Христина Панасюк. Війна 2014 зробила нас сильними, а війна 2022 – сталевими

Катерина Шіцина
Кандидат історичних наук. Співробітниця Наукової бібліотеки ім. М.Максимовича (2008-2012 рр.), Державної служби експортного контролю України (2012-2021рр.), Міністерства інфраструктури України (2021р.-до тепер). Дослідниця суспільно-політичних процесів, диктатури й пропаганди у стародавньому Римі часів Пізньої Республіки. Працювала у проєкті Літопис Незламності до листопада 2022 року (включно).
Розділ статті: Інтерв’ю

Між благодійними концертами на сценах мирної, затишної Європи, та холодними бліндажами “нуля”, між нотами учнів для академконцертів, наліпками на улюбленій гітарі, між відключеннями світла у рідному Рівному, масованими обстрілами, плюшевим ведмедиком, та молитвами після побаченого на Донеччині… десь посередині між усим цим народжуються шедеври української воєнної пісні, слова якої натхненні прекрасним спадком Івасюка та Цісик, але продиктовані власним досвідом, а музика – мріями красивої душі. Це сумне прекрасне й чарівно-сильне уособлення непростої доби, ймовірно, доби вирішальної битви українців за вільну, щасливу Україну, втілилося в одній людині, у прекрасній співачці свого часу – Христині Панасюк, очі якої беруть ваше серце за секунду. Без зброї. Глибиною. Вірою. Щирістю. Простою і непереможною силою любові. Ще одним діамантовим талантом made in Ukraine.

Катерина Шіцина: Доброго дня, Христино! Музична освіта, талант, прекрасна зовнішність, голос, глибокі думки у віршах – все про Вас. Але що стало поштовхом не просто робити музичну карєру і волонтерити, як робить багато Ваших колег по цеху, а поїхати саме в зону бойових дій ще у 2014?

Христина Панасюк: Що стало поштовхом до поїздок на війну в 2014 році? Важко пояснити. Мабуть, сам момент зламу відбувся ще під час Майдану, але на той момент я не могла усвідомити, що можу бути корисною як волонтер, як музикант. Ми дивилися телевізор, плакали, хвилювалися. Потім Крим…. Нерозуміння, що взагалі відбувається. І якось мені наснився сон, що я їду на БТРі поруч з військовими, з гітарою в руках. Цей сон був начебто поділений навпіл: зовсім поруч люди грають у футбол, відпочивають, п’ють пиво, насолоджуються життям. Я прокинулась і не могла зрозуміти – до чого це все?

Потім почалась у нас війна. Уже після того, як анексували Крим, мені телефонує Соломія Вітвіцька, ведуча “ТСН-Особливе” на той момент, і питає, чи я не хочу поїхати на фронт разом з ними? Просто з гітарою. Відверто кажучи, було страшно, я була трошки налякана, я не знала як воно там, що воно там, але наважилася і поїхала. І жодної хвилини не пошкодувала про це.

На даний момент прийшло усвідомлення, що допомога може бути різною. Там, на війні, знаєте, чим ближче до “нуля”, чим ближче до зони прямо “гарячої”, де постійні обстріли, тим  більше вони нічого не потребують. От у них все є. У них все прекрасно. “Дякую, у нас все є, нам нічого не потрібно”, – це пряма мова. Все, що їм потрібно – це дитячі малюнки, люди, які приїжджають і вдячні їм, просто посидіти й попити чаю з цивільними людьми для них ВАЖЛИВО. Просто поспілкуватися. Ми нагадуємо такими поїздками  нашим воїнам про те, що їх чекають вдома рідні, близькі, кохані. І я зрозуміла, що пісні важливі.

Ти заходиш в бліндаж, де втомлені, виснажені люди сидять дивляться на тебе такими очима типу: “Дитинко, що ти тут робиш взагалі? (сміється – прим. К.Ш.) Тут війна…”. Проходить певний час, і в якийсь момент вони вже співають з тобою, вони вже плескають, сміються, фотографуються і це от саме те піднесення, і те, що я намагаюся зробити – це та часточка любові, тепла і наснаги, яка передається через спілкування. Ти усвідомлюєш, що хоча б п’ять, шість, двадцять людей зараз стали веселіші, їм стало легше, їм не так страшно воювати, не так боляче це все сприймати. Я розумію, що це для мене зараз надзвичайно важливо. Я усвідомила цю цінність і дякую Богу за можливість поїздок на фронт і дякую нашим захисникам за те, що запрошують.

Катерина Шіцина: Чи є у Вас особисті гуру української пісні, на музичній творчості кого Ви зростали й формувались? І хто з українського шоу-бізнесу у Ваших очах є гарним побратимом, зразком волонтерства?

 Христина Панасюк: Мені дуже подобаються пісні Володимира Івасюка. Мені подобається Квітка Цісик – вона натхненниця і дуже мужня жінка. Прекрасно, що зберіглась її творчість, її голос, я вважаю його особливим, цей голос. Зараз у нас дуже багато людей, артистів, музикантів, які несуть українську музику на широкий загал. І, окрім того, що вони співають українською і несуть українську пісню у світ, вони ще й волонтерять, служать у війську.

У нас дуже багато людей, якими я пишаюся. Той самий Сергій Василюк, лідер “Тінь Сонця” – він, окрім того, що служить, встигає ще й концерти давати на фронті, Святослав Бойко – “Широкий Лан”, чула також хлопці ТНМК захищають нас, “Брати Станіслава”. Наскільки мені відомо, “Антитіла” були в теробороні і були потім на Сході, не знаю точно локації. Сергій Танчинець з “Без обмежень” волонтерив і допомагав людей евакуйовувати, привозить і передає купу допомоги. Хлопці з гурту “Скай”, Іван Леньо з “Kozak system”, Сергій Жадан, гурт “Тарута”, “The Hardkiss” також їздять, дають концерти, збирають допомогу на фронт. Воюють Ахтем Сеітаблаєв, Ярмак, Олег Сенцов, Андрій Хливнюк.

Скажу чесно, вся та музика, яку я слухала ще до повномасштабної війни – не помилилася в цих людях. Вони прекрасні, ці артисти, вони роблять дуже багато. Я боюся недоговорити, тому що насправді таких артистів зараз багато. Справжніх. Не тих, які перефарбувалися “сьогодні так, а завтра інакше”, а тих, які реально роблять багато для перемоги, для фронту. Наприклад, Злата Огнєвіч їздила іще раніше на фронт, наскільки я знаю, а також зараз продовжує давати концерти для військових. Арсен Мірзоян виступає для військових. Сашко Положинський, до речі, він теж служить, вдячність йому за наш захист.

А скільки вже загинуло прекрасних творчих людей, яких я знала особисто… Поет, громадський діяч Юрій Руф, актор Павло Лі, телеведучий каналу М2 Карім Гуламов. А ще фотографи, журналісти, майстри спорту. Вони всі воювали…

Я пишаюся нашими гуртами, нашою музикою справжньою, пишаюся нашими людьми українцями і вірю, що все буде гаразд, ми переможемо і українська музика буде постійно лунати з радіостанцій не лише українських, а й світових.

Катерина Шіцина: Який з Ваших альбомів для Вас особисто є особливим? Пісня? Можливо, є якась реальна історія з життя, що переросла згодом у вірші й музику?

Христина Панасюк: Стосовно альбомів, пісень особливих. Ви знаєте, пісні й альбоми – вони як дітки. Ти виношуєш ідею, ти думаєш, ти вагаєшся, ти щось там допрацьовуєш і коли вони з’являються ти їх плекаєш, намагаєшся донести до світу, що є така пісня, музика, є такий альбом. І кожен альбом по-своєму важливий і цінний.

Можу сказати, що одна із таких особливих пісень для мене зараз цеСталеві люди”. Це перша пісня, яка з’явилася під час повномасштабної війни, мені дуже довго не вдавалося написати пісню. Можу сказати, що саме пісня “Сталеві люди” стала для мене  важливою. Вона про всіх нас, тому що війна 2014 зробила нас сильними, а війна 2022 зробила нас сталевими. Вона про Азовсталь, вона про Схід, вона про людей, які живуть, вона про людей, які загинули, вона про наших захисників, вона про маленьких дітей, про жінок, про наш дух незламності і сили.

Але також хотіла би відзначити, що у мене в планах альбом лірики і ось там багато дуже особистих пісень про кохання, про моє світосприйняття, про мої відчуття й переживання, і там в майбутньому будуть декілька пісень особливих. Вони вже є, але я їх ще не записала в студії. Нажаль, це поки “не на часі”, як-то кажуть, поки важливі пісні для підтримки бойового духу наших захисників, але ми обов’язково переможемо і я буду співати про кохання.

Катерина Шіцина: Віталій Марків. Його доля не залишила байдужим жодного українця. Ваша пісня “Не зрікаємось” лунала у ролику, що об’єднав українців всього світу. Як це було?

Христина Панасюк: Ми не були знайомі з ним до того часу, як він потрапив за грати і як його несправедливо судили, але я колись написала йому лист і отримала відповідь. Для мене це було надзвичайно цінно.  І я написала пісню “Не зрікаємось”, присвячену нашим полоненим.

Віталій також був у полоні. Так, він не в росії був у полоні, так, він не в Донецьку чи Луганську у СІЗО, він був в Італії, але це також був полон. Для людини, яка має  силу духу українця, який бореться за справедливість, який бореться за свою країну, яку він хотів на фронті захищати, а  його ув’язнили – це було несправедливо. Я щаслива, що він нарешті там, де він хоче бути, і що в нього все добре. Саме основне, щоб він беріг себе і свою сім’ю. Пишаюся ним, пишаюсь його підрозділом, в якому він служить, тому що це дуже хороші люди, наші захисники, які від початку війни на фронті. Пишаюся, що колись мала нагоду для них співати, можливо, навіть неодноразово, на Луганщині. Це особливо важливо і цінно для мене особисто.

Катерина Шіцина: Як часто Ви вирушаєте у тури Україною та ЄС? Якщо можна назвати, матеріальні досягнення Ваших благодійних турів, і куди намагаєтесь спрямувати допомогу перш за все?

Христина Панасюк: Важко зараз назвати взагалі поїздки й концерти “турами”. Раніше можна було щось планувати, але це було ще за часів до ковіду можливо. Тому, що зараз взагалі нереально щось планувати. Спочатку був ковід і концерти були скасовані, а зараз повномасштабна війна.  Ми навіть не можемо робити повноцінні афіші, бо це великий ризик, не хочеш наражати на небезпеку людей, які приходять на концерт. Зрозуміло, що на концерті збираються патріоти і військові.

Мої концерти зараз абсолютно різні. Я розумію, що я потрібна і на Сході хлопцям та дівчатам для підтримки бойового духу, але, з іншого боку, я розумію, що  поїздки до Європи, по-перше, підтримують дух наших українців, які допомагають, які вірять в наші Збройні Сили і в перемоги нашої країни усім своїм серцем і душею. З іншого боку, я вдячна усім нашим небайдужим друзям з Європи за підтримку фронту. Тому, що ось, наприклад, той тур, який відбувався до Італії в мене у жовтні – ми зібрали 5537 євро на допомогу фронту. Це були різні міста – Брешія, Тренто, Анкона, Єзі, Рим (здається, нікого не забула) і це було дуже душевно.

Кошти, які були зібрані, ми вже витратили – це машина для наших захисників. Я не буду називати тут підрозділ, тому що вони трохи секретні, але обов’язково опублікуємо про це звіт, коли вже машинка доїде, бо вона зараз в дорозі. Також було куплено сім генераторів по 2,5 Кв. Ці генератори також доставлені в різні куточки  – і Харківщина, і під Херсон,  і на Схід, тому це дуже важливо, особливо зараз.

Також було куплено термобілизну, нажаль, в невеликій кількості, але дорогою з Польщі ми заїхали в магазин і мали змогу її купити. Кошти, які лишалися у розмірі 500 євро, я надіслала на закупівлю пікапу для підрозділу aеророзвідки, тут я вже можу називати їх. Знову ж, ми чекаємо машинку, щоб вона  вже доїхала туди до наших хлопців і згодом буде звіт про все.

Тому це важливо, насправді дуже важливо. З концерту, наприклад, в Польщі, допомогли зібрати на медицину на фронт, концерти в Латвії, Литві – допомогли у поширенні, як мінімум, інформації про те, що в нас війна, і як вона відбувається, тому що ми виступали також і на телебаченні латвійському. В Чехії також були концерти, там збиралися однодумці, волонтери, які приходили на концерт. Це було дуже душевно і натхненно. Знову-таки, ті кошти, які були зібрані, долучилися до закупівлі коптера, бінокля – воно пішло на різні напрямки, мені відзвітували вже люди, які купували ці всі речі, це було вже давно, влітку ще.

Але складно зараз пояснити, де ти більш корисніший. Звісно, хочеться максимально більше користі. З одного боку розумію, що зібрати кошти, привезти той же пікап на фронт, можливо, важливіше, ніж концерт. Але, з іншого боку, моральний дух також не менш важливий і я намагаюся встигнути все: і на фронт, і в Європу, і встигнути бути на роботі, працювати з учнями і підготувати їх до їхніх концертів, академконцертів. Дякувати Богу, все вдається поки, все встигається. Я, мабуть, така людина, яка чим більше себе завантажує, тим більше встигає.

Катерина Шіцина: Ваш досвід виступів на лінії фронту за ці роки, зокрема, після 24 лютого 2022. Історії, які хочеться, треба й головне ­– можна розказати загалу.

 Христина Панасюк: Стосовно досвіду виступів на лінії фронту. Цікавих історій насправді багато. Ці історії і сумні, і веселі, і життєствердні. Знаєте, я розпочну з тієї, коли я поїхала на Схід. Не була я там півроку, починаючи від повномасштабної, їздила в Харків, у Миколаїв, але на Донеччині я не була – мені було реально страшно, я розуміла, що можу тільки нашкодити на той момент, що не варто туди їхати. Але в один момент подзвонили хлопці і запросили: “Можливо ти зможеш? Ми постараємось подбати про твою безпеку”. І я поїхала. Зустріли хлопці. Насправді було дуже страшно, от зізнаюсь, вперше за стільки років – я дев’ятий рік їжджу на війну, а в серпні 2022-го мені було дуже страшно.

Така історія була кумедна: хлопці мені подарували квіти, після концертів у мене їх було дуже багато, тому що кожен хоче підійти, десь трошечки натрощили з клумб, десь поїхали придбали, от вони такі милі, вони такі справжні. Навіть соняшники приносили. І в мене ж ці всі величезні об’єми квітів, ми їх поставили у відро і це відро стояло на такому дзеркалі біля ліжка, де я ночувала. Але постійно були прильоти і постійно було дуже чути, я не могла зрозуміти чи це гроза, чи  це наша техніка працює, чи ворожа техніка. Було трохи страшно, але навіть вдавалось трохи часом виспатися.

Хлопці розповідали, що заходять до мене в кімнату вночі, бо дуже близько прилітало і вони боялися за мене, але заходять – бачать ліжко ходуном ходить від вибухів, від тих хвиль, а я сплю так солодко. Вони кажуть: “постояли, подивилися, шкода будити, ну хай поспить, ми контролюємо, дивимось, спостерігаємо”. І в якийсь момент, п’ята чи шоста ранку, від вибухової хвилі  падає відро з квітами. І я з переляку, спросоння, падаю в те відро разом з ковдрою в ті квіти. Я мокра, ковдра мокра, збираю квіти, сміюся не можу, виходжу на кухню – там хлопці вже каву варять, хтось з чергування прийшов. Кажу: “Знаєте, друзі, мені було дуже страшно, але ковдра мокра по іншій причині” (сміється – прим. К.Ш.). Ось така була кумедна історія.

Також мабуть розповім веселу, позитивну історію ще з 2016 чи 2018 року, я вже не пам’ятаю. Приїхала я до воїнів 24-ї бригади і виступ у них в дуже цікавому місці.  В це місце машина не заїжджала, тому що це було дуже небезпечно, тому що це був вогневий опорний пункт — ВОП. Я про це дізналась пізніше, я думала, що це більш спокійніше місце. І от концерт, стоїть колонка, мікрофон, хлопці підспівують, на вулиці, така власне дачка, у неї  ворота великі, все закрито від зору людського, але хлопці ж собі підспівують, плескають в долоньки. І тут виходять два хлопця з розвідки, на голові кікімори, одягнені повністю, в касках, зі зброєю, дивляться на нас таким поглядом незрозумілим – що це взагалі відбувається. Пішли вони далі до свого командира до місця дислокації.

Наступний концерт вже був власне для хлопців з того підрозділу які проходили через наш “концертний зал”. І коли ми приїхали туди, командир робить нам чай. Зі мною була дівчинка з розвідки, яка мене возила, і дівчинка-фотограф, яка робила репортаж для своєї фотовиставки, для звіту. Приходимо ми, командир робить чай, сміється – не може. Ми питаємо: “Що сталося?”. Він каже: “Та, повернулись сьогодні мої бійці, кажуть, що ті там зовсім знахабніли. У них там баби і дискотека”. Це було весело і сказано таким тоном кумедним.

Була ще така історія, коли я перед концертом готуюся і приїжджають багато хлопців зі зброєю, в броніках, в касках. Кожен по черзі підходить – можна обійняти, можна обійняти? Та звісно. Ну і один обіймає, розвертається і прикладом мені вдарив по лобі. Бідося так вибачався, так вибачався, а у мене аж гуля вилізла на лобі. А це була така спека, травень місяць 2022 року і немає нічого холодного, щоб прикласти. Все, до чого вони додумалися, це знайти лійку, через яку заливають бензин до машин, і оце цю лійку вони мені приклали до лоба. Це було весело! Наступні концерти були з гулькою, але, тим не менше, є що згадати.

Катерина Шіцина:Сталеві люди – пісня, яка чіпляє за саме серце та її історія. Від шляху на Азовсталь до премії імені Олександра Смика.

Христина Панасюк:  Я вже трішки розповідала про пісню “Сталеві люди”, додам іще. Історія написання. Знаєте, вона довго народжувалася. Я не могла зрозуміти як передати ті відчуття, які у мене всередині.  Це біль, який зібрався від втрат найрідніших, найближчих, друзів, від того розпачу, який відбувається, що ти щодня втрачаєш справжніх людей, прекрасних українців, які жили і робили хороші речі, які нас захищали, які мали сім’ї, діток і нормальне спокійне життя, доки росія не вирішила принести нам свій “мир”.

Пісня “Сталеві люди” з’явилася за декілька днів до Великодня. Я пам’ятаю, що після ДТП, в яку я потрапила, я не мала змоги навіть сходити до лікаря, тому що волонтерство, завдання. Але одного разу до мене все-таки додому завітав лікар, вертебролог, він сказав: “Христя, в тебе травма хребта”. Він мені зробив певні маніпуляції, процедури, уколи, повитягував, якось поставив трохи мене на місце  і сказав: “Тобі потрібно три дні лежати.” Я така: “Як? Зараз війна, треба допомагати!”. Потім думаю, ну, треба то треба, лягла і лежу (сміється – прим. К.Ш.). І ось я, маючи час просто нічого не робити, а лежати, читала книжки, думала і змогла все-таки ці всі думки, які у мене назбиралися, реалізувати в пісні “Сталеві люди”.

Це пісня про наших незламних людей, про діток, чиї малюнки в бліндажах, про жінок, які своєю молитвою повертають з того світу, це про єдність і незламність нашого народу. Це про наших сталевих захисників.  Це Важлива для мене пісня.

Стосовно премії імені Олександра Смика. Мені надзвичайно приємно. Насправді, дивно переплітається, але я, власне, їхала в автобусі до Італії з концертами і мені написала дівчина-організатор, Валентина, чи я не хочу взяти участь у цій премії. Я кажу: “Ти знаєш, я в дорозі, у мене й інтернету немає, а там подавати треба документи, щось треба робити, у мене толком нічого немає”. А потрібно було подати відеозапис, де я граю акустично під гітару цю пісню. А в мене не було навіть таких записів, тому що не було концертів у концертних залах з квітня місяця, коли я її написала. А вирішили таки саме “Сталеві люди”. І коли в якийсь момент я згадала, що у мене є відеозапис з Харкова, де я співала цю пісню, я надіслала цей відеозапис. Це була така просто думка, що я спробую, вийде – вийде, ні – то ні.

Багато учасників, розумію, що пісень красивих багато. Коли мені повідомили потім уже, що журі одноголосно обрали мою пісню як переможницю цього проєкту, цієї премії, мені стало дуже приємно. Це був цікавий досвід, важливий, і я бажаю цій премії імені Олександра Смика розвиватися, наснаги учасникам, які будуть брати участь в наступних роках. Премія його пам’яті нагадує людям про те, що він був, про те, що він нам подарував і залишив дуже багато своїх творів. Вони мають жити.

Катерина Шіцина: Христино, якими є Ваші творчі та волонтерські плани на найближче майбутнє?

Христина Панасюк: Знаєте, коли я поїхала на війну, тоді, як я розповідала в серпні 2022 саме на Схід, на Донеччину. Вранці я прокидалася з думкою: “Ура, я вижила”. І так було кожного ранку чотири дня поспіль. Відверто кажу, без жодної там брехні. Коли ти лягаєш спати з думкою про те, що ти завтра можеш не прокинутись, тому що  вибухає зовсім близько і ти це відчуваєш, ти це бачиш і ти не знаєш насправді… Як жартують, що свою ракету ми не почуємо. Насправді. Як би воно жорстоко не звучало, але доки ми чуємо, що щось вибухає поруч – добре, що ми це чуємо. І ось які плани? Дожити. Плани жити.

Я сподіваюся ми всі доживемо, і через багато-багато років будуть тебе питати – як ти можеш пояснити свою стресостійкість? А я буду казати: “Я вижила в 2022-му в Україні!”. Тому плани на майбутнє: в першу чергу – вижити, чого бажаю усім-усім нам. Наступне. Волонтерських планів, звісно, теж багато, але вони всі залежать від поїздок, він концертів, тому що на свою картку я кошти не збираю, це моя принципова позиція. Виключно на своїх концертах, коли люди добровільно хочуть допомогти, ось ми потім озвучуємо суму зібраних коштів і за ті кошти потім купуємо необхідне щось на фронт.

Поки планів на даний момент немає, тому що поки немає концертів, де можна зібрати кошти на фронт.  Є майбутні поїздки на фронт і не одна, вони вже розплановані на декілька тижнів наперед.

Але я Вам розповім про альбом про кохання, бо все-таки лірика, кохання – те, що я обіцяла собі й людям. І цих пісень вже багато, знову ж, на цілий альбом. Там буде багато про мене, про мої почуття, про мої відчуття, про мрії, про мій такий ренесанс, відродження після важких моментів у житті.

Планів багато. Сподіваюсь, що вдасться їх реалізувати. Звісно, є в мріях концерти і закордоном, і по всьому світу. Мрію виступити в Маріуполі. Знову. Мрію! Ось мрію  приїхати в Маріуполь, мрію приїхати в Крим зі своєю гітарою і просто мрію, щоб Україна розквітала, щоб в Україну приїжджали туристи і дивилися на всіх нас, на наші незламні міста, на наших незламних людей і пишалися нами.

Катерина Шіцина: Зовсім нещодавно Ви опублікували вірш “Наше світло всередині нас”, текст якого відразу знайшов відгук у серцях багатьох українців, а домашнє відео буквально розлетілось соціальними мережами. Як це було?

Христина Панасюк: Вірш я написала, коли їхала з роботи, провівши уроки пару днів поспіль без світла. Ми працювали з ліхтариками, підсвічували мобільними телефонами і підсвічуємо досі, тому що сьогодні знову таким самим чином у мене проходили всі мої уроки.

Я їхала з роботи додому і в дорозі почала писати цей вірш. Коли приїхала, вдома також не було світла, трошки прохолодно було. Я запалила свічку, сіла вечеряти, пити чай – мені пощастило, тому що у мене є газова плита – і сіла писати цей вірш. І просто записала його на відео так, як воно є, наживо, без спецефектів, без різних можливо важливих для творчих людей речей, але в контексті війни і сьогодення, я думаю, що це не принципово і не важливо, в яких умовах був записаний вірш. Він був записаний справді при світлі свічки і ліхтарика, але це була частинка моєї душі і того, що я  відчувала на той момент.

Катерина Шіцина: Розкажіть, будь ласка, про зйомки нового кліпу, за бекстейджем якого ми вчора спостерігали на Вашій сторінці.

Христина Панасюк: Вчора (29.11.2022) відзняли кліп на пісню “Я вірю в Бога і в ЗСУ”. Цю пісню презентуємо 6 грудня до Дня Збройних Сил України і я вже мрію-мрію цю пісню нарешті опублікувати і подарувати її нашим захисникам, тому що вона про них, тому що вона про Перемогу, тому що вона про цинізм ворога і підступність. Зйомка відбувалась в Рівному, тому що я не маю змоги під час робочого тижня відлучатись десь в інші міста, але в нас теж є чудові оператори, які мені допомогли. Скоро, зовсім скоро презентую цю пісню для вас і цей кліп. Дочекайтесь!

Дякую за спілкування і дякую за підтримку.

Джерела
13 Грудня 2022
Останні події

У Києві експонується виставка «Емоційне вторгнення»

Олеся Житкова взяла участь у 9-тій щорічній конференції "Білорусознавчі студії у 21 сторіччі"

Олеся Житкова взяла участь у заході "Психологічний вплив війни: досвід військовослужбовців США та України"

«Літопис Незламності» провів дискусію «Українка вчора та сьогодні: війна, родина, суспільство» до 140-й річниці українського жіночого руху

Схожі статті: