир), ми бачимо брюки і кітель, як вони сидять; ми бачимо айдентику фахову, кваліфікаційну айдентику, нагороди; бачимо приналежність до держави, до військової частини, до роду, виду військ… І ми бачимо головний убір відповідного кольору, якщо це кашкет чи кепка,.. чи це берет. І за логікою однострою – це ідентифікація.

От і перший ідентифікаційний рівень. Потім другий ідентифікаційний рівень – що ми бачимо на нашивках. Тобто те, що пішло вже по символіці. Третій ідентифікаційний рівень – що ми бачимо на дрібніших знаках, які там є кваліфікаційні. Ми цей шар, по суті, не встигли повноцінно зробити. Тобто від нашого задуму – ми розбили на етапи часові, етапи впровадження, бо це все кошти, – з наших планів ми встигли зреалізувати від п’ятнадцяого року і по дев’ятнадцятий рік десь сорок п’ять відсотків. Решта п’ятдесят п’ять – не реалізовано.

І.З.:Тобто кожен із етапів ви мали узгоджувати із військовим керівництвом, чи ні?

В. Г.: Безумовно. Безумовно. Тобто насправді, треба віддати належне, можливо, розвіяти певні міфи – все було дуже системно. Було завдання міністра. Згідно рішення міністра була сформована волонтерська група у фіксованому складі людей. Ця волонтерська група мала, скажімо так, куратора з військових. Так починалося те, що потім стало Головним управлінням розвитку та матеріального забезпечення Збройних Сил України, ГУ РСМЗ. На стартовому етапі там були не тільки ті, хто займалися символікою та посякдено/парадним строєм, були і ті, які займались «польовкой». Ми того не торкалися. Це окремі фахівці. Вони займалися паралельно своїм колом завдань. Нас було десь п’ятнадцять–шістнадцять людей, потім група остаточно розділилася: ті, хто польова – там камуфляж, броніки, оце все – було типу тканин і так далі, а ми сконцентрувалися на тому всьому, що має відношення до айдентики. Міністр доручив розробити концепцію… І відповідно ми – розуміючи, що фахівці, залучені з різними поглядами на питання, безумовно, будуть якісь дискусії, суперечки – ми оголосили конкурс. Конкурс серед учасників групи «Нове військо» у фейсбуці. … І на той момент, коли ця історія стала публічною, я зареєстрував у фейсбуці групу «Нове військо». Там одразу було досить таки кількатисячна аудиторія: і військові, і фахівці з символіки, художники, дизайнери, тобто всі зацікавлені так чи інакше в цьому процесі. І там, для цих людей, по суті, було вказано: «Хто хоче, ви можете взяти участь в конкурсі концепції, тобто в якому напрямку ви пропонуєте».

Там були і футуристичні абсолютно речі, які більше зовні схожі там… не знаю, однострій космічної піхоти «Зоряних воєн»… Були і люди, які по концепції, чітко видно, що людина черпала своє натхнення, наприклад, з німецького типу однострою, хтось черпав своє натхнення з американського типу однострою, чи там базувався на однострої Австро–Угорської імперії часів Першої світової війни, Січових стрільців…

І був виділений час на цей конкурс. І, по суті, кожен з авторів чи група авторів по чіткому переліку – там «Беретні знаки. Берети» – люди пропонували: кольори, в принципі кількість кольорів, кому який колір і обґрунтування; який це має бути берет, бо є кілька способів його носіння: є більший, менший, радянський спосіб, найбільш тупіший, є американський спосіб, британський спосіб носіння беретів, умовно середньоєвропейський, німецько–італійський і так далі. Люди пропонували свої концепції. Їх було по фіналу, якщо я не помиляюсь, п’ять–шість.

Ці п’ять–шість концепцій ми, з рештою, принесли міністру. У нього є такий довгий стіл, ми на цьому столі все це отак от розкрили, розклали все повністю, і потім вже він разом з своїм радником, з Бірюковим Юрою, він ходив і ставив запитання. «А що це? А чому так? Аргументуй це. Обгрунтуй це. Що після цього? Як ти думаєш це сприймуть?» І так далі, так далі, так далі.

І разом з тим, коли ми вже так кілька разів отак от – суть, так як у нас от зараз – просто роздруківки, так? А в нього були ось такі от…

І.З.: Ескізи.

В. Г.: Так. Це більше ескізи. Бо воно було непридатне для широкого вжитку. Бо це було не в векторі, бо це не можна було віддати в друк, якогось там друкованого…

І.З.: Не було доступне в публічній площині, правильно?

В. Г.: Ні. Ні, навпаки, воно потім було доступне. Бо це публічний конкурс в групі «Нове військо», якщо закопатися в п’ятнадцятому році, можна знайти уривки цих великих аркушів.

І потім міністр – ми лишили все це міністру – з ким він радився, кому він це показував, я не знаю. А потім була ще одна зустріч, ще одне уточнення, були сумніви з приводу тих самих беретів, особливо десантних беретів, для прикладу: зайде – не зайде, конфліктне – неконфліктне, є час на переконання – нема часу на переконання… І в процесі цієї роботи в нього були прохання: «А поясніть мені це,.. а оце мені не подобається,.. а якщо зробити так?» Ми вже там уточнювали. У нас одразу певна кількість концептів були відкинуті. З різних причин. І відповідно біля ідей ми просто галочки ставили. Так от галочку: чик! Все. Значить, міністр це схвалив.

І.З.: Все нормально.

В. Г.: Так. Це нормально. Над цим ми працюємо. І вже починається, так би мовити, такий напілінг. Детальки, наводимо красу, прописуємо обґрунтування сенсу і так далі.

І на певному етапі у нас звузилося коло. Бо ті автори, чиї ідеї були не те що відбраковані, були відкинуті в силу різних причин, чому вони не підходили в цей час: чи саме [для] ЗСУ або інші були там обґрунтування… Колектив звузився до п’яти-шести людей, які потім, по суті, робили. І вийшла «збірна солянка». Тобто ми з двох-трьох концептів зібрали спільний і, наприклад, автор візуалізації знаків розрізнення (погон), він, Олександр Лєшніков наприклад, … його ідея була схвалена, його концепт про те, як мають виглядати погони, він автор. Відповідно, ніхто не відкидав, він стає частиною кінцевого авторського колективу, який вже потім займається деталізацією цих сяючих листів або ромбиків, як їх в народі просто так називають, і так далі. Кашкети – історія там була, там ще одна людина. Велику кількість елементів запропонував найдосвідченіший з колег – Олексій Руденко. По суті, він найдовше, в принципі, вариться в каші військової айдентики, з дев’яносто другого року. От скільки існують Збройні Сили, от стільки Руденко займається тими чи іншими елементами.

І.З.: Тобто він геральдист, правильно?

В. Г.: Він… поліформатна насправді людина. Він – художник. Тобто Заслужений художник України. Це перш за все. Відповідно, як він жартував, коли ми там, як в нас були дискусії, наприклад, відтінок десантного берету: «більше синього відтінку додати» чи «більше червоного відтінку додати» – то Олекса постійно жартував, що «з вас усіх тут за столом, я, згідно диплому, єдиний розуміюся на всіх відтінках, які тільки існують. Тому ви мене маєте дослухатися». Ну жарти жартами, але коли є настільки фахова, ґрунтовна людина, як художник, то це – ну, це дуже помічне. … Оскільки він тривалий час займається і геральдикою, і в його доробку є , зокрема і нагороди, і безліч символіки різноманітних структур державних – він є автором Ордену Богдана Хмельницького зокрема, – то це… його друга іпостась. Яка також була « в тєму». Потім, коли дійшло до однострою, то Олекса ще й є активним учасником реконструкторського руху. І реконструктор він також… Чимало… Він має стрій козацький ХVІ – XVІІІ століття, і австро–угорський,.. і УПА, комбінований, еклектичний, і так далі. Тобто як практик зі свого боку він також міг поділитися реконструкторським досвідом, який був використаний сповна. Потім він відійшов від нашої роботи. В силу певних причин.

Микола Чмир, наприклад. Свого часу був учасником Українського геральдичного товаритва. До речі, як і Руденко. Був учасником Комісії з нагород і геральдики адміністрації Президента. Власне, як і я в каденцію Порошенка. Але потім він був одним з авторів робочої концепції змін айдентики в часи Януковича, і у них був напрацьований певний такий фоліант їхніх пропозицій. Але в силу всім зрозумілих обставин, що було, яка вата була в голові тодішніх міністрів, цей фоліант лежав у шуфляді і, по факту, звідти були взяті певні наробки… Але, я так розумію, там десь, напевно, не так зіграло, ревнощі авторські і він…

І.З.: Все ж таки було багато російських наративів серед айдентики тодішньої.

В. Г.: …оскільки те, що лежало в шуфляді, воно й тому лежало в шуфляді, що там було небагато російської айдентики. Інакше воно не було б в шуфляді, воно було б відшито. Просто рівень зануреності і глибини, що можна собі дозволити, там був досить скромний. В силу того, що вони розуміли, якщо навіть простий лайт-рівень, і то в шуфляду поклали, то якби вам зробили ось таке занурення, то їх би звільнили просто. [прискорено] Ну і в силу міжособистісних взаємин творчих людей, це нормально, Микола на певному етапі відійшов від нашої групи. Ну, окей. [спокійно] Буває. Нічого страшного.

Ярослав Копиниця як дизайнер, який от розуміється, як має виглядати все на друкованих площинах. Потім пізніше Олекса Андрющенко приєднався до нас як візуалізатор вже емблем військових частин.

І по суті після того, як було затверджено кінцевий варіант концепції, нам сказали «ок! давайте, доробляйте». Тобто повністю, якщо ми визначаємо, що це у нас там Сил спеціальних операцій брендовий колір – такий-то відтінок сірого. Ми замучилися шукати відтінок сірого, який би був і при такому світлі, і там на тканині… А треба ж розуміти, що раніше Україна не стикалася з запитом на тканини відповідної кольористики. Крім того, що це треба було придумати, обґрунтувати, намалювати, подати, щоб воно красиво виглядало, треба було ще й тканину знайти, яка б відповідала концепції. Це окремий перелік складнощів.

І.З.: Плюс історичне підґрунтя, звісно ж…

В. Г.: Історичне підґрунтя в тканині яке? Тканина та й тканина. Якщо говорити про колір, то історичне підґрунтя уже там шукали, чому так. Але треба розуміти, що можна, наприклад, було знайти історичне підґрунтя кольору мундиру сухопутних сил, бо там є чітка прив’язка до Перших визвольних змагань, британського кольору і крою мундиру і є обґрунтування, чому саме британського, то коли ми говоримо про колір Сил спеціальних операцій – то у нас не було еквіваленту в історії. Бо як явище Сили спеціальних операцій були нові. І придуманому образі символіки можна було провести дуже таку глибоку вертикаль в історії. Але сірий колір був як доповнення цього образу. От це була новація. Ми вирішили, що має бути інший колір мундиру саме для цих, щоб наголосити. Адже для кожної держави наявність в принципі сил спеціальних операцій як явища, комплексного, – це престиж, це статус, це… Якщо держава готова фінансувати таких воїнів, то це говорить про зрілість держави, що вона доросла, і спектр завдань, вона усвідомлює ризики і так далі. І, відповідно, це треба підкреслювати в тому числі мундиром.

Історичне підґрунтя сучасної айдентинки мундиру ЗСУ. Інформаційний постер

Там дуже багато поспливало різних нюансів, які довелось зв’язувати у загальну цілісну картинку.

І.З.: Якщо ми зараз трішки можемо відхилитись від загальної теми, от чи можете Ви розповісти про назви підрозділів військ? Тобто десантники, штурмові загони, морська піхота, танкові війська – яка між ними ієрархія і субординація?

В. Г.: Давайте розділимо. Назви… Якщо ми говоримо про назви «було ВДВ, стало ДШВ», Ви про це?

І.З.: Так.

В. Г.: Чи про назви? Бо у нас, наприклад, була згромаджена традиція, що є там бригада «Холодний Яр», так? Там бригада імені князя Констянтина Острозького, тобто почесна назва конкретної частини військової. Така… один з різновидів відзнак. Чи про це? Бо якщо ми говоримо ВДВ тире ДШВ, то там одне обґрунтування історією, якщо ми говоримо про почесні найменування і назви бойових частин, то це відзнака. То це два різні питання, по суті.

І.З.: Все ж таки про почесні найменування.

В. Г.: Серед переліку відзнак, які існують в мілітарних структурах, може бути відзнака індивідуальна, яку отримує конкретний військовослужбовець за ті чи інші вчинки: або вислугу, або кваліфікацію тощо – все це айдентика. Коли я підходжу до людини на відстані метра, я дивлюсь на її стрій і, бачучи, що у людини знаходиться з лівої і правої сторони мундиру, я можу прочитати і зрозуміти, хто переді мною стоїть. Починаючи від name table: імені, звання, приналежності до роду/виду, яка країна, яка кваліфікація цього бійця , тобто, по суті, це іде повна спадковість з часів середньовічного лицарства, коли лицар виходив або на бій турнірний або на війну і він був у повному обладунку, він був під своїми геральдичними кольорами. Це був як паспорт в битві і опонент бачив, з ким він виходить на бій.

І.З.: Повна впізнаваність.

В. Г.: Повна впізнаваність. От це все саме. Це якщо ми говоримо про ідентифікацію особистості. Те, що стосується нагород: відзнаки, медалі, хрести, ордени – вся ієрархія. Можуть бути й колективні відзнаки. Ми вирішили, що на тому етапі… а до колективних відзнак і почесних найменувань ми дійшли, якщо я не помиляюся, був уже сімнадцятий рік. Це вже пішло затвердження і впровадження цілої системи, а потім ми підняли ще один шар.

По-перше, був запит від бійців. Вони хотіли мати, підкреслювати свою особливість. Відокремленість від когось іншого. По-друге, насправді, ця практика є корисною для держави в цілому. Бо практика почесних найменувань – це, якщо ми говоримо про сенсові наративні війни, про війни за ідентичність, це наголошення спадковості, мілітарної спадковості до своєї героїчної минувшини. І коли Радянський Союз це робив, то відповідно, там були Ордєна Лєніна, Самаро–Ульяновская, бла, бла, бла, бла, бла, бла, бла дивізія чи бригада така-то, така-то. Ця Самаро–Ульяновская – це ж не просто слова. Це так в назві фіксувався бойовий шлях конкретної частини. Якщо ця частина, наприклад, брала участь (були такі, Туркестанська, умовно кажучи), то це значить, що вона якимось бісом опинилася в Туркестані свого часу і щось там робила. Це не територія була Росії чи Радянського Союзу. Так, це частина, яка внаслідок її завойовницьких дій – те, що зараз робить Росія – дій успішних, вона була нагороджена цим ім’ям або частинкою імені на знак подяки.

І ми ду–у–уже довго мучили Холодний Яр, долали нерозуміння чиновників що таке Холодний Яр, що таке Холодноярська республіка… Що це не бандформування, що це, по суті, глибоке запілля армії УНР на той момент. І так далі, і тому подібне. Але ми, зрештою, перемогли, і Холодний Яр 93-тя бригада…

І.З.: Це, якщо я не помиляюсь, ось емблема.

В. Г.: Так. І ось, ось у нас те, що я роздрукував, – це підписане рішення, підписане керівником ГУ РСМЗ Дмитром Марченком. І можемо тут… Муженко дев’ятнадцятого року, по суті, затверджено. дев’ятнадцятого року? Геть всі дати поплутали.

Юридично затверджений малюнкок нарукавних знаків 93-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ (з «Холодний Яр»)

Юридично затверджений малюнкок нарукавних знаків Командування морської піхоти Військово-Морських сил ЗСУ

І.З.: Ось іще є почесні стяги, так їх називають?

В. Г.: Почесні стяги – це… Відповідно почесне найменування ми розуміли, що і така там, знову ж таки, практика є. У нас є бойовий прапор…

І.З.: Так.

В. Г.: … облікового підрозділу, який має право на те, щоб отримувати бойове знамено. Якщо частина, організм військовий, отримує почесне найменування, ми для себе придумали, що «А чому,.. власне, як показати? Візуально стороннім людям, як показати, крім айдентики, нашивки, що… цей організм носить таке ось почесне ім’я?» І відповідь була очевидна. Це має бути додаткове знамено. На котрому буде візуалізація, пояснення візуалізації цього почесного імені. Одна з цілей, для чого це було зроблено, щоб поступово відійти від… цифр, бо 82-га, 93-тя – все це воно, по суті, переходило в спадок від Радянського Союзу. А це… така собі ідея. [з іронією] Ми хотіли замінити, щоб… пієтет і прив’язаність у особового складу, рідних, родичів, України, був не до цифр, а до імені.

Знамено 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр»

І тоді був концепт, що треба визначити, собі десь напрацювати перелік імен, на честь яких можуть бути названі ті чи інші організми. Їх за нашою тодішньою ідеєю мало б бути більше тридцяти, в цілому на Збройні Сили, враховуючи і ССО, і ВМС, і повітряні сили, сили сухопутні і так далі. Бо якщо їх було б більше, і зараз нинішня ситуація, на жаль, підтверджує наші побоювання, цінність почесного імені буде втрачатися. Бо воно перестане бути дивовижою. Тобто, воно є у всіх. – Ну, окей. Воно є у всіх. [з іронією]

І от зараз, коли це «поставили на поток» і починають отак штампувати ці почесні імена – ну, на жаль…

І.З.: Хочеться ексклюзиву.

В. Г.: Так, втрачена ексклюзивність. А на той момент, особливо перші бригади, ми тоді брали, підбирали пропозиції, кого назвати по тих бригадах, які на той момент мали найбільший досвід безпосередніх бойових дій. Природно, на той момент це була 93–тя, це була 30–та, це була львівська 24–та бригада… Потім, пізніше, довгий час думали над 92–гою, бо треба було підібрати якесь обґрунтування. Бо якщо це у нас бригада імені Короля Данила, природньо, що якщо організм базується у Полтаві, він не може називатися на честь короля Данила. Це має бути та частина, яка базується на Західній Україні. Там, де була свого часу держава короля Данила. Тобто це ще і підкреслення героїки кожного конкретного регіону України. Нам з героями, насправді, пощастило. З героїчною історією. Вона багата. Ми її просто забули. Нас примусили забути. Метою цих найменувань – тридцятка звягельська, новоград–волинська, вона базується в княжому місті Звягель. Відповідно й імені Костянтина Острозького. З огляду часів… там ще була й дата битви при Орші, пазли почали складатися.

І.З.: Зрозуміло. А от коли ви розробляли візуал для кожного роду військ, кожне зображення, ви говорили про те, що зверталися до досвіду різних країн. А от, наприклад, що взяли чисто такого атмосферного, архаїчного з української культури?

В. Г.: Треба розуміти, що якщо ми говоримо про архаїчного в сенсі давнього, то воно проявляється, якщо ми згадали Костянтина Острозького, говоримо про символіку конкретної бригади, в даному випадку 30–ї бригади, – то ми бачимо: ага, бригада носить імені князя, бригада базується в княжому місті, бригада має право носити айдентику саме цього князя. Бригада носить свою емблему, має емблему князя. Ми просто так от: «хлоп!»… і часи Костянтина Острозького взяли і зафіксували. Це наше героїчне тло. При тому всьому, що природно, жодний сучасний підрозділ в силу трьохсотп’ятдесятилітньої окупації Росії в різних її форматах, не має безпосередньої, безперервної, прив’язки до того чи іншого військового підрозділу. Наприклад, якщо взяти морську піхоту, то станом на тепер (мається на увазі морська піхота в світі) найдовшу безперервну історію підрозділу морської піхоти має Іспанія. І це той підрозділ, де свого часу служив Мігель де Сервантес. Це у них зафіксовано, вони цим пишаються, і конкретна військова частина веде свій родовід де–юре сотні років. В нас такої можливості не було. Тому у нас спадковість ведеться не юридично. А так, по духу. І, відповідно, тому й з’явилося…

“Ми просто так от: «хлоп!»… і часи Костянтина Острозького взяли і зафіксували»: почесні назви як колективні відзнаки. Інформаційні постери.
Ми просто так от: «хлоп!»… і часи Костянтина Острозького взяли і зафіксували»: почесні назви як колективні відзнаки. Інформаційні постери.

І.З.: По героїчності…

В. Г.: Так.Те, що ще глибше – якщо ми згадали про короля Данила і айдентику конкретної військової частини – то, відповідно, там також княжий знак.

Якщо говорити про символіку родів/видів військ, то військово–морські сили, природно, обперлися на історію – зокрема, і в елементах однострою, принципах підходу, кольору, як носили: темний-темний верх-низ чи світлий верх, темний низ і так далі – на Перші визвольні змагання. У нас юридично існував флот, більш, можливо, навіть юридично, ніж фактично, там в силу нюансів. Але був однострій, були документи, були якісь замальовки того часу і ми могли звідти до чогось причепитися.

Найглибшим по айдентиці сьогодні з усіх організмів, структур тощо, в нас є Сили спеціальних операцій. Тому що ми для них придумали окрему… навіть не те, що обґрунтування, це окрема міфологізована лінія. Бо ми провели аналогію. Якщо боєць Сил спеціальних операцій – це найдовершенішиий, найефективніший, людина–воїн з надлюдськими можливостями, то, вибачте, у нас про таких воїнів фольклор і народна оповідка, епос, якщо хочете. Як завгодно говорили в часи козаччини.

І.З.: Я, до речі, й хотіла про це й сказати.

В. Г.: А якщо копнути ще глибше, «Повість минулих літ» й тому подібне, – то воїни в особливі моменти військової екзальтації або ініціації вважали, що на них сходить образ, дух, сила, могутність конкретного звіра, вони такі люди–звірі – так це у нас ще в «Слові про похід Ігорів» згадується. А якщо ми ще глибше копнемо, то, вибачте, про песиголовців – це, навіть, Волинь, у фольклорі це є. На Прикарпатті в казках це присутнє. Є обґрунтування, чому людина перекидається на тварину, тобто який сакральний зміст в це було закладено. Окей! Давайте розширимо з України ширше. Це походить з іранської традиції, тобто це глобальне таке, континентальне, культурний такий закладений якір, який присутній, і він є в Україні. Він в Скандинавії. Їхні воїни людина-вовк і людина-ведмідь – вони в скандинавів також були. При чому якщо з точки зору специфікації цих воїнів, то людина–ведмідь, які їли мухомори і гризли свої щити, тим самим в наркотичноу трансі підживлювали свою агресію – це такі штурмовики. Дуболоми.

А людина–вовк, вона за легендами, проходила окрему підготовку. Це воїн–одинак. Це воїн спеціального призначення. Воно у них, в їхньому народному епосі, прописано. Це воїн, який може довго бігти, діяти сам. Тобто це повний опис спецпризначенця! Де вказано, що він перекидається на вовка. І у нас також ототожнення воїна, який може перекидатися на тварину, в тому числі і на вовка, воно у нас фіксується навіть в писемних джерелах… В княжі часи, ранні княжі часи, воно фіксується і в козацькі часи. І можна як завгодно ставитися, зокрема, критично до образу Сірка, і є підстави його критикувати, якщо відкинути всю містичність. Він не був перевертнем, він не мав якихось там надлюдських можливостей, але військовий образ конкретної людини настільки надихав тих, хто були навколо нього, що вони подарували цій історичній особі магічну ауру.

Якщо це наша історія, хто сказав, що цією магічною аурою не можуть користуватися сучасні воїни?

Так у нас з’явився, я пам’ятаю… Ще Сил спеціальних операцій не було, ще Кривонос тільки повернувся з краматорського аеропорту, і вони були на Повітрофлотському, в них там був тимчасовий офіс, де вони, по суті, підбирали фахівців, які б починали розбудову… І я Кривоносу показав перші ескізи і розповів сам концепт. Що це мають бути сіроманці. По-доброму. Це вовкулаки… І це страшно для ворога. І це дуже приємно для своїх. Навіть у дитячому «прийдёт серенький волчок и укусит за бочок».

І.З.: Асоціація одразу.

В. Г.: Навіть це: ти одразу розумієш , кого він вкусить, за який бочок і хто є цей сіренький вовк. І він сказав: «Круто».

“Це вовкулаки. І страшно для ворога». Беретний знак Сил спеціальних операцій ЗСУ

Потім була довга історія про те, як це легалізувалося, окрема довга історія. Бо треба було пояснювати. Це настільки було незвично для військових, що це було… туго, з боєм, але результат був досягнутий. … А потім просто переконалися, що та наша ідея – вона була не те що, як кажуть там «потрапити в мішень», «в десяточку» чи «в яблучко»… Цю мішень знесли нафіг просто. Просто це отак: хлоп! І воно зажило своїм життям.

І от коли воно зажило своїм життям, а самі військові казали: «Слухай, в тебе є один маркер. Якщо ви все зробили правильно, то ви це побачите. На татухах». Як тільки те, що ти придумав в символіці, воно буде переходити…

І.З.: Пошириться, так?

В. Г.: …на шкіру, це означає, що людина настільки вірить і приймає це як своє, що вона готова це забрати з собою на все життя.

І.З.: Дуже круто.

В. Г.: І воно почало жити в татухах. Коли воно почало жити в татухах, ми зрозуміли, що всьо. Це вже більше не наше. Це повністю їхнє. І насправді так, вони живуть. І вони дуже класно – я не знаю, хто цим зараз займається в Офісі Сил спеціальних операцій – дуже грамотно використовують подачу своєї символіки. Був здивований, що просто більш за все [у них] був фахівець, який в цивільному житті професійно займався речами, але це так грамотно, що… в Європі не кожна країна так вміє. Це об’єктивно. Дуже класно. От насправді, дуже класно.

Знамено Сил Спеціальних Операцій ЗСУ

І.З.: Правда. До речі, ми багато говорили про таке підґрунтя… фольклорне, що трохи тягне за собою якісь язичницькі міфи, а от, наприклад, чи було місце для релігійних якихось символів у символіці, новій айдентиці?

В. Г.: І так, і ні. Складність була в тому, що ми, звичайно, країна християнська, але, зокрема, серед військових – хоча, знаєте, є фраза, що на війні немає людей, які не палять і які не вірять в Бога, просто війна змушує палити і вірити в Бога, хочеш ти чи не хочеш, війна змушує , але ми розуміємо, що у нас там багато хто є… і мусульманином, багато хто є іудеєм, багато хто є католиками, хтось православними і так далі… Там строкате товариство і ми в капеланстві бачимо, що це є. І, відповідно, вживити християнську символіку – це така хірургічна була історія. Але нею, Боже збав, не можна зловживати. Тому що це… матиме зворотній ефект. Не буде ось того, що я навів приклад, що це – моє. А символіку мають прийняти, умовно кажучи, навіть ті, які є невіруючими: «Ну, не приймаю. Просто я там … це моє, я не пірнаю в релігію, але символіку я приймаю. Вона мені подобається». Або «Я приймаю цю символіку, але трактую її по–своєму».

Тут яскравим прикладолм є ДШВ, Десантно-штурмові війська. Коли ми думали над комплексом заміни всього образу ДШВ – відірвати десантників від радянщини, маргеловщини – то ми просто взяли проаналізували європейський досвід. Світовий європейський досвід. І раптом з’ясувалося, що Сен Мішель, в Європі, скажімо так, в європейській цивілізації – не тільки Європа, європейська цивілізація, християнський європейський підхід – він є покровителем парашутистів. У французів є бейдж окремий, де використано крило святого архистратига Михаїла, з мечем і так далі. В нас, до речі, там 79–та…

І.З.: Там щось схоже…

В. Г.: Так. Але знову ж таки, це треба було пояснити. Для того, щоб пояснити всю айдентику, ми розробили окремий буклет, де провели історію десанту. Натомість, якщо там вся радянщина… вона починалася… Крім того, що все це брехливе було, вся радянщина починалася від Радянського Союзу. Пізня, по суті, це вже яскравий образ радянського десанту, він проявлявся, власне, от Будапешт, Прага – це вже після Другої світової війни. А ми, коли проаналізували, підняли реальну історію десанту в світі, то виявилося, що це, ну реально, глибіще! І, вибачте, перший поштовх народження десанту, дав Леонардо да Вінчі, сконструювавши парашут, і, вибачте, коли у нас перший бойовий стрибок був здійснений під час Першої світової війни мультинаціональним екіпажем, коли стрибали четверо італійців, канадієць пілот, британець пілот на канадійському літаку – отакий от – і це був перший реальний стрибок бойовий – про Маргелова ще ніхто ніколи не знав і не чув, хто це взагалі такий. А тут вже були плани. І реалізовані конкретні дії. І це треба було розповісти, бо вони про це не знали.

Коли Леонардо да Вінчі спроектував парашут, про Маргелова тоді ніхто й не чув. Інформаційний буклет.

І ось тут знайшлось місце для християнської символіки. Ми тут навіть це показували.

І.З.: Є, є.

В. Г.: Ми це показували. Ось. В буклетику окремо показували, хто такий є архістратиг Михаїл. Що це головнокомандувач Небесного воїнства. Главком.

“Головнокомандувач Небесного воїнства». Інформаційний буклет.

І.З.: В першу чергу.

В. Г.: Так. Це вже не просто там якась… бойова одиниця…Це той, хто бере на себе відповідальність, по суті, це один з головних Божих воїнів. Є зафіксований. Офіційний покровитель в Європі. Ми наводили приклади, як це відображалось. Офіційний покровитель парашутистів, воїнів–парашутистів. Є. Далі ми розуміємо, що у нас архістратиг є покровителем Києва. Є. І після того, коли ще й постало питання, що нам потрібен новий день десанту!.. Якщо ми розуміємо, і всі погоджуються з цим, і отут є… десь… десь був прапор… Ні, це морська піхота… Ось тут трохи є… Це ССО… Ось тут трохи є і ось тут є, можна побачити, власне, прапор Десантно–штурмових військ. Він на одному з боків має зображення архістратига Михаїла, яке ми просто взяли з фігури зі скульптури архистратига, який стоїть на Майдані. На воротах. Взяли й використали його, тому що це вже звичний образ, який стоїть серед Києва, його всі розуміють і тут повністю комплекс асоціативного ряду. Хто… для кого має значення- ось цей підтекст релігійний…

І.З.: Той його взяв для себе.

В. Г.: …крила, це знову ж таки, теж. Це крила архістратига. Але і в десантній практиці paratroopers, paracadutisti, Airborne – це крила як символ швидкодії з неба. Купол? – Так, окей. Купол. Так має ж бути свій вид зброї! І з’ясовується, що архістратиг Михаїл зображений в різних графічних традиціях або зі списом, або з полум’яним мечем, тобто вогняний меч. Відповідно розуміємо, що вогняний меч – це… він може подаватися або у вигляді вогню або у вигляді меча, як в європейській практиці в часи там пізнього Середньовіччя… Коли вже були ландскнехти, то були дворучники з кривими лезами. При чому треба чітко розуміти, що такий вид зброї давали найкращим, найвправнішим воїнам і таких воїнів в полон не брали. Тому що це полум’яне ось таке от хвилясте лезо – воно завдавало настільки страшних ран, що власник цього фламбергу, якщо він потрапляв у полон, його одразу вбивали. А на той момент ми вже знали не одну історію, коли наші десантники, котрі потрапляли в полон після напружених боїв , то їх також вбивали. Просто від люті, що… як ще ти можеш вплинути на того, хто настільки якісно захищаючись, знищував окупанта? То тут теж пазли співпали. Релігійна традиція, історична традиція і сучасність.

Емблема Десантно-штурмових військ на маруновому фоні – традиційному для світової десантної спільноти

Воно все зібралося в один образ. І військовий образ, де крила логічні з парашутом конкретного роду/виду війська, якщо ми говоримо про десант і релігійний образ як покровителя. Отак.

І.З.: А от бувало таке, що відверто айдентика не приживалася в якихось частинах? Розроблена уже, чи, наприклад, якісь окремі частини амуніції, форми просто відверто не приживалися і потрібно було переходити, знову ж таки, повертатися до старого.

В. Г.: Жодного випадку не було, щоб поверталися і тому подібне. З двох причин. А) Ми докладали зусиль до пояснення. Б) Це армія. І символіка військової частини чи роду/виду військ – це не є приватна власність особового складу. Який зараз знаходиться на службі в цій частині, тобто за великим рахунком, це тільки опосередковано їхня справа. Бо зараз служать вони, а потім будуть служити інші. Це державна структура, і якщо держава вважає, що їй потрібно зробити ребрендинг, вона має право і можливість провести фокус групу, щоб зрозуміти ставлення до новацій. Але зрозуміти ставлення не для того, щоб відмовитись від новацій, а для того, щоб зрозуміти, як пояснити новацію особовому складу. Безумовно , а хто сказав? Коли ми сказали, що хочемо замінити блакитний берет маруновим, нам отак от: всьо!!!

І.З.: Я пам’ятаю, як ще з тих часів…

В. Г.: Не буде! Та шо ти говориш! Мене погрожували знайти, побити, вбити… Розібратися з сім’єю, писали всяку хрєнь!.. Хтось просто обурювався, із розряду типу «кто ти такий, щоб нам тут все розказувать». До честі, одні з таких активних коментаторів (бо хтось просто там в лічку брякнули і так далі погрози), ті, які вели дискусії в публічному війську, діючі десантники… І ми це спокійно сприймали, емоційно, бо я, стаючи на їхнє місце, я розумію, що з тим об’ємом інформації, який у них був у голові – а вони цього всього не знали. Їм про це все не розказували.

Інформаційний буклет з роз’ясненням суті нової айдентики берету ДШВ

І.З.: Тобто їм просто важко було відвикнути від цього?

В. Г.: Уявіть собі, що ви все своє життя вважали, що Земля пласка, а тут приходить хтось і каже: «Ні, вона кругла! Немає ніяких слонів і черепах». Вас так от взяли… І на вогонь. Відьма. «Шо ти розказуєш? Земля пласка!». Так у них та сама історія. Їм в голову ніхто ніколи не давав правдивої інформації. А щоб почитати історію десанту – слухайте, це на ЗСУ, напевно, одиниці, які читали якісь там книжки про те, як десантна справа, справа парашутна розвивалася.

І.З.: Історичне підґрунтя, знову ж таки…

В. Г.: Це ті, хто, напевне, [хто] були істориками свого часу і мали приналежність до того, щоб докопатися до коріння. Це реально одиниці. А в масі? А ті, які ще служили при «совку»? А пам’ять у людей надзвичайно коротка. Наш колега, він історик, і зараз, і в Міністерстві ветеранів, і в Міністерстві оборони консультує, зокрема і по питаннях айдентики і ідентичності, він їх «вишибав» простим питанням. «А скажіть, а як довго в Україні були ВДВ? Коли вони з’явилися?» Ну і всі такі: «Датак… шшш.. Так завжди було ВДВ!» Каже так: [сплеск долонямии] «За Януковича». Тільки за Януковича змінили абревіатуру з аеромобільних військ, як це в нас було всі майже, скільки там, двадцять років на той момент, змінили на ВДВ. От коли пішов повний злив армії під Росію, з ідеологічної точки зору вони аеромобільні війська змінили на ВДВ. І було це, насправді, два роки. Так от, за два роки людям так закомпостували мізки… пропагандою, всіма російськими наративами, що вони абсолютно щиро вважали, що так було завжди.

Так доводилося докладати зусиль, переконувати. Це були жорсткі баталії. Але, до честі, коли ми наводили аргументи, ті, хто наважувалися на публічну дискусію, десантники, вони чули аргументи. І деякі з них потім в лічку написали: «Вибачте, ви правий». Я кажу: «Хлопці, все нормально», тобто це психологія. Для нас це було нове. Все нове апріорі не сприймається.

А держава… і це теж факт, на той момент можливостей волонтерської групи відверто було мало. А всі телеканали не надавали сприяння в роз’ясненні і пропагуванні змін. Тому що всі телеканали знаходилися в опозиції до тодішньої влади. Я на Суспільне, коли тільки Суспільне народилося, я підходив до Зураба Аласанії і казав: «О, Зураб, круто! Це ж тут тепер на Суспільному можна буде пропагувати і новий однострій, і військову мілітарну історію…», на що мені Зураб, чесно дивлячись в очі, сказав: «Нє. На Суспільному пропаганди не буде». Я аж просто… «Як?.. [розгублено] Цеж пропаганда українського?! [здивовано] Взагалі пропаганда – це н о р м а л ь н о, якщо знати справжній нормальний зміст цього слова». Ну от: «Нє. Цього не буде».

І маючи нульову підтримку в медіа, я не рахую якісь там інтерв’ю, це потрібна масова промокампанія, мала б бути – її не було.

І.З.: А як тоді проводилися ці просвітницькі заходи чи лекції по впізнаваності?

В. Г. : Перед тим відбулась… Ось ця фотографія.

ДШВ змінює блакитні берети на марунові

Це Михайлівська площа, коли вони зняли блакитні берети і одягнули марунові. То були незлагоджені на полігонах, здається, підрозділи трьох бригад, і Василь Павлов був відряджений Міністерством оборони… чи по лінії Генштабу – це вже, насправді, зараз не важливо – і він їздив як історик, як викладач-методист (більш ніж двадцять років у Богуна викладав). І він як викладач, як історик і як співавтор ось цих от процесів, він виходив до них… і розказував.

І.З.:У військові частини, так?

В. Г.: Так. Природно, що силами ось цього «лекційного десанту» не можна було охопити всіх. Тому тут свою роль грала публічна і відкрита група «Нове військо», яка там і досі існує. Хто хотів, туди заходив і просто відстежував. Хтось пасивно читав, хтось сперечався, хтось там ще щось, але вона свою функцію виконала.

Василева історія, коли він напряму виходив за дорученням командування і роз’яснював всю історію, і розвінчував фейки, виконала. І це треба наголошувати – тут абсолютно чітко зіграла політична воля, тобто, коли на рівні керівництва держави було чітке усвідомлення – усе ж це бачив Президент – чітке усвідомлення: так, це треба робити. Тому що це питання державної ваги. Коли на рівні міністра було пряме доручення: так, це треба робити… Коли на рівні першого командувача Десантно–штурмових військ Михайла Забродського, перш за все до кого ми приїхали показувати, переконувати і тому подібне… Ми таки приготувалися до бою. Зараз ми приїдемо в кабінет командувача, ми будем там ледь не голос один на одного піднімати… розказувати: там от, там… Ми сіли, перші ввідні слова… Михайло Віталійович сидить: «Ну, зміни робити треба». Ми такі: [звук здутої кульки]. «Так що, ми не будем нікого переконувати?»

І.З.: [сміється]

В. Г.: А Забродський такий слово за слово… В нього в кабінеті тоді всякі там солдатіки були, машинки військові, такий там – рай для хлопчика. Заходиш, там все так красиво. А потім ми там в процесі розмов – хлобись – перейшли на битву при Геттізберзі. А, кепки почали обговорювати: на запинках – не на запинках… І pеtral cap, або таблєтка, як її любили ЗСУ носити, вона ж, по суті, має американське походження. Тільки про це ті, хто наполягали на тому, що таблєтка – це класно й круто, вони про це не знали. Ми їм кажем: «Слухайте, кепка – навіть кепка, якщо це мюнце, то це чітко можна зрозуміти походження цього вояка. Бо в нього мюнце. Якщо це pеtral cap або, наприклад, там восьмиклинка морської піхоти Сполучнених Штатів, то дивлячись на кепку, я розумію, до якої країни належить цей воїн. Відповідно у нас була своя кепка. Була мазепинка. Її можна адаптувати до сучасного крою і використовувати. І він каже: «Ну, там, кепка може бути, але ж ми все ж таки десант, у нас мають бути інші якісь речі…» Ну тоді у десанту якось так м’якенько і відпав кашкет. Взагалі. Тобто вони в ЗСУ… мають… – це не пріоритет, це привілей – вони не мають взагалі кашкетів. Просто не мають. Тільки Сили спеціальних операцій, Десантно–штурмові війська, вони до всіх видів однострою носять свій берет. Щоб в будь–яку пору року було видно, що перед тобою або спецпризначенець, або десантник.

“Ми все ж таки десант, у нас мають бути інші речі». З Інформаційного буклету.

І коли ми там в процесі розмови з Забродським говорили про битву при Геттізберзі, про якісь такі військові аналогії – він дуже начитаний. І розмова була змістовна, обгрунтовано по часу коротка, без емоцій. План дій, робимо так, так, так. І ти розумієш, коли в тебе на цьому, на цьому, на цьому рівні є чітке розуміння для чого це потрібно, і що буде сприяння – ну, так можна робити роботу. … І плюс до того, я так розумію, в якійсь мірі це також або співпадіння, або… ми це точно не підлаштували, але новий день десантно-штурмових військ – це день архістратига Михаїла. І Першого командувача ДШВ звати Михайло. І коли потім озираєшся назад – ми ж не за вухо притягнули! Насправді, архістратиг Михаїл – покровитель парашутистів. Не ми підказували, кого призначити командувачем Десантно-штурмових вйськ. Воно само зрослося. Якщо воно само складається в гармонійні пазли, значить, так воно й має бути.

І.З.: Сто відсотків.

В. Г.: І потім, зараз коли дивишся, коли вже емоції вляглися, інформації для особового складу стало набагато більше. Тим більше, ті, хто демобілізувалися в блакитному береті, вони цілком мають право, це нормальна практика і далі носити блакитний берет. Бо вони в ньому служили. Ті, хто приймають нову присягу, вони проходять іспити на отримання берету, і тому подібне, так далі, так далі… Через якийсь час – [cміється] Василь Павлов, згадав, приїхав теж у своїх якихось військових справах до якоїсь військової частини, мова зайшла про зміну беретів десантників, хлопців, які там пізніше трохи долучилися, підписали контракт, переконували одного з авторів цього всього процесу, що ініціатива… надійшла… від десантників. Всьо! Можна перехриститися і сказати: «Слава, Тобі, Господи».

І.З.: [посміхається]

В. Г.: Бо якщо вони сприймають це як своє, своє – тут і про татухи, і про все на світі. І зараз, коли ми розробляємо емблеми для нових структур, нових підрозділів десантних, і вони звертаються до нас: «Ми хочемо так само красиво, як і у перших: 95–ка, 80–ка, 81–ша, 79–та, 25–та», і два організми кажуть, що «Ми теж хочемо, аби було не гірше, ніж у них», і ставиш питання так: «Окей! Ось там є щит, тут буде у вас такий-то символ… Який колір беремо для щита?» – [трохи розгублено] «Марун, який ще?» Типу: «Ти ж дурний, запитання таке ставиш! А який же ще може бути колір в десанту? Звичайно, марун!» – «Окей». [сміється] Ти думаєш: «Ну все! Нормально, значить. Воно почало… і назад по обертанню доходить». І вони це самі зрозуміли тоді. От в таких моментах вони це розуміють.

Коли вони стоять поруч з британцями, на військових навчаннях вони стоять поруч з американцями, особливо під час навчання, які були в Німеччині (я вже не пам’ятаю їх назву), коли зведений наш… рота чи батальйон – не суть важливо – зведений наш військовий організм, виконуючи легенду навчань, взув всіх. … Бо вони грали на тих навчаннях, як в навчання, а наші грали в війну. І вони перемогли всіх. От просто, потім всі виходили, там німці, британці, американці: «Як?» [здивовано] А наші тільки з диплойменту, зі Сходу, з АТО повернулися, перевдягнулися і виїхали на навчання туди. І вони все, що використовували на війні, вони все використали, європейцям показали на навчаннях.

Вони показали, що за рівнем професійності – ми не те, що не гірші, а по багатьох питаннях кращі. … Бо в нас війна, ми вчимося не за партами. Ми вчимося в окопах.

І коли з наслідками навчань вони виходять на спільне фото, потім дивляться на це спільне фото, коли стоїть прапор Сполучених Штатів, прапор Об’єднаного Королівства і прапор України, і вони всі в марунових беретах, це таке реальне світове десантне братерство [піднесено] – … клас! Так це… це компанія кращих. … А коли їм показуєш: «Дивіться, у вас у блакитних беретах ходить тільки сателіти Росії. І, сорян, чим пишатися? Прагою? Підступом? Обманом? А ті, з ким ви зараз в товаристві, їм, насправді, є чим пишатися. Це і хоч невдалі операції, висадка на Півночі Європи, і сицилійська найбільша десантна операція, – це євроепйська історія десанту». І коли вливаєшся в цю родину, стаєш ланцюжком ось цього трансферу, ідеї десантного берету від британців, через 501–й батальйон США, якому, по суті, британці передали право, почався процес передачі права і честі носити десантний берет американцям, канадійцям, австралійцям – тобто воно розповзлося по всьому світу. 59 країн світу, без України на той момент (ми, по суті, шістдесяті, здається,) вони використовують маруновий колір як колір десантного берету. І ти є частиною цієї спільноти. Ну, це честь… І ти не остання, і не найслабша частині цієї спільноти. А на тебе рівняються і тебе вивчають, тебе досліджують. Твій досвід вже перебирають!.. Це гідне товариство.

І.З.: До речі, а серед цивільних нормально проводити якісь ось такі просвітницькі лекції чи заходи? Щоб вони побачили військового і одразу впізнали, що це з такого-то, такого-то батальйону чи з такого-то роду військ? Чи це просто їхня чисто дослідницька мета: в інтернеті подивитися?..

В. Г.: Не те, що нормально, це єдино правильно. Тому що армія не може бути відірвана від суспільства. Коли ми говоримо про те, чому… наголошуємо на героїчності, на те, що це престижно, це правильна естетика. На одній з лекцій, здається, ми зібрали морально-психологічне забезпечення, мпз-ешників. По суті тих, хто мають бути, в хорошому розумінні, політруками і просвітниками своїх підрозділів. І ми якось спілкувалися… Величезна зала, під цією… Бабою з мечем, музеєм. Величезна зала, ми там щось спілкуємось і в процесі розмови з розряду «так а шо, це все на часі?…Ну а що в нас інших проблем нема, щоб фінансувати?» Я їм кажу: «Ого. Супер. А як ви думаєте, для кого це все?»… Дивляться на мене. [cтишено] «Ну, для нас!» Кажу: «Окей. Ти там носиш – не носиш, носиш неправильно…Тобто для тебе, для балбеса, який не може правильно або нехлюйське ставиться, бо це ж культура, однострій треба поважати. Через повагу до однострою ти поважаєш людину, яка вдягає цей однострій.

Поважаючи людину в однострої, ти поважаєш державу. Бо це не просто військовий. Це людина, яка… охороняє… державність. Забезпечує існування цієї державності. І в о б л и ч ч і військового й мундиру, ти, відповідно по ланцюжку, поважаєш свою державу».

Я їх питаю: «Так, зрештою, кінцева ланка цієї всієї історії: картинок, символів, історій, міфів, героїки і так далі, кінцева ланка хто?» Все, мовчать. … «Кінцева ланка – хто? Не ми. Не я. Не ви». Я пояснюю: «Кінцева ланка – це ті, кому зараз шість рочків. Тому що у них мають бути герої. Вони, якщо не знайдуть героїв в вас, вони підуть шукати героїв в комусь. Герой має мати свою компетентісну лінію, але він мусить мати свою естетику. Вони мають вами пишатися. А для чого? Тому що дивлячись на ваші вчинки і на ваш вигляд, ті, кому п’ять, щість, дев’ять, одинадцять – вони мають для себе ухвалювати рішення: я хочу бути, як він. А значить, хтось буде ухвалювати рішення, ставати воїном». Тобто дивлячись на вас і айдентику держава виховує молоде покоління, яке усвідомлено стає просякнуте цією всією естетикою… І ухвалює для себе рішення: я хочу бути воїном. Мені подобається естетика. Я хочу бути частиною цієї естетики і хочу бути спадкоємцем. Кого? Вас». Сидять, я отак бачу: клац… клац… клац…

І.З.: Пішло…

В. Г. : Пішло. «А–а–а… А от воно як!» [з іронією] А як інакше? Відповідно це ж не просто для вашого внутрішнього користування. Це має бути, якщо рекрутінг–центр, то відповідно, якщо людина молода зважує для себе рішення, в яку частину вона хоче піти служити, вона має відкрити нормальний буклет, вона має подивитися естетичний ролик, для себе зрозуміти… На Заході воно так працює. Значить, у нас має так працювати.

А для цивільних – це нормально… У нас на одному з парадів… [посміхається]… Теж така щемлива була історія. Здається, це другий парад був, де виходили вже в новому парадному однострої, репетиція, 23–тє число… Ввечері ми вже присутні як розробники, ходимо, кажемо, де що не так… Все нормально, все підготовлено, всі отримали свою порцію задоволення, як завжди на репетиції, і пішли пити каву в амфітеатр. А на мені футболка з емблемою першої танкової американської: такий жовтий щит, чорний перев’яз і іконка, голова коня. Ми собі п’ємо каву, якраз я і два наших експерти – майстри по крою: Олексій Сопін та Таня Сопіна. І тут до мене підходить якийсь дядько. По плечу.. Починає: «А чого ти в цій футболці?». Я починаю пояснювати, шо ми волонтери… А цей дядько, майже дід, а він показує мені так пальцем, каже: «Це – моя частина, це – моя емблема». Ми такі – хлоп, челюсть відпала. … І він починає розказувати: «Я дивився на ваших. Вони такі, такі… я воював там, там, там…»

І.З. Це класна історія

В. Г.: І ми такі: «пух»… ми бігали шукали маркер і він на цій футболці… Реальний вояк цього підрозділу, першого танкового, і він цей автограф намалював на футболці. Більше я цю футболку не одягав. … Але це говорить про що? Це говорить про те, що такими речами пишаються. У нас немає культури пишання такими речами, але її можна створити. Ясна річ, для цього треба зробити зі шкіл… До речі, ці ось плакати, ось ці ось, сіренькі, ми їх… В одній зі шкіл був на півночі Рівненської області – склались обставини, ми зайшли, нам показували там тир – і в тирі я бачку на стіні роздруківки з групи «Нове військо». Я ж то знаю свою групу, які картинки там викладалися. Вони просто робили, копіювали ці картинки з фейсбуку, зжаті картинки, бо фейсбук же їх ріже, в поганій якості, вони друкували – і дітям на стіну в тирі. У них там теж є якась уніформа, щось таке. А це тир як частина кабінету «Захист Вітчизни». Я кажу: «А Міністерство освіти вас не забезпечує інформаційними матеріалами для кабінету «Захист Вітчизни»? Предмету «Захист Вітчизни»? він каже: «Ні, не забезпечує. Ми все саменькі».[cумно] … А як ми хочемо, щоб у нас ішли в армію, якщо у нас в кабінеті «Захист Вітчизни» немає нормальної «наочки», яка б показувала, коротенько розказувала, що таке, як виглядають сучасні Збройні Сили України.

… Потім ми знайшли можливості-ресурси, я смикнув людей, які, власне, займалися розробкою, які тямлять в макетуванні всього цього, і ми почали роботу по скороченій інформації, щоб дитина могла прийти і побачити. Символ ССО. Хто такий Святослав Хоробрий. Коротенько. А воно велике. Воно формату А0. Тобто це солідно. І вони якісь емблеми окремих структур ССО, як виглядає штандарт командувача, як відзнака… А чому двозуб? А де можна побачити ось таке на печатці Святослава, як виглядав ось цей двозуб? І дитина приходить: все, окей! Хочемо зрозуміти, хто такі характерники? Будь ласка! Йде сучасне розуміння одне, як виглядав характерник–козак, розуміння друге.. Що таке пас-науз, спеціальний пояс, ініцііаційний пояс, одягаючи-знімаючи який звичайна людина, по суті, стає воїном. Або говорячи про міфологічну історію вовкулаків: вдягнув пояс – і ти перекидаєшся… Власне чому на символіці вовк з цим поясом. Пояснення: хто, чого, куди? Все. Дитина коротко прийшла, все прочитала. Потрібно тобі про десант? – Ось про десант. А тобі про морську піхоту? – На [підсилення стуком долоні] прочитай про морську піхоту! Ось тобі можна по периметру заклеїти стіни будь–якого кабінету предмету «Захист Вітчизни».

Інформаційні постери для виховання військового патріотизму в української молоді

Ну окей, знайшли ресурси, надрукували там, умовно, п’ятдесят примірників. Що таке п’ятдесят примірників у масштабах одного обласного центру? Там тридцять – сорок шкіл. А в масштабах області – це сотні шкіл, тисячі шкіл. І в кожній, де є такий кабінет, має бути такий комплект. А його нема! У нас навіть зображення якісного, промальованого мундиру, «мундир виглядає так» – якісної векторної картинки, яку можна було б збільшити, масштабувати до будь-якого цього – її не існує в природі. Міністерство оборони її ніколи не робило, бо їм була потрібна схематична картинка для закону. Узаконити для рішень Кабміну. Вона просто інформативного характеру.

І.З.: Як в шапці?

В. Г.: Схематичний… я, навіть, не знаю… Примітивний, як це в Радянському Союзі робили, ось такі примітивні історії. Всьо. В той час, коли, там талмуд американський чи канадійський – там розписується – все! Всі варіанти. На всі випадки життя. З усією розстановкою всіх ймовірних блямбочок, ґудзиків, залізячок і так далі. Впритул.

Якщо ми говоримо про Канаду, то варіанти для представників… Індії, які емігрували, ось цей їхній специфічний головний убор – він там теж присутній. Спеціальна сукня для жінок при надії, які поки що не пішли в декрет. І служать поки що. Спеціальна військова сукня – мундирна, для жінок. … І це все є в спеціальній книзі, де все деталізовано розписано. Природно, в нормальній якості. А в нас нема.

І.З. В нас немає зараз?

В. Г.: Іми отак-от сидимо… Я кажу: «Слухай, а давай ми зрозуміємо, скільки нам потрібно промалювати елементів, щоб це було в векторі, щоб це можна було будь–кому віддати: користуйтеся». Ми рахували, а це сотні картинок. … Це величезний обсяг роботи. А хто це в Міністерстві оборони буде робити? Ніхто. … Всьо… Значить, будемо робити ми.

І.З.: Зараз у війську, до речі, ми брали інтерв’ю в однієї військовослужбовиці, вона жалілася нам на те, що немає жіночої форми…

В. Г.: Польової?

І.З.: …так, яка не призначена саме для жіночої фігури, не сидить.

В. Г.: Насправді тут теж перегин. От тут вже перегин. Тому що наскільки… Ні, я можу помилятися, нові віяння, вони… Але в нас однострій можна підібрати унісекс, просто треба підібрати правильний розмір. Якщо там щось підігнати, якщо вже геть фігура специфічна: широкі стегна або великий об’єм грудей… Треба просто підігнати. … Жодна система не зможе врахувати спектр жіночих розмірів. От жодна. У війську має бути уніфікація. Як не крути, уніфікація. Тому що це о д н о с т р і й, це спеціалізований одяг. Якщо ми говоримо про спеціальну сукню для вагітних, то ми розуміємо, що ну, в принципі, логіка побудови крою для вагітної жінки, розмірна лінійка.., але логіка побудови крою – окей… Але є стрункі, є не зовсім стрункі, є специфіка жіночої фігури, вона ж… А як це враховувати? Міністерство оборони задовбеться це все враховувати. Тому тут треба мати ще й здоровий глузд з приводу почуття міри. Бо так можна … до мишей.

І.З.: До речі. З початком повномасштабного вторгнення була така історія, що волонтери одягали, дуже часто, одягали піксель. Наскільки ця історія логічна? Можливо, для волонтерів потрібно було задуматися пошити якусь свою, волонтерську форму чи віднайти якусь, створити, розбудувати айдентику?…

В. Г.: Ні, насправді волонтер – це цивільна людина. І я можу зрозуміти інтуїтивне бажання, коли рейтинг довіри до Збройних Сил України зашкалює за 90, 95, то я розумію інтуїтивне бажання якось примазатися до цього рейтингу. І вдягнути піксель.

І.З.: Це хороша історія?

В. Г.: Хочеш вдягнути піксель – іди служити. Крапка. Не хочеш служити, не можеш служити – не маєш права. Ми, розробляючи цю айдентику, чітко пояснювали і військовим самим, що

вдягати і носити військове в цивілізованій країні – це честь. А значить будь-хто, навіть якщо ти найволонтьорський волонтьор планети, ти не маєш права вдягнути військовий піксель. Ну не маєш права. Склади присягу – служи, носи, пишайся. А ми будемо пишатися тобою. Цивіл – є військовий магазин, є три (!) види оливи: olive green, olive drub, sage olive, є tan, є beige, є щонайменше вісім однотонних відтінків тактикульного одягу – штани, куртка – все, що завгодно… Це використовується private military companies, поліція користується і так далі… Те, що не є ні піксельною, ні камуфльованою. Носи це. … Але якщо ти цивіл, ти не маєш права носити військовий однострій. Крапка. І не до дискусій.

