Хто такі «малєнькіє люді» і чому вони ще досі серед нас? – Юлія Топольницька

Юлія Топольницька
Кандидатка історичних наук, вчителька і викладачка історії. Авторка підручників і посібників з історії України для учнів 7-9 класів та інтегрованих курсів для 5-6 класів НУШ. Авторка курсів з історії та громадянської освіти на платформі «Всеукраїнська школа онлайн». Авторка уроків у проєкті «Вчися вухами» від ГО «Смарт освіта».
Розділ статті: Мистецтво

«Ведь мы все мы все маленькие люди. Мы ничего не можем. Но есть люди, которые вершат судьбы…», – проскрипіла, ридаючи, співачка Світлана Лобода на початку повномасштабного вторгнення, при цьому сидячи на кривавих мішках російських рублів у росії. Переважна більшість українців не зрозуміли, що мала на увазі ця особа. Вони зціпили зуби, взяли зброю до рук, вступили до лав ЗСУ і пішли вирішувати долю України.

Нещодавно співачка-перевертень повернулась в Україну і мала імпровізований концерт у Харкові. На знак протесту проти концерту юна харківʼянка Дарʼя Вдовенко влаштувала одиночний пікет. На плакаті, який тримала дівчина, був напис «Харків – без Лободи». Маленька 40-річна Лобода не придумала нічого ліпшого, як спробувати зганьбити 16-річну дівчину, нависаючи над нею та порушуючи її приватний простір. Зрештою, Лобода з насмішкою запитала харківʼянку про те, скільки їй заплатили за протест. Українське громадянське суспільство в ЗМІ та соцмережах стало на захист відважної харківʼянки. А маленька Лобода згодом записала вибачення у соцмережі, зазначивши, що вона просто невдало пожартувала, і вона ні в чому не винна. Хто ж усе-таки ці «малєнькіє люді»? Може ті, хто на десятому році війни росії проти України прийшли на концерт до запроданки, взявши власних дітей і насміхалися з української дівчини в Україні? Звідки ж вони взялися? Що не так з нашим суспільством?

 

У 1885 році французький дипломат, письменник і літературний критик Ежен-Мельхіор маркіз де Вогюе у своїй статті про творчість Достоєвського написав:

«Всі ми вийшли із Гоголівської шинелі, кажуть російські письменники ХІХ століття».

Мова йшла про те, що Микола Гоголь у своїй повісті «Шинель» першим в літературі змалював образ так званої «маленької людини». Цей образ стане визначальним у творчості російських імперських письменників ХІХ ст. Так, у представників «великої російської літератури» (Достоєвський, Чехов, Булгаков тощо) зустрічатиметься цей образ і в творах світової літератури ХХ ст. («Перетворення» Ф. Кафки, «Пригоди бравого солдата Швейка» Я. Гашека, «1984» Дж. Орвелла тощо).

«Маленька людина» – це тип літературного героя, який уособлює людину, що має низький соціальний статус. Ця обставина визначає її психологію й поведінку. Це нічим непримітна людина, яка не може відстояти свої права чи захистити себе від несправедливості. Між тим, вона не має амбітних цілей і мрій, її цілком влаштовує тихе і статичне життя. Робота маленької людини непомітна іншим чи не цінується. Також вона не вміє чи не хоче бути відповідальною за своє життя. Часто «маленька людина» виступає в опозиції до людини успішної, високопоставленої – «людини великої». Інколи «маленька людина» бажає досягнути кращого життя, однак не через особистісне зростання, а через володіння якоюсь матеріальною річчю або через прив’язаність до іншої людини.

Головний герой повісті «Шинель» і є типовою «маленькою людиною». Його зовнішність – невиразна, без особливих прикмет, а ім’я Акакій, що в перекладі з давньогрецької означає «незлобливий, тихий, нешкідливий», викликає у колег насмішку. Сфера інтересів героя обмежена. Він працює дрібним чиновником, але не намагається досягти чогось більшого. Єдине, що йому подобається – це переписування документів на роботі. Високі чиновники не зважають на нього, а колеги – насміхаються.

Микола Гоголь

Герой гоголівської «Шинелі» – це збірний образ російських імперських чиновників кінця XVIII – XIX ст. Це люди, які ніби отримали державні посади, але насправді нічого не вирішували. Мріючи про письменницьку кар’єру і визнання, Микола Гоголь переїхав до столиці імперії – Петербурга. Письменник потрапив у оточення малоросійської колонії в росії. Відтоді проблематика його творів змінюється, змінюються характери героїв, змінюється і сам Микола Гоголь. Матеріальна скрута змушує письменника поступити на службу дрібного чиновника Департаменту уділів у Петербурзі. Тоді на авансцену і виходить «маленька людина» Гоголя. Тож, сховавшись за маскою Акакія Башмачкіна, Микола Гоголь частково змальовує власний внутрішній світ і особисту безпорадність маленької людини. Цей образ Гоголь приміряв на себе в ті моменти життя, коли йому було це вигідно. Якось письменника запитали ким він себе зрештою вважає. Гоголь відповів, що він не знає «чи він хохол, чи великорос». Це типова відповідь людини, яка боїться відповідальності за свій вибір, типова відповідь «маленької людини». Множинні ідентичності Миколи Гоголя – це тема для окремого дослідження. Сам письменник вже не дізнається, що образом його маленької людини вже менш ніж за 100 років вдало скористається совєцька російська окупаційна влада, аби створити на його основі нову людину – совєцьку. І ця людина піде в маси.

Трансформація гоголівського традиційного українського суспільства, що було змальоване у «Вечорах на хуторі» як веселе, яскраве та норовисте у мовчазну сіру масу відбувалася поступово. І в період загострення кризи радянського ладу, тобто під час «застою» зазнала свого абсурдного апогею.

Отже, «проста совєцька людина» не виникла ні звідки, вона стала логічним продовженням «маленької людини» ХІХ ст. Де слово «маленька» замінили словом «проста». Homo sovieticus мав відповідати потребам свого часу та виконувати завдання комуністичної партії СРСР. Врахувавши помилки російського імперського режиму, совєцькі ідеологи дуже серйозно підійшли до процесу перетворення окупованих ними народів на простих совєцьких громадян. Для перевтілення людини совєти використовували різні методи і способи, часто поєднуючи їх: репресії та заохочення; створення образу внутрішнього і зовнішнього ворога; знищення історичної пам’яті; голодна травма; породження Стокгольмського синдрому; смиренність і навчена безпорадність; формування колективної свідомості тощо.

Більшовики грали на контрастах, використовували репресії і заохочення, при цьому навчаючись на власних помилках. Якщо російська імперія відкрито нівелювала потреби робітників і селян, то більшовики обрали своєю ціллю пропаганди саме ці категорії суспільства. Якщо українським селянам режим усуспільнення землі не підходив, то окупанти вдавалися до примусу і моріння голодом. Згодом репресії змінило заохочення – українізація і створення економічних стимулів для господарювання. Тобто, ще з перших років окупації більшовики закладали основи «Стокгольмського синдрому» в українському суспільстві – коли жертва залякана, знесилена і розчавлена, але через деякий час після припинення репресій починає виправдовувати свого кривдника.

Зламати хребет українському суспільству вдалося в 1930-х, фактично знищивши нашу історичну пам’ять. Для цього совєти створили образ «внутрішнього ворога», який нібито заважає будувати щасливе комуністичне майбутнє і руйнує совєцьку державу зсередини. В українських містах такими ворогами ставали представники культурної, наукової та політичної еліти, а у селах ворогами було українське селянство. Тож совєти придумали дієвий спосіб полюбити совок – розстрілявши інтелігенцію і заморивши голодом селян. Для окупантів важливо було показати, що українці власними руками хочуть знищити внутрішнього ворога. Відтак, московити популяризували деградацію та деморалізацію суспільства і водночас створювали ілюзію права вибору без вибору. Завжди є вибір, обирай: забрати зерно в односельця чи померти з голоду, донести на сусіда чи втратити когось із членів родини, звинуватити колегу чи бути звинуваченим, промовчати про злочин чи замовкнути назавжди. З часом у новому суспільстві утвердилась думка, що доноси – це нормально, красти – це добре, мовчати – це чудово.

Простежити трансформацію українського суспільства можна на прикладі життя Володимира Сосюри. Він пройшов шлях від петлюрівця до червоноармійця, від українця до совєцької людини, що отримала сталінську літературну премію. На відміну від більшості його колег, Сосюрі вдалося врятуватися і стати показовим експериментом совєцької каральної машини. Назвімо його «Як вбити в людині ідентичність, залишивши при цьому живим тіло?».

Спогади письменника розкривають жахливу драму його життя: членство в партії – популярність – правда про Голодомор – нервові зриви, психіатрична лікарня – допити у каральних органах – покаяння – визнання провини – популярність, і так по колу. Не всім вдавалося пристосуватись. Микола Хвильовий обрав шлях самогубства, а Анатоль Галан обрав еміграцію. Володимир Сосюра обрав шлях «навченої безпорадності» і пристосуванства до системи.

Визначальну роль у формуванні ідентичності і дійсності совєцької людини відігравала ідеологічна робота з населенням, тобто пропаганда. На всіх етапах життєвого циклу людини вона формувала та коригувала цінності і погляди совєцької людини, робила акцент на спільному історичному минулому «братніх народів»: українців і московитів, відтак проєктуючи спільне щасливе комуністичне майбутнє.

Совєтам було вкрай важливо знищити індивідуалізм у всіх сферах життя людини, нав’язавши «дух колективізму»: в політиці – ліквідація права обирати політичну владу, знищення інакодумства; в економіці – колективізація і знищення усіх форм приватної власності; в культурі – навʼязування «соцреалізму» – єдиної можливої культурної течії СРСР. Весь цей суп совєти заправили соусом пропаганди, яка принижувала людську індивідуальність, нав’язуючи уявлення, що «одна людина нічого не вирішує, краще бути в колективі, де за тебе все вирішуватимуть. Тож не виділяйся! Будь таким, як всі».

Друга світова війна сформувала в свідомості громадян культ «великої перемоги» і «наддержави», в якій живуть «надлюди» – виняткові, сильні, непереможні. У переважній більшості літературних творів є антагоністи, в ідеалі – один герой хороший, а інший злий. Тож як у літературі – хорошому СРСР протистояв злий капіталістичний західний світ. Бо ж так важливо підтримувати ілюзію єдиної можливої та безальтернативної реальності, щоб нікому не спало на думку, що десь за межами совєцької імперії є інший кращий світ.

Закритість совєцького союзу, знищення доказів злочинів совєцької влади і тотальна цензура, здавалося, зробили свою справу. В період «застою» гоголівський образ «маленької людини» остаточно трансформувався, став масовим суспільним явищем і уособленням Homo sovieticus – простої совєцької людини, яка:

  • вважає себе винятковою, сприймає себе як носія особливих совєцьких цінностей, недосяжних іншим людям;
  • схильна до патерналізму, тобто очікує вирішення власних проблем від держави (чи іншої людини), яка повинна проявляти «турботу» про своїх громадян (чи родичів, друзів тощо);
  • не приймає елітаризм, будь-який натяк на те, що хтось живе краще. Згодна підкорюватися «начальству», але вимагає, щоб між ними не було соціальної відстані;
  • захоплюється імперіалізмом – ідеєю «великої держави», здатної викликати заздрість та страх у конкурентів;
  • є універсально простою, тобто здатна пристосовуватися до різних умов життя через свою невибагливість та готовність приймати існуючі порядки;
  • має комплекс неповноцінності, в якому поєднуються відчуття переваги з уявленням про власну обмеженість;
  • живе за подвійними стандартами, тобто формально погоджується з нормами і правилами, але чинить так, як вважає за потрібне.
Лозенко А.В. “1935… 1940”, плакат 1988 р.

Люди, що прийшли на концерт до маленької Лободи формально розуміють, що росія вбиває українців, але ж «мистецтво поза політикою». Маленька Лобода, що роками заробляла криваві рублі, сплачувала податки на користь царської казни, гроші з якої потім ішли на вбивство українців, також чудово це розуміє, але вважає, що ліпше прикинутись «маленькою людиною», яка нічого самостійно не вирішує, аніж бути чесною із собою. Ймовірно, свідомість маленької совецької Лободи не може сприйняти вільну українську ідентичність, яка є у юної харківʼянки, що зробила власний усвідомлений вибір, не побоявшись вийти на одиночний пікет і показати, що один у полі воїн. Що «будь, як всі» вже не працює, що голос кожного і кожної із нас важливий. Українське суспільство ще надто травмоване і просякнуте нав’язаними московсько-совєцькими штампами. Нас чекає дуже довгий і тернистий шлях до перемоги над меншовартістю, а також до усвідомлення власної української ідентичності. Втім, цей процес вже не зупинити.

21 Липня 2023
Останні події

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Іван Бездудний взяв участь у міжнародному воркшопі "Війна, наука та емоції: (не) проговорене"

"Літопис Незламності" підписав меморандум про співпрацю з Київським університетом імені Бориса Грінченка

"Розпусне середньовіччя та сучасні sex комплекси" - "Літопис Незламності" провів пікантні лекції та благодійний аукціон

Схожі статті: