Голодна травма в нас глибше, ніж здається. Відчуваєте? – Наталія Кушнірук

Наталя Кушнірук
Культурологиня, авторка публічних лекцій. Активно досліджує сучасне мистецтво, український авангард та мистецтво італійського Проторенесансу.
Розділ статті: Мистецтво

Травми, пов’язані з пережитими жахами ХХ століття переслідують вже не одне покоління українців. Ми настільки звиклися з ними, що часто просто не звертаємо на них уваги. Люди, які пережили Голодомор, закарбували в собі цей страх на все життя і передали нам у спадок. Вони боялися розповідати правду про пережите, тому що це загрожувало депортацією в Сибір або розстрілом. В будь-якому разі – смерть. З іншого боку, згадуючи події 1932-33 років, люди знову опинялися в тих страшних умовах, коли на вулицях лежали гори трупів, а поруч було чути важке передсмертне дихання рідних. Знову відчуття голоду на фізичному рівні. Цей страх був настільки глибоко захований, що в сім’ях, в яких були свідки трагедії, Голодомор був темою табу. Це впливало на поведінку і виховання наступних поколінь. Наприклад, національна українська забава – садити картоплі в десять разів більше, ніж потрібно, хоч навесні половина врожаю просто викидається, пов’язана саме з цим. Нав’язливе бажання бабусь і дідусів впихнути в дитину “ще хоча б дві ложечки”, пов’язане із тим, що потрібно бути впевненим, що майбутнє покоління не помре з голоду. Хоч як би ми сьогодні не сприймали ці жарти, воно сидить в нас глибше, ніж здається.

Світ досі не може усвідомити масштабів катастрофи, яку довелося пережити українському народові у 1932-1933 роках.

Сьогодні головним злочином ХХ століття є Голокост. Це такий же геноцид по відношенню до євреїв, як і Голодомор, організований радянською партійною верхівкою по відношенню до українців.

Після пережитого євреям вдалося досягнути розголосу та співчуття до їхньої трагедії, тоді коли Голодомор сприймається у світі здебільшого як природній голод внаслідок неврожаю чи посухи. Справа в тому, що українці на той час були просто безсилі та беззахисні. Із закритої тоталітарної держави інформація у світ не поширювалася, крім офіційної пропаганди. Більшість жертв Голодомору померли з відчуттям тотальної несправедливості та непокараності своїх катів. За українців просто не було кому заступитися.

Одним з перших, хто підняв тему Голодомору за кордоном, був художник Віктор Цимбал. У 1936 році він представив на виставці в Буенос-Айресі полотно “Рік 1933”. Це був той час, коли тоталітарні ідеї були популярні по всьому світу, і ця картина викликала бурхливу реакцію не лише у вигляді дискусій, але й обурень місцевих комуністів, проте художник не намагався нічого приховати. В картині переданий біль українського народу, крик, який ніхто не чує. Жінка в порваній вишитій сорочці з хлопчиком на руках мають патологічну худобу та роздуті животи. Вони вже мертві. Їхні душі серед хмар і зірок летять до неба. Відомий графік, мистецтвознавець, перекладач і журналіст Святослав Гординський сказав, що це полотно – “динамічний порив угору і велич спокою вічности”.

Віктор Цимбал, Рік 1933

Ще одним художником, який одним з перших почав світ знайомити із трагедією штучного голоду в Україні – Богдан Певний. Його картина “Земля” була створена в 1963 році на основі одного з кадрів однойменного фільму Олександра Довженка. Художник в картині ніби веде діалог з режисером, коли зображує не просто жінку, що припала до землі. Тут відчувається справжній космічний зв’язок українських селян із землею, який колективізація зруйнувала вщент. У фільмі Довженка є символічний момент, коли маленька дитина в садку їсть яблуко, а навколо все тихо і сонячно. Усе це сприймається ніби селянський землеробський рай, що існує поза часом і простором. Якби ж знаття, що через три роки після виходу фільму, ті самі діти, які насолоджувалися солодкими яблуками в своєму раю, загинуть від голоду.

Богдан Певний, Земля, 1963

В Україні не боявся зображувати тему Голодомору Євген Лисик. Він був театральним декоратором та ілюстрував вистави, які піднімали екзистенційні для українців теми, зокрема картина “Голод”, написана у 1960 році, сприймається глядачем не просто як сюжет, а як справжній міфологічно-архетипний образ. Перед нами жінка-напівскелет, яка пропонує груди дитині, котра більше схожа на згорток. Внаслідок тривалого голоду свідомість людини спотворюється. Часто не можна зрозуміти – жива ця людина чи вже мертва.В роки Голодомору (1932-33 років) люди в селах фактично знаходилися між життям і смертю. Кожен з них ставав своєрідним “ходячим мерцем”. Ці обставини перетворили голод на архетип, з яким виросли вже кілька поколінь українців, і який активно впливає на нас тепер. Цим активно користується росія, коли веде свою інформаційну війну, намагаючись зламати українців. Вони тиснуть на найболючіші рани і непроговорені психологічні травми.

Євген Лисик, Голод, 1969

Про те, як виглядали люди під час Голодомору, ми бачимо на картини Ніни Марченко, які вона змогла намалювати лише у 1990-х, коли розвалився СРСР, а разом з ним і заборона розказувати про злочини тоталітарної системи. На замовлення американського дослідника Голодомору в Україні Джеймса Мейса та колекціонера Вільяма Моргана художниця намалювала чотири картини. В роботі “Діти Голодомору” на порозі своєї хати сидить мати , в якої опухли від голоду ногами, та її виснажені діти. До них підходить хлопчик, благаючи щось поїсти, проте зрозуміло, що в селі усі в такому стані.

Ніна Марченко, Діти Голодомору

Картина “Мати 1933” зображує мертву матір на полі стиглої пшениці. Вона лежить на колінах доньки, а до неї тягнеться малюк із роздутим животом. Він безуспішно намагається розбудити маму. “Останній шлях” – про те, як змучений хлопчик тягне за собою труп на візку. Люди поруч просто спостерігають за цим, тому що теж змучені голодом і не мають сил допомогти. “Дорога скорботи” – про голодуючих селян, які спостерігають за підводою, що підвозить трупи до поховальної ями, оплакують їх, але безсилі щось змінити.

Ніна Марченко, Мати 1933
Ніна Марченко, Останній Шлях
Ніна Марченко, Дорога скорботи

На жаль, ми сьогодні маємо небагато робіт на тему Голодомору від його сучасників. Чому? Все дуже просто. Усіх, хто тоді наважувався зробити щось подібне, просто знищували. Наприклад, невідомо чи творили на тему голоду бойчукісти, тому що більшість з них були розстріляні у 1937 році. Єдиний художник з їхньої когорти, який зміг зберегти картину про Голодомор – Охрім Кравченко. Він намалював роботу “Голод в Україні. Скорбота” у 1972 році, і про неї знало дуже обмежене коло осіб. Художник представляє картину як ікону Богородиці, в образі якої зображена Україна в темному вбранні, що підперезане білим рушником із традиційною вишивкою. На фоні зображені численні трагедії, які Україні довелося пережити в часи Голодомору.

Охрім Кравченко. Голод в Україні. Скорбота, 1972

До початку 1932 року майже 90% українців були селянами, а це означало, що у них була приватна власність, і всі розраховували лише на свою працю. Якщо будеш добре працювати, зможеш прогодувати свою родину. Дім, сім’я сприймалися як острівок безпеки – тут люди, з якими в тебе є спільний позитивний досвід, яким можна довірити найцінніші та найінтимніші подробиці свого життя. Колективізація мала на меті позбавити людей свого житла і приватної власності, а це означало – зруйнувати весь мікрокосмос селянина, зруйнувати сім’ю як цінність. Саме тому художники часто зображують жертв голодомору в образах святих. Віра Баринова-Кулеба показує селянина в образі мученика з німбом, який разом з волом загинув на полі за свою справу життя.

Віра Баринова-Кулеба, Голодомор

Із створенням колгоспів люди перестали довіряти один одному, оскільки сусіди могли донести, що в тебе є запаси зерна чи іншої їжі, а це означало, що його обов’язково конфіскують. Коло довіри з односельцями також було розірване.

Сьогодні ми часто використовуємо такі фразеологізми: “щастя любить тишу” або “не висовуйся”, які беруть своє коріння звідти ж. Вирізнятися – означало привертати до себе зайву увагу, а це зменшує шанси на виживання. Зараз Голодомор сприймається, як такий, що вже відбувся в 1932-1933, проте багато хто навіть не усвідомлює, наскільки глибоко архетип голоду вкорінився в українцях. Непроговорені травми, закладені старшими поколіннями, говорять в нас сьогодні. Люди, які особисто пережили ці трагедії, уже здебільшого повмирали, залишивши нам свої страхи і свій біль на рівні колективного несвідомого. Часто це відгукується нам в небажанні брати на себе ініціативу, бути лідером, починати власний бізнес, терпіти булінг на роботі чи насилля вдома.

Що зробити, щоб викарабкатися з цих травм, позбутися страхів та жити сміливим життям, не залежати від проклятої русні? Визнати, що Голодомор живе в нас, проговорювати все на національному рівні та в кабінетах психологів. Згадувати про Голодомор не лише в роковини його пам’яті, та розповідати правду про це іноземцям. Про це картина Валерія Франчука “Розгойдані дзвони пам’яті”. Не боятися. Кричати на цілий світ. Притягувати росію до відповідальності, оскільки вона унаслідувала не тільки права, зброю і методи радянського союзу, але і його обов’язки. Більше ніколи не дозволяти їм казати “можем павтаріть”. Сьогодні тема Голодомору актуальна як ніколи, тому що він є таким же геноцидом, як і російська “спєцапєрация”.

Валерій Франчук, Розгойдані дзвони пам’яті
Джерела
26 Листопада 2022
Останні події

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Іван Бездудний взяв участь у міжнародному воркшопі "Війна, наука та емоції: (не) проговорене"

"Літопис Незламності" підписав меморандум про співпрацю з Київським університетом імені Бориса Грінченка

"Розпусне середньовіччя та сучасні sex комплекси" - "Літопис Незламності" провів пікантні лекції та благодійний аукціон

Схожі статті: