Херсонські Голоси: Дали команду відступати до Херсону. У мене вирвалось – “Як. А ми?”

Висоцька Тетяна
Розділ статті: Війна

Хроніку історій з окупованої Херсонщини збирає телеведуча Тетяна Висоцька 

Звістки з окупації – безцінні. В цій розповіді – про те, що відбувається зараз в Олешках та Скадовську, і яким був початок війни та виїзд для авторки допису з Олешок. Кожна деталь – важлива. І лише уявіть, скільки всього стоїть за цією хемінгуеївською стриманістю оповіді.

Отримала недавно вісті зі Скадовську. Там більш-менш тихо. А ось мої Олешки вже знищені. Люди передають, що в Олешках населення немає (15-кілометрова зона). А там живуть і чекають, іще й не взяли русняві паспорти!

У Скадовську відносно спокійно, почалася чергова хвиля заселення в порожні квартири, проводяться рейди, вибивають двері. Весело…

На ринку все є, були би гроші. З жовтня низька плата за електроенергію, все інше поки що безкоштовно.

Там почав працювати суд. Є один суддя, але немає ні помічників, ні канцелярії. Деякі адвокати вже пішли працювати, мабуть ходять як представники, бо щоб бути адвокатом, потрібно здати іспити та прийняти присягу, а це вже стаття 111 КК України. Ось так там і живуть.

А мене в Олешках вже “звільнили” від майна в квартирі. По всьому будинку виламані двері і все вивезене. Люди бояться, тільки споглядають, чуже не боронять.

Після підриву Каховської ГЕС в Олешках 90% жител затоплені. Усі будинки, що були із саману (саморобний будівельний матеріал з глини), – впали. А як стіни впали, їх накрив дах. Коли стояла вода в будинках, вона підіймала все, навіть холодильники. Вони плавали в будинках.

У мене теж дім топило. Але вода пішла у підвал триметровий. Будинок дивиться через Дніпро на Херсон. Орки там спостережний пункт влаштували.

Вода по стріхи приватних осель – ось так було біля мого дому. І біля церкви одна з наших міських бібліотек під стріху у воді. Це історична будівля, яку були відремонтували єдину з усіх міських. 100 років їй.

Українські картки не працюють. Ходять російські фублі. Люди, які душею з Україною, дуже стурбовані майбутнім – росіяни вимагають оформлювати документи. Хто змирився з ситуацією (дуже довго триває окупація, тому і наслідки такі) отримали російські документи і сертифікати на житло на території раші. Залишились старі і немічні та впевнені, що вони на своїй землі, це їхній дім і вони будуть його захищати до останнього.

Земляки дуже самоорганізувалися з початком війни. Особливо під час затоплення. Почали збирати кошти на човни в місцевих чатах, ті, хто виїхав, оприлюднювали місця, де можна взяти їхні човни з гаражів. Місцеві брали човни і перевозили в безпечні місця мешканців і тварин. Люди із сусідніх окупованих сіл везли продукти на затоплені території, везли човни. Дяка їм велика.

Окупанти три дні по затопленні не відгукувались. Подальші їх дії мені не відомі.

Люди самі себе рятували.

Дуже велику діяльність провели зооволонтери. Ризикуючи життям, спасали тварин із затопленого притулку. Розкрились кращі якості земляків. Багато чого ми ще не знаємо, сподіваюсь, дізнаємось про кожного, хто у важку годину став на боротьбу зі стихією, організованою окупантом. І дотепер волонтери збирають гроші і завозять мешканцям і тваринкам продукти. У місті дуже багато покинутих бродячих голодних собак, які вже кидаються на людей.

А тим часом русня грабує місто, звільняє олешківців від нажитого. Наші земляки – люди землі, важко працювали, вирощували городину, добре заробляли і жили заможньо. Цим були дуже здивовані окупанти, які не знають життя в достатку.

Газ по місту після затоплення налаштували (не усім). Світла немає. Працюють генератори. На російські гроші закупили. Росія дає гроші пенсіонерам (поки без роспаспорта).

Лікарня працює, ціла і не затоплена. Трішки центр залишився сухий.

Моя знайома пішла до гінеколога в Олешках, він дав направлення в Скадовськ на обстеження і прийняли поки що без роспаспорта, якщо правду каже.

Напередодні 24-го я чекала повідомлень від влади, телевізор не вимикала. Ми нічого не почули від влади. Почули вибухи зі сторони Криму. Не знали, що робити. У вайбері керівництво мого закладу написало, що на роботу не йти. Усі були збентежені і не знали, що робити. О 10-й сусідка запропонувала сходити на закупи за продуктами. Людей було багато, але всі вели себе чемно. В черзі одна жіночка сказала, що її син прикордонник, і їм дали команду відступати до Херсону. У мене вирвалось -“Як, а ми?”. В моїй голові була картинка з часів Другої світової – окопи, танки, ні кроку назад.

Увесь час лунали вибухи, йшли бої по трасі в сторону мосту. Олешківці, хто жив там поблизу, бачили гвинтокрили і російську техніку. Олешки взяли в облогу, але в місто ще не заходили. В лікарню почали завозити наших і російських військових поранених.

Наступного дня знову пішли в магазин. Власники роздавали продукти, хто що хотів, те й брав. Люди дякували. Знову все було не зрозуміло. Ті, хто був в курсі справ, виїхали вранці 24. Поліція, військкомат, керівництво – усі виїхали. А ми не знали, що робити. Вільного виїзду не було. Тільки з ризиком для життя.

Моя знайома з багатодітною прийомною родиною, за кермом і під обстрілами серед трупів, вивозила дітей через міст ґрунтовими дорогами в Миколаївську область.

Я, як все почалося, сказала сусідам, щоб зачиняли під’їзд на замок. А сусідка, яка була “в курсі”, сказала, що нічого не допоможе, окупанти ламають двері, у них є списки не тільки «атошників» і активістів, а і їх родичів і кумів (добре готувалися).

Ми чекали. Була повна дезорієнтація. З’явився мер. Організував громаду насипати пісок в мішки, щоб захистити інфраструктуру. Люди відгукнулися.

Згодом Херсон почав виходити на спротив. Мер запропонував нам теж вийти. Вийшло багато людей 8 березня. (В цей час окупанти ще не заходили активно в місто). Відео нашого маршу є в мережі.

Я самовільно на велосипеді їздила на роботу, сховала комп’ютерну техніку. Сфотографувалися з колегами з прапорами.

Ми чекали. Я була впевнена, що сьогодні-завтра це закінчиться.

Потім мера взяли росіяни. Відпустили.

Меру вдалося виїхати. Він про це повідомив в мережі. І тоді ми зрозуміли, що чекати немає чого.

У мене рідні мало. Усі виїхали. Мене вивіз син на машині через Снігурівку ще в квітні 22-го. Тоді русня активно почала заходити в Олешки.

Ми із сином доїхали до понтонного мосту і нас не пропустили. Сказали, що міст заміновано. Було дуже спекотно, пильно і страшно. Ми не знали, як буде перевірка відбуватись. Син міг бути у списках. Було настільки спекотно, хоч і квітень, що ми вирішила не чекати, повертати. Але не ризикнули знову їхати на Антонівський міст. Він міг бути замінований. Поїхали наобум в Херсон, внікуди.

По дорозі зателефонував колега сина і допоміг з житлом. Якраз виїхала його кума і йому залишила ключі. Ми їхали по порожньому місту. Потрапили в чужу квартиру (безмежно вдячна херсонцям). Там були заготовані продукти. Ми зраділи. О 15-й вийшли купити хліба. Порожньо, жодного відкритого магазину. Ми пройшлися до музеїв. Стояла лякаюча тиша. Дуже хотілося зробити фото і було лячно. Я таки один раз зробила світлину. Жодної людини!

Хліба ми не знайшли, повернулися в квартиру і надибали дві хлібини в морозилці (о, щастя)! Вирішили побути пару днів в гостях, але зранку сусіди зателефонували і сказали, що вони знову збираються тим же шляхом. І ми зібралися!

Цього дня пройшов дощ, не було такого пилу і спеки. Утворився нескінченний караван машин. Зв’язок майже не працював. Напередодні виїхала сусідка, розповіла що і як. Де треба їхати на усій швидкості, де чекати. Після численних перевірок проїхали сіру зону. І таки вирвалися. Були дуже розгублені. Вже темніло.

Подзвонила подрузі в Миколаїв, щоб ставила чайник. Але в Миколаєві комендантська година і розводять мости і ми не встигли. Але ми вже були на волі і цілі! Тепер я в Києві.

Загалом тоді мої відчуття були розгубленість, незрозумілість, що відбувається. У нас навіть суботник на подвір’ї на роботі організували. Це надавало впевненості, що скоро все закінчиться. Коли виїздили, я була впевнена, що світова спільнота не дасть путлеру розгорнути повномасштабну війну.

Мені ніхто із знайомих не говорив, що треба готуватися. А деякі військові говорять зараз, що були впевнені, що буде велика війна. Не люблю я писати. Тому і щоденник не вела, про що шкодую…

Джерела
01 Травня 2024
Останні події

Олеся Житкова взяла участь у 9-тій щорічній конференції "Білорусознавчі студії у 21 сторіччі"

Олеся Житкова взяла участь у заході "Психологічний вплив війни: досвід військовослужбовців США та України"

«Літопис Незламності» провів дискусію «Українка вчора та сьогодні: війна, родина, суспільство» до 140-й річниці українського жіночого руху

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Схожі статті: