Армія найчастіше сприймається як інструмент захисту. Поширений образ ідеального чоловіка – це воїн, захисник. Приналежність до війська – одна з найвідоміших ознак маскулінності, а стиль «мілітарі» уже не перше десятиліття в трендах світової моди. Війна з росією нам показала настільки важливо мати сильну армію, яка здатна до захисту громадян, країни, суспільства.
Ще з часів античності військова справа вважалася почесним заняттям. Так було і в російській імперії у XIX ст. В офіційній ідеології армія зазначалась як інституція, яка захищає державу, утримує стабільність та порядок в країні. Це була одна з основ імперської влади, а у суспільстві культивувалася повага до війська.
Разом з тим імператорська армія була не лише інструментом захисту держави, а і засобом покарання незгодних з офіційною політикою. Сюди відправляли лібералів, політичних опозиціонерів для того, щоб виховати з них прихильників монархії та «вірних синів імперії». Це, зокрема, сталося з Федором Достоєвським. Він був засуджений до каторги, з якої відправився на військову службу лібералом, а повернувся «захисником престолу».
Таке ж завдання поставила собі влада, відправляючи Тараса Шевченка до війська, який за інших обставин ніколи б туди не потрапив. Це було неймовірно важким покаранням для нього:
«И нужно же было коварной судьбе моей так ядовито, злобно посмеяться надо мною, толкнув меня в самый вонючий осадок этого христолюбивого сословия. Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачнее казни нельзя было бы придумать, как сослав меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом…».
Призов
Російська імператорська армія комплектувалась за принципом рекрутського набору, який був введений у 1705 році за правління Петра І.
До початку XVIII ст. російська армія комплектувалась за принципом ополчення. Кожен землевласник під час війни ставав воїном та «виїжджав» повністю укомплектований разом зі своїми озброєними слугами (або землевласник міг виставити воїна замість себе). Окрім ополчення існувало також постійне військо (сучасною мовою контрактники-професіонали), яке отримувало за свою службу грошову винагороду. У 1705 році за правління Петра І ця система була замінена на рекрутський набір.
Головна суть рекрутського набору полягала у наступному: служити у війську повинні представники усіх станів, в тому числі і привілейованих. Дворяни, які підлягали рекрутському набору, одразу отримували офіцерське звання. Але вже в 1762 році, згідно «Маніфесту про вольності», вони були звільнені від обов’язкової служби.
Загалом єдиної системи організації призову не існувало. По суті, призов рекрутів організовувався у відповідності до певного царського указу, який оголошувався зазвичай у зв’язку з початком військової кампанії. Спочатку рекрутів призивали «з двору». Відповідно, певна кількість дворів (20), мала виставити одного рекрута. Згодом була введена система смуг. Вся територія імперії була поділена на 5 смуг в яких почергово і проводили призов. Призивали лише представників податних станів, тобто тих, хто сплачували податки. Звична кількість – 7 осіб з 1000 мешканців.
Набір мав пройти за 2 місяці. Кому конкретно йти у рекрути визначала община або поміщик (якщо це стосувалось селян-кріпаків). В першу чергу до рекрутів призначались хлопці з родини, де було багато синів. Хоча поміщик міг віддати будь-кого без черги. За це він отримував рекрутську квитанцію, яка означала, що замість рекрута виставлена заміна. Тоді поміщик продавав її багатим селянам.
Обраних хлопців спеціальні люди, «отдатчики», відводили до найближчого місця, де знаходилось «воинское присутствие» (аналог сучасних військкоматів). Там рекрути проходили медогляд, в залежності від результатів якого керівник викрикував «лоб» чи «потилиця». Тим, кого визнавали придатним, брили лоб, непридатним – потилицю. Це була надійна прикмета, за якою можна було визначити рекрута. Іноді рекрутів відправляли до «присутствия» у кайданах чи колодках, щоб не втекли.
В такій системі були присутні колосальні зловживання. Призивали тих, хто не підлягав, а потім пропонували відкупитись. До 15 % рекрутів відкупалось від повинності шляхом виставлення «заміни» чи купівлі квитанції (ціна такої квитанції у 1869 році сягала 570 рублів (майже 4 тис. доларів на нинішній час).
Військова служба була надзвичайно важкою – 20-річний термін, постійні війни та експедиції, важкі умови проживання, тілесні покарання. Часто її порівнювали з каторгою. Багато воїнів не доживали до завершення служби. Проте армія для багатьох селян була шансом вирватись з кріпацтва, оскільки після відставки вони отримували свободу.
Кар’єра
Російська імператорська армія в часи Шевченка була своєрідною міні-державою зі своєю ієрархією та правилами поведінки. В ній людина була лише маленьким гвинтиком, який чітко мав виконувати свої службові обов’язки та отримувати за це відповідну нагороду. Передусім це кар’єрний зріст – від рядового чи юнкера до офіцера. Нагородою тут виступало присудження нового звання, що робить можливим просування по кар’єрних східцях.
Саме через такі інституції, держава чи влада перетворює індивідуальність на частинку суспільного механізму. Ключовим моментом такого перетворення є дисципліна та одноманітність, коли людина вимушена кожного дня повторювати одні і ті ж дії та кроки. В ядрі всіх таких дисциплінарних систем діє маленький каральний механізм, який володіє привілеєм правосуддя з власними законами, класифікацією проступків, формами покарання та судовими інстанціями.
Російська імператорська армія надзвичайно точно відповідала цим критеріям, оскільки була не лише інструментом захисту, але і механізмом:
- формування зі звичайного селянина вірного захисника престолу, який не заражений усяким «вільнодумством»;
- виховання «нерадивих синів»;
- перевиховання лібералів, щоб вони забували думати про реформи.
В такій системі для звичайних солдат шлях був один – всю службу бути рядовим. Офіцерський чин здобути було дуже важко. За статутом будь-який військовослужбовець міг вислужитися до офіцерського чину. Формально різниця була лише у термінах службах. Привілей мали випускники Пажеського та Кадетського корпусів. Існувало правило, що дворяни отримували унтер-офіцерський чин після 3 місяців служби, а не дворяни – після 4 років. На унтер-офіцерську посаду дворян приймали у будь-якому випадку, не дворян – лише у випадку наявності вільної вакансії. Якщо була наявна якась вільна вакансія прапорщика, то на неї спершу призначали унтер-офіцера дворянина, який вислужив три роки. Якщо такого не було, то призначали з не дворян.
Далі перше офіцерське звання, прапорщика, не дворянин міг отримати лише через 12 років служби. Це було дуже важко: спочатку 4 роки служити до унтер-офіцера, а згодом ще 12 років до присвоєння чину прапорщика. Тому на практиці рекрути могли дослужитись до першого офіцерського чину лише під час війни (у особливі періоди правила мирного часу не діяли) або у підрозділах, які знаходились на окраїнах імперії (Кавказ, Сибір). Умови служби тут були важкі і кадрові офіцери дуже неохоче їхали туди служити. Тому місцеве командування частенько ігнорувало ці правила та присвоювали офіцерські звання набагато швидше.
Куди відправляли
Як і в будь-яких збройних силах, в російській армії існували різні типи військових підрозділів. Були привілейовані частини, це переважно гвардійські полки: Преображенський, Семенівський, Ізмайлівський тощо. Як правило, вони розташовувалися у столиці чи інших великих містах. Еліта армії, куди потрапити на службу було надзвичайно складно. Найгіршими вважались частини, які розміщувались у російській глибинці, вони приймали участь у бойових діях лише під час війни, тому основне їх заняття – фрунт та муштра. Тому тут процвітали усі вади армійського життя.
Політичних засланців направляли на службу у так звані «лінійні батальйони». Вони знаходились на особливому статусі, оскільки забезпечували безпеку кордонів. У випадку війни ці частини мали витримати перший удар ворога і далі розгорнути наступ. Усього таких батальйонів було 84, які були об’єднані у окремі корпуси.
Відправляли у заслання, як правило, у три корпуси: Кавказький, Сибірський та Оренбурзький. На Кавказ переважно потрапляти люди з військовою освітою та бойовим досвідом, оскільки тут постійно тривали бойові дії. У Сибірський корпус – лише за дуже важкі злочини, оскільки тут умови служби були найважчими, а військові підрозділи знаходилися біля каторжних острогів. Оренбурзький корпус був проміжним варіантом.
Він знаходився на окраїні імперії. Окрім захисту кордонів корпус фактично виконував колонізаторську функцію, оскільки саме у цей час російська імперія починає приєднання Середньої Азії. Тому, крім захисту кордонів та боротьби з кочівниками, солдати корпусу брали участь у охороні торгівельних шляхів. Також солдат часто використовували в якості робочої сили у наукових експедиціях та пошуках корисних копалин, що якраз відчув на собі Шевченко.
Солдатська служба
У царській армії існували проблеми з житлом. Існувала так звана квартирна повинність, коли солдат розміщували в будинках місцевих жителів. Лише з початку XIX ст. розпочинається будівництво казарм. В першу чергу для столичних підрозділів, а за Миколи І – і для нестоличних.
Солдатська зарплата у 40-ві роки XIX ст. становила лише 14 рублів в рік (а разом з нагородними – 17 рублів). Це були малі кошти, що пояснювалося тим, що солдата мали годувати та одягати за казенний кошт.
Дуже важко було налагодити харчування. Для солдатського раціону надавали житню муку чи печений хліб, крупи, м’ясо, сіль та винні порції. Часто солдати (особливо засланці) за свої кошти шукали інакше харчування, Шевченко, наприклад, серед страв полюбляв пельмені.
Процвітала корупція. Продовольство часто закуплялось за завищеними цінами у своїх постачальників, а згодом перепродавалась під виглядом «зіпсутих продуктів». Майже обов’язковим був відкат, який командир платив інтенданту за видачу грошей. Звичайною була ситуація: командир приїжджає у казначейство, там отримує відомість, проте касир не видає йому гроші на руки, поки не отримає свій відсоток (в середньому 8%).
Що ж собою являла солдатська служба? Підйом о 5-6 ранку, літургія в церкві, сніданок, а далі на весь день муштра (або як тоді говорили фрунт) – тренування, які тривали майже весь день з перервою на обід. Багато в чому це робилося спеціально, щоб у солдат не було вільного часу на «вільнодумство».
Однією з найкращих ілюстрацій повсякденного життя в російській армії є серія малюнків «Притча про блудного сина», над якою Шевченко працював в останні роки перебування в Новопетровському укріпленні. Тема притчі дуже поширена у європейських художників, однак для Шевченка вона важлива не лише євангельським мотивом, а і можливістю на цьому прикладі описати своє армійське життя.
Бували випадки, коли багаті батьки віддавали своїх «блудних синів» до солдатської казарми на «перевиховання».
Тілесні покарання
У армії, як і загалом у російському суспільстві, практикувались тілесні покарання. Вважалось, що вони формують дух солдата та допомагають йому переносити фізичні труднощі.
За Петра І вводиться чітка система армійських покарань. Це було биття батогом, биття шпіцрутенами, ходіння по дерев’яних кілках, таврування, обрізання вух, відсічення пальців.
Одним з найважчих тілесних покарань у армії були шпіцрутени. Вони з’явились ще у ХVI ст., а у військовій справі їх вперше почали застосовувати у Швеції. Суть шпіцрутенів: засудженого проганяли через стрій солдат, кожен з яких мав ударити довгими дерев’яними прутами по спині засудженого. Кількість ударів коливалась від 100 до 6000. Це жорстоке покарання зобразив Тарас Шевченко у малюнку «Кара шпіцрутенами».
Небо вкрите похмурими хмарами. На першому плані – напівроздягнена постать засудженого до покарання. Біля ніг лежать щойно зняті кайдани і сорочка. Сам художник неодноразово був очевидцем, як трагічно гинули в страшних муках або залишалися каліками безневинні люди.
Фінал солдатської служби
Як закінчувалась військова служба для солдата? Хтось зміг вибитися в офіцери, когось чекала могила, а хтось зміг все-таки вийти у відставку. Часто солдати йшли зі служби у похилому віці, з поганим здоров’ям і невідомо куди, оскільки за 20 років могли зникнути їхні поселення, померти їх рідні. Відставники повністю втрачали зв’язок зі своїми соціальним групами. Фактично вони були змушені розпочинати життя спочатку.
Солдати, які звільнялися з війська, отримували особисту свободу, право володіти землею та не платити податки. Ті, які вважалися «неспроможними до праці» отримували пенсію в 36 рублів на рік, що давало певну матеріальну базу для нового життя.
Піклуватись про солдат-відставників повинні були поміщики та церква. Так землевласники отримували пільги (їх маєтки звільнялися від рекрутського набору), якщо поселяли в себе ветеранів із сім’ями. Також при монастирях мали надавати житло солдатам після звільнення.
Оскільки грамотність в армії була обов’язковою і неграмотних солдат навчали за державний кошт, то після відставки значна частина влаштовувалися вихователями до дітей або писарями сільської общини. Разом з невеликою пенсією це давало шанс на облаштування нового життя. Такого відставника, який може обманути всіх, навіть смерть, ми бачимо на офорті Шевченка «Казка». Проте, як такої, цілісної системи соціальної адаптації солдат-ветеранів не існувало. Фактично вони могли сподіватись переважно на себе.
У вільнодумців, яких засилали, перспективи могли бути дещо кращими. Більшість з них були людьми освіченими, часто і з військовою освітою. В таких «окраїнних» підрозділах до них ставилися більш схвально. Командування охоче призначало їх на командні посади, присвоюючи офіцерські звання. Це давало можливість швидше звільнитися зі служби. Однак для цього було потрібно ламати себе зсередини – відмовлятися від власних переконань, або приховувати їх дуже глибоко.
Проте це не був шлях Шевченка. Для нього армія – перш за все гігантський механізм обмежень та покарань. І 10 років служби лише підкріпили цю думку. Інструмент, який посягає на його свободу (заборона писати та малювати), контролює побут, карає за найменші провинності.
Як і зараз, російська армія виступала інструментом проведення агресивної зовнішньої політики – захоплення територій інших держав та підкорення народів. Яскравий приклад цього – Кавказька війна 1817-1864 рр., коли імперія захопила територію Північного Кавказу та включила до свого складу місцеві народи.
Російська влада і далі живе в ілюзіях, що нинішня війна потрібна не лише їм, а й всім росіянам. Тому вереснева мобілізація 2022 року більше схожа на рекрутський набір – мирних людей, які сподівалися на успіхи регулярної армії (так званої другої армії світу), жорстоко обманули, і тепер у них є лише 2 варіанти: або покидати країну, або заплатити за свою політичну лояльність чи бездіяльність своєю ж кров’ю. Буквально.