Співзасновники ГО «Літопис Незламності» поговорили з ведучою телеканалу СТБ Тетяною Висоцькою про її проєкт #ХерсонськіГолоси.
Вашому проєкту уже рік – Ви анонсували вихід рубрики #ХерсонськіГолоси 6 липня 2022 року. Як у Вас зʼявилася ця ідея?
Все вийшло дуже закономірно, тому що ідея просто прийшла разом з людьми: мені почали писати і знайомі, і земляки, і родичі. Звичайно, просячи не згадувати імен, тому я просто спитала, чи можу про це говорити і писати, не називаючи якісь конкретні деталі, які можуть видати під час окупації. Перші тексти вичитувала настільки ретельно, щоб ніхто з окупантів не зміг вичислити людей. Це було дуже важливо, відповідально, але врешті, мені здається, все вийшло. Після цього люди почали писати про себе і це розрослося в цілий цикл. І після цього пішов розголос, репости і це стало подією.
Хто частіше пише – люди безпосередньо про себе, чи про своїх знайомих/близьких?
Насамперед люди писали про себе і своїх близьких, про те, що їм болить. Але і були знайомі через знайомих, ті, хтось комусь щось розповідав. Звісно, серед героїв були і мої знайомі і далекі родичі, тобто я намагалася збирати і давати свій медійний майданчик усім, хто хотів виговоритись і хотів, щоб їх почули.
«…Доброї ночі, дякую за те, що Ви це робите! Всі мають знати правду, а ми маємо памʼятати.. Зараз я в безпеці, психологічний стан вже ліпше – розмовляю! (від стресу втратила голос). І стала забувати страшні речі, які з нами відбувались за перші три місяці окупації…».
Як Ви перевіряєте отримані історії? (Наприклад чи «живі» ті сторінки фб, з яких надсилають повідомлення, чи це професійний досвід).
Тут питання фактчекінгу взагалі не стояло, бо це більше довірчо-публіцистичний проєкт ніж інформаційно-журналістський, тому моя місія полягала в тому, щоб дати людям майданчик, розголос, щоб вони зрозуміли що їх хочуть почути, що ми поруч. І мені здається, що це вдалося.
«…Ми доньку відправили звідси, а у нас із чоловіком старенькі батьки, ну як ми їх кинемо, на що і як вони будуть жити, Тань?
Ми лишаємося тут, але ви там не думайте, що ми здалися! Ми українці, ми теж чекаємо! Як оце вдарили по Антонівському мосту, ми всі в лікарні повиходили на балкони, до вікон, ми так раділи! Ми відчули, що нас не кинули!…».
Яка історія Вас найбільше вразила?
Сказати важко, бо за кожною історією стояв біль і жах людей, це зламані долі, це сльози, дезорієнтація, насилля – це страшні речі і виокремити когось окремо дуже важко. Це були жінки, які приїздили до Польщі, лишаючи своїх хворих батьків у Каховці під обстрілами. Вони по психосоматиці не могли себе опанувати, бо це бʼє і по психіці, і по здоровʼю, бо це насилля над особистістю.
«…Врешті я намагалася виїхати місяць… спочатку до Одеси….поки на Великдень не влучило там у будинок (де загинула маленька Кіра…) і тоді закрили проїзд рашисти… два тижні очікування, потім перевізник сказав, що будемо пробувати через Кривий Ріг… і знову закрили нам виїзд… Батьки лишились вдома – це мій біль (але я б маму не довезла, у неї почались астматичні напади… (ліків нема, вдома валідол, цитрамон та нош-па). А виїжджати теж ризик – ніхто не може гарантувати, що ти доїдеш цілим і чи взагалі доїдеш!…».
Це іспанський волонтер Маріо з його коханою, яка оббила всі пороги, намагаючись звільнити із російського полону, не знаючи навіть де він, після того, як його забрали окупанти.
«…Коли Херсон окупували, Маріо відкрито, у перших рядах, ходив на проукраїнські мітинги, підтримував херсонців чим тільки міг, хоча і сам потребував допомоги. У нього була платіжна картка іспанського банку, на яку йому надходили кошти в євро, власне, більшість із них він витрачав на благодійність… 19.03.22 був останній день на волі для Маріо. Він прийшов до мене, подзвонив, щоб я вийшла відкрити йому, але за 2 хвилини, що мені знадобились для виходу, двоє чоловіків у балаклавах скрутили Маріо, запихнули в темно-синій бус і вивезли в сторону будівлі Облдержадміністрації…».
Це опір наших людей, які попри все намагалися вистояти в окупації. Найболючішими для мене лишаються історії з лівого берега Херсонщини, яка і досі під окупацією, і я розумію прекрасно, в якому стані там зараз люди, які вже не могли не брати паспорти, бо їм треба було жити. Які досі чекають, але які опинилися в найбільш болючішій пастці, як на мене.
Чи багато з героїв оприлюднених історій нині знаходяться на окупованих територіях? Чи Ви підтримуєте контакт з ними?
Багато героїв знаходяться нині на окупованих територіях, вони і досі не можуть звідти виїхати. Це десь половина історій точно, принаймні ті, хто виходив тоді на звʼязок, зараз вони практично не виходять. Я сама інколи перепитую: «Як ваші справи?», але часто відповіді нема, бо вже в них нема навіть можливості перебувати в нашому медійному полі. Це для них загроза і це страшно.
«…Звʼязку майже немає, дуже слабкий інтернет тільки через +7. Російські військові виїжджають із села на правому березі (Бериславський напрямок), грабуючи покинуті будинки.
На лівому березі, навпаки, у селах почастішали рейди.
Чула думку, що орки тільки роблять вигляд, що покидають територію. Бо якраз перед оголошенням так званої евакуації в Херсон наїхало ну дуже багато русні.
Щоб не зʼїхати з глузду, вечорами читаємо книжки, подіставали настільні ігри. Дуже втомилися від цієї тюрми, але мусимо триматися, чекаємо на наших котиків!…».
Ви плануєте розширювати проєкт, видати книгу, наприклад?
Я думаю, що цей проєкт вартує видання якоїсь збірки, тому що це проживання війни, це наші люди, які розповідали про своє життя, досвід, про своє бачення, про те, що вони пережили. Це цінне і важливе. Але крапку поки ставити не варто, незважаючи на те, що проєкт на деякій паузі, бо ті, хто зараз ще в окупації – бояться виходити на звʼязок, ті, хто деокупований – стикнулися з іншими викликами, як-от затоплення ГЕС і тд. І звичайно, людям зараз вже не стільки потрібен розголос, як наша Перемога. Але далі буде, я впевнена, бо ще є що сказати українцям.
- Фото з FB Тетяни Висоцької.