У 2023 році виповнюється 65 років від створення «Поеми про море» – кіноповісті про будівництво Каховської ГЕС.
Є автори, які знову і знову викликають до себе інтерес. До таких належить і Олександр Петрович Довженко, який здійснив переворот у кіномистецтві.
У титрах останньої картини митця «Поема про море» його ім’я вже не стояло. Смерть завадила йому закінчити фільм, який він так довго готував і для якого зробив малюнки багатьох кадрів, організував пробні зйомки, відібрав акторів та зробив майже все, крім зйомок та монтажу.
Будівництво Каховської ГЕС було проєктом сталінського «Великого плану перетворення природи». Воно потребувало перенесення багатьох сіл з берегів Дніпра. Свідком трагедії штучного моря став і кінорежисер, який опинився у самому серці будівництва Каховського моря; він розумів, що це ставить перед людьми ряд серйозних проблем. Так, море принесе вологу, дасть світло, але його води затоплять тисячі гектарів родючого чорнозему, знищить плавні – дніпровські ліси, пристановище птахів і звірів, сотні сіл змушені будуть переселитись на нові місця.
«Животворяще Каховське море нічого вже не скаже нашим нащадкам про свою предісторію, ніби й зовсім її не було, ніби народилося-виникло воно в бозна-яку еру, а не на початку будівництва комуністичного суспільства. Увесь знаменитий Запорозький Луг, чаруючі історичні запорозькі ріки, заводі і села, де люди народжувалися і вмирали – нічого не залишиться в пам’яті. Комусь так треба», – «Щоденник», О. Довженко.
І не так просто зруйнувати хату, що гріла теплом ще твоїх дідів-прадідів. А колись чудові, зелені, привітні села чомусь перетворилися на нових місцях у довжелезні вулиці, обабіч яких витягнулись під лінійку однакові будинки. Але хіба міг Довженко один перемогти оцю руйнівну систему?
Трагічні події супроводжували українців у всі часи. Не минула трагедія і в новітні. Вона виразилася у бездумних перетвореннях природи, від яких страждала не тільки екологія, а й духовність.
У своєму «Щоденнику» автор також напише:
«І ще одна хвилююча зустріч буквально збудоражила всього мене, як то кажуть, до краю. Сьогодні я отримав деяке ствердження однієї своєї старої таємної здогадки.
Я думав влітку ще в Москві, і особливо тут, в Каховці, і головним чином у Грушевському і Куті, а також пропливаючи пароплавом по Дніпру. Чи все так? Ну, добре, Каховську станцію і водоймище-море я розумію, визнаю повністю і люблю. Ся споруда варта всіх жертв – і зруйнування сіл, і затоплення плавнів, і всіх найдорожчих трудів нашого народу. Чому? Тому, що воно породжує Південний життєдайний канал. Се зрошення, обводнення, се життя і благополуччя наших степів. Воно абсолютно прогресивне. Ця гребля повинна затопити 3000 домів серця України. Чи потрібна вона? Чи так вже необхідна? Для чого вона? Для постачання запорізьких турбін? А може, плюнути нам на ці турбіни, на сії вісім тощих фараонових корів? Чи не надто дорого обійдуться сії запорізькі їхні кіловати? Можливо, ми далі обійдемося невеличкими греблями для підтримання нормального судноплавства і в великій мірі для енергії?».
Літературні критики намагалися створити образ письменника як оспівувача нового рукотворного моря, праці людей, присвяченій його створенню – бо так вимагав статус тих, хто отримував Ленінську премію (Довженку було присуджено Ленінську премію 1959 року за літературний кіносценарій «Поема про море»).
Сьогодення зумовлює потребу нового прочитання й осмислення спадщини Олександра Довженка. Ми повинні зрозуміти, що у своїх творах автор насамперед передає народний біль, переживання через втрату земель, дому, села, а не оспівує будівництво рукотворного моря. Оцінив цей твір і М. Рильський, але й не оминув увагою людського болю через руйнування своїх осель:
«Тут люди, що з великою тугою руйнують свої хати, бо має ті місця залити будоване людськими ж, їх же руками море…».
Мало хто наважувався зазначити, що затоплення земель призведе до багатьох негативних наслідків, бо державним замовленням було створити твір, який би стер у людей памʼять про цю трагедію, звеличував би нові гігантські радянські споруди. Отже, так мусив писати і Довженко. Письменник прагнув відобразити правду, а змушений був виконувати розпорядження Сталіна.
Він три роки прожив безпосередньо на будові ГЕС і навіть був допущений на робочі наради, та все ж передав народне сприйняття нового моря як «нового горя». Ось хоча б подія «Поеми…» – прощання мешканців із селом. У щоденнику за 1січня 1946 року Довженко писав:
«В усіх моїх творах є сцени прощання. Розлука – се наша мачуха. Оселилася вона давним-давно в нашій хаті, і нікому й ніколи, видно, не вигнати її, не приспати, не впросити. Саме відчуття приреченості, невідворотності втрати рідного села, землі переповнює мої твори».
У «Поемі про море» читаємо:
«Пішов під воду великий Запорізький Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах. Щезли річки Підпільна, Скарбна».
Чи не найважчою втратою внаслідок затоплення і для Довженка, і для селян, яких пересселили, була втрата землі. Ось як про це пише у творі кінодраматург:
«Такі землі затопить! Дуже шкода. Хай те Васюгання, шо казали, там вічна мерзлота, хай би оте затопляли, а такі землі – поспішили. Поспішили, бо було на ура: “Дайош електрику, п’ятирічки!”. І на Дніпрі, Придніпров’я – шість електростанцій потужних! Це ж багато дуже. Дуже багаті землі».
Письменник не стільки прагнув описати нове море, скільки акцентувати на трагедії втрати усього, що навіки пішло під воду.
І ось сьогодні нова катастрофа. 6 червня 2023 росія знищила ГЕС, спричинивши масштабну трагедію, найбільшу катастрофу в Європі після Чорнобиля; пішли під воду культурні, історичні, екологічні пам’ятки, які вже ніколи не відновити, знищено тисячі гектарів родючих земель, величезні регіони залишилися без прісної води, а найжахливіше – загинули люди. То чи не пророком і фаталістом був О. Довженко, коли написав:
«Нове наше море – нове наше горе»?