Перед оголошенням «спеціальної військової операції» президент росії владімір путін у прямому ефірі тривалий час розповідав власну версію української історії. Версію, в якій було місце і для «братніх народів», і для «спільної православної віри», і для штучності нинішніх кордонів України, і ще чимало дурниць, сенс існування яких простий – спростувати право українців на власну самостійну державу, культуру та їх право існувати як нація в цілому. Ще раніше, 12 липня 2021 року, він оприлюднив статтю «Про історичну єдність росіян та українців», де путін (а точніше той, хто написав йому цей текст) також розписав російське бачення української історії. Саме російське, а не суто путінське. Адже й побіжного погляду достатньо, щоб розуміти – уявлення свого «вічного» президента поділяє й абсолютна більшість росіян.
У багатьох військових конфліктах питання історії відігравало помітну роль. У випадку нинішньої російської агресії воно не просто важливе, а фундаментальне. Без розуміння ролі історії як мотиву дій росіян ми не зможемо збагнути причини, суть і значення нинішньої війни. І справа тут не лише в змісті текстів чи слів Путіна. Сам факт того, що оголошенню вторгнення передувала лекція з «історії» вкрай промовистий.
Нинішня росія – це країна, що живе минулим, а не майбутнім. «Побєдобєсіє», ностальгія за втраченою імперією, погрози «можем павтаріть» і т.д. – теперішнє чи майбутнє у їх порядку денному знайдеш рідко. Центральною темою всіх форм російської ностальгії за «славним минулим» є туга за імперською величчю (інша справа – наскільки реальною), коли «їх боялись», «дєди ваєвалі» тощо. Для нас ключовим є те, що будь-який різновид російського імперського проєкту – від Романових до Путіна – неодмінно включає в себе Україну. Саме із потрапляння спочатку частини, а потім все більшої кількості українських земель під владу росії почалось її перетворення на європейську потугу (і на згубу для нас). Ба більше, українські інтелектуали, особливо церковні (Феофан Прокопович, Стефан Яворський та інші), були головними творцями російської імперської ідеї та тез про «духовну єдність» православних. Тож у подальшому росіяни були і до сих пір є нездатними змиритись із буттям без України. Для них це не просто територія – це те, без чого імперії не може бути. Тож їм потрібні не наші чорноземи, промисловість, міста чи ще щось , а Україна як культурна та духовна (а як вийде, то й територіальна) складова «русскава міра».
За таких умов нинішня війна – це виклик не тільки для українських військових, політиків, волонтерів, а також і для істориків. Дехто з них безпосередньо боронить Батьківщину в лавах ЗСУ. Перед рештою постає низка запитань. Як викладати та популяризувати історію? Що можна зробити, щоб мінімізувати згубу від російських історичних наративів? Як їх поборювати? Чи потрібно протиставляти російським міфам власні?
Почати варто зі ставлення до історії загалом та до її викладання в університетах та школах. Така очевидна роль історії у нинішній війні змусила багатьох врешті звернути увагу на те, що історія – її знання та розуміння – це взагалі штука вельми необхідна. Адже, до прикладу, в технічних вузах на загальний курс історії України для студентів усіх спеціальностей представники математичних чи природничих наук часто дивились як на щось зайве, недоречне і таке, що відбирає в них дорогоцінне навчальне навантаження. Трапляються ідеї замінити курс історії України на історію конкретної галузі (математики, механіки чи ін.). Звісно, що такий підхід не сприяє ні кращому знанню та розумінню історії загалом, ні вищій опірності російським історичним наративам зокрема. Зрештою, колись у Франції у 1960-80-х роках під впливом «школи анналів» обмежили вивчення минулого лише до історії повсякдення та ментальності. А потім, перед святкуванням 200-річчя Французької революції,виявилось, що пересічний француз фактично не знає історії власної країни.
На противагу попереднім тенденціям, за останні пів року вже низка вузів (гуманітарних і технічних) оголосили про збільшення кількості годин на вивчення історії України. Тут би доречно радіти. Але є одне але, причім далеко не нове. Механічне запровадження історичних курсів чи формальне збільшення годин на їх викладання в наших реаліях може легко перетворитись на профанацію. Хоча чому перетворитись – багато де обов`язкові курси і є профанацією, на превеликий жаль. І жодні конструктивні директиви чи поради Міністерства освіти та науки (це якби за нинішнього керівництва воно було на них здатне) тут не зарадять. Лише від бажання та відповідальності як керівників, так і викладачів залежить якість викладання. Ну і від можливості викладачів присвятити час підготовці дійсно цікавого курсу, а не виконанню численних планових показників заради річного звіту.
У шкільних курсах історії, які найбільшою мірою впливають на знання молодшим поколінням минулого, останніми роками помітно чимало змін на краще. Особливо, якщо йдеться про зміст навчальних програм та підручників. Там все менше «плачу Ярославни» про одвічно трагічну долю українців, яких всі ображають та пригнічують і все більше вкрай важливих спроб вписати українську історію у світовий контекст, бо мало що настільки ефективно руйнує путінські/російські тези про історичну, культурну та іншу єдність українців і росіян.
На рівні ж масових уявлень ще чимало проблем. Більше того, іноді те, що учні чи студенти знаходять в різних друкованих та цифрових джерелах під час некритичного пошуку матеріалу до занять вражає і жахає. Зупинюсь лише на одній із багатьох проблемних тем: періоду, коли більшість українських земель були в складі Речі Посполитої і до появи козацької держави – Гетьманщини (середина XVI – середина XVII століть). Найпоширеніші уявлення серед нефахівців про цей період – соціальний гніт селян і міщан, національна дискримінація українців та релігійні утиски православних католиками. І тут наведу цитату зі «статті» Путіна про українську історію:
«В XVI веке была заключена Люблинская уния с Польским Королевством — образовалась «РечьПосполитая Обоих Народов» (по сути — польского и литовского). Польская католическая знать получила значительные земельные владения и привилегии на территории Руси. Согласно Брестской унии 1596 года часть западнорусского православного духовенства подчинилась власти Папы Римского. Проводились ополячивание и латинизация, православие вытеснялось.[…] На Правобережье, оставшемся в Речи Посполитой, реставрировались старые порядки, усилился социальный и религиозный гнёт. Левобережье, земли, взятые под защиту единого государства, напротив, стали активно развиваться. Сюда [на контрольовану Москвою лівобережну Гетьманщину] массово переселялись жители с другого берега Днепра. Они искали поддержки у людей одного языка и, конечно, одной веры».
Виходить, що уявлення Путіна (і росіян загалом) про вкрай важливий період українського минулого вельми суголосний із уявленнями багатьох українців. Що ж тоді – росіяни мають рацію? Чи та доба не була такою чорно-білою? Вочевидь, що не була. Ранньомодерний період, про який тут йде мова, був суперечливим часом. З одного боку в соціальній сфері (і меншою мірою релігійній) не все було гаразд, бо, зрештою, повстання самі по собі не починаються. Та перш за все ця доба – це активна долученість українських земель до європейського інтелектуального, культурного та освітнього простору, а отже до Реформації, Контрреформації чи Ренесансу; формування демократичних політичних традицій – значною мірою через досвід української (а не лише польської!) шляхти. Адекватна оцінка ролі шляхти (і загалом соціальних еліт) в українській історії стараннями низки дослідників – Наталії Яковенко, Наталії Старченко та ін. – останні тридцять років поступово і все більш впевнено намагається пробитись крізь стереотипи про українців як селянську націю, а отже й позбавлену «високої» культури. Усвідомлення власного минулого як історії соціально повноцінної спільноти – важливий крок для адекватної оцінки себе самих сучасними українцями. Якщо в академічній науці ситуація стабільно покращується, то на масовому рівні роботи все ще непочатий край.
Час згадати про одну з головних проблем більшості українських істориків – непублічність. Їх левова частка воліє не виходити поза рамки строго академічної науки та залишатись в межах історичної Касталії, вдосконалюючись у власній «грі в бісер». Історик – публічний інтелектуал і сьогодні все ще є рідкістю на наших теренах. Найуспішнішим прикладом (безвідносно до оцінки окремих його тез) є Ярослав Грицак, котрий пише цікаві для широкого кола читачів тексти, проводить публічні лекції