Більше того, ми і військовим пояснювали, особливо це… спадок Радянського Союзу, коли особливі структури, спеціальні, десантні можуть на свято … вдягнути свій десантний берет … на дитину. Або на дружину. Подругу. Ну як? Ти і тільки ти маєш право носити. Ну окей, можна на дитину, якщо ти екстраполюєш своє бажання причетності до цього роду/виду, до цієї зброї і ти бачиш в синові свого спадкоємця. Ну і то, це не зовсім правильно. Тому що речі, які несуть в собі смислове наповнення, ти їх не просто так вдягаєш. Ти, якщо говорити про десантні берети чи берети морської піхоти, чи сірий берет спецоперацій, вони іспити(!) складають за п р а в о носіння цього берета. І це правильно, і це жорстокі іспити. Щоб ти відчув своїми синцями, своїм болем, що це не просто одяг, який можна вдягнути, не захотів – і зняв. Ти проходиш обряд ініціації воїна, за наслідками якого ти отримуєш честь і право носити цей берет. Чому ти вдягаєш той самий берет на голову людини, яка не пройшла цей обряд? … Знижується в такому випадку планка поваги до строю. Те, що я казав. А якщо тут дозволив собі знизити планку поваги, тут, тут, тут – сукупно збираєм, загальний рівень поваги до мундиру падає. … Ну все. Тоді це вже проблема. А як ми будемо тоді виховувати?.. При чому я наголошу, що в хорошому розумінні виховувати, не так, як зомбує Росія, своя юнармія і так далі. Це збочений, дибільний підхід до питання.

І.З.: Ну так, і в нас же не Гітлер’югенд…

В. Г.: Так власне. Але ж ми… повага до строю…. Як «Пласт» починався? Вони майже у військовому одязі ходили. Правильно? Правильно. Але це здоровий рецепт. … Здоровий рецепт ходити в спеціалізованих особливих сорочках, мати особливу дитячу, юнацьку айдентику, жити на природі, порядок, графік, дисципліна і так далі… Але це виховання здорової людини. Не деградація. Отак.

І.З.: Зрозуміло. І наразі останнє запитання. Скажіть, з початком війни все ж таки щось нове приходило в айдентику? Чи користувалися вже тим, що було?

В. Г.: Ну як, айдентика розвивається. От я казав, що від самого початку війни ті, хто були в нашій групі, ті, хто знає, що ми цілком відкриті… Якщо є час і ти можеш насправді сісти малювати, бо всі, більшість цих історій, вони починались… в мене такий товстий чорний зошит, і все це починалося замальовкою ручкою в цьому зошиті. І він вдома лежить як музейна пам’ятка, колись, можливо, буде. І всі варіанти перших ескізів беретних знаків, перша логіка – що, куди, як – вона там. Чорний – найперший, потім – білий, де розвиток іде. Зараз звертаються до нас: «можеш – не можеш». Окей. Можеш. Якщо люди є, ми беремо знову ж таки папірчик… Яка частина? Яке значення? Яке базування? Шо нам треба? Те-то, те-то, те-то. Супер. Якщо там, насправді, є якийсь потенціал для красивої емблеми, то ми сідаємо і малюємо. Створюємо, їм віддаємо… правда зараз не маємо змоги.

Замальовка емблеми морської піхоти

Якщо раніше ми доводили до підпису, то зараз не маємо можливості доводити до підпису, бо там інша команда працює, вони несуть відповідальність, і я не знаю долю геральдичного відділу ГУ РСМЗ (зараз як називається). І вони теж не знають, хто за що відповідає, і тому звертаються до нас. І вони чітко розуміють, що ось тут працює все просто. Командир дає добро, вони збираються, отримують варіативність ідей, які можуть брати, забирають собі, обговорюють, узгоджують з командиром, тикають пальцем, кажуть: «Ось це, будь ласка, нам. Повний колір, в оливі, в трафарєті, от всьо-всьо-всьо». – «Окей». Вони все це діло отримують назад і далі вже питання командира, як він затверджує все це там офіційно, юридично. Якщо в них взагалі на це є зараз час. Можливо, після війни затвердять юридично.

Але треба зрозуміти, що все це – воно існує, але все це розвиток. Це не новація в сенсі ген–ген новація. Правила закладені, вимоги як має виглядати, вимоги до емблематики конкретної частини – вони прописані, існують! Не один рік вже існують, нами прописані, зафіксовані, затверджені. Там все чітко розписано: що можна, що не можна. Ми в рамках цих вимог, нами же створених і зафіксованих, їх ніхто не скасовував – ми допомагаємо так само волонтерські створювати – тим, хто до нас звертається. Нам це в задоволення

І.З.: маєте досвід…

В. Г.: …Ми розуміємо, що тим поглиблюємо, вкорінюємо і розширюємо … А їм, якщо вони звертаються, значить, їм це треба.

І.З.: З 24 лютого щось нове спостерігалося? Ви особисто бачили щось?

В. Г.: В носінні?

І.З.: В емблематиці… Так. В носінні

В. Г.: Від 24–го я Вам скажу скільки… [пригадує] Один, два, три і зараз чотири, п’ять. П’ять емблем … дві батальйонного, три бригадного рівня. Організми звертаються – це або ті, хто не мали раніше, тобто не мається на увазі, що новостворенні, їм просто тоді руки не доходили…

І.З.: А тут потрібно…

В. Г.: Так, а тут вони вирішли, що «ну от, настав наш час». Бо ми ж бачимо, що зараз, якщо у нас раніше це були піхоти, танки, арта, спеціальні, зв’язок і так далі, то тут у нас, наприклад, в цій фазі війни від 24–го лютого, яскраво проявилися зенітні ракетні війська, ППО. Яскраво проявилися як учасники бойових дій, і те, що вони тримають небо над нами. І починають люди звертатися. Якщо це новий, новостворений організм – багато було запитів від ТрОшників. Але від початку ТрО загнали в якісь неправильні, як на мою суб’єктивну думку, правила, умови. Їх настільки звузили, що бригада ТрО мусить мати… обов’язково нести символіку своєї області, міста, області. Тільки так і не інакше…

І.З.: Регіону…

В. Г.: А символіка, вона малювалася протягом 30 років бозна-ким, в різній стилістиці і хтозна-як, і вимога, що воно має бути так і не інакше – ну таке. Чесно кажучи. Але там, де є люфт, там, де є можливість обіграти місцеву локальну символіку, цивільну геральдику, де є можливість зайти з нуля, і там, де є їхні бажання, ми, ясна річ, в першу чергу йдемо назустріч, і воно виходить круто. Але Ви не помітите різницю між тим, що виробляється зараз, і тим, що вироблялося нами раніше. Тому що це еволюційний розвиток просто. Воно йде в тій же стилістиці.

І.З.: Їм легше. Тому що в них є скелет, грубо кажучи.

В. Г.: Ну так. І вони просто… А ми… умовно, якщо ми говоримо про десант, – ріхтануть емблєму. В них там була одна − незрозуміло, звідки вона в них взялася, але було не до того, шоб її рихтувать. Вони кажуть: «Якось так, подивились на інші бригади – там всьо яскраве і нарядне. А нам?» Кажу: «Ну, здрастуйте! Нарешті ви прийшли. Ми вас років три чекали, щоб ви прийшли з цим запитанням». А зараз… Це для них важливо, насправді. Це дуже важливо. Тому що вони з цим ідуть, вони з цим будуть вертатися, і, на жаль, вони з цим будуть гинути. Для них це – важливо. Тому треба, щоб цей елемент айдентики був такий, щоб не було соромно ні «ідуть», ні повертатися, і не гинути. Ті, хто звертаються, мені здається, що вони отримують те, що хочуть.

І.З.: Я Вам дуже дякую за таку просвітницьку роботу, за інтерв’ю…

В. Г.: Будь ласка.

І.З.: … за вичерпні відповіді.

В. Г.: […] … От так от, в такому вигляді воно було в зошиті моєму, і там малюєш щось десь там, потім даєш художнику, який все це діло бачить, і потім пропонує вісім варіантів конкретно цієї концепції. Починаєш править: тут крило туда, тут сюда, тут туда… Тобто тут картинок дуже багато. […]

Ми тут не торкалися, що прийшло… Зубчатка звідси прийшла, умовно кажучи, клапан кишень, який був у західноукраїнській… Українській Галицькій армії, мундир, він у нас перекочував у сучасний клапан кишень… Петличні кольри родів/видів частково запозичені, дещо співпадає, нарукавний тризуб – робили осучаснену версію, як у них він був на рукаві, до нас прийшов на рукав. Ну, тобто, це спадковість з найближчої історії – Перших визвольних змагань. Це все є окремо в картинках…

І.З.: Це точно знадобиться.

Джерела
04 Вересня 2022
Останні події

Олеся Житкова взяла участь у 9-тій щорічній конференції "Білорусознавчі студії у 21 сторіччі"

Олеся Житкова взяла участь у заході "Психологічний вплив війни: досвід військовослужбовців США та України"

«Літопис Незламності» провів дискусію «Українка вчора та сьогодні: війна, родина, суспільство» до 140-й річниці українського жіночого руху

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Схожі статті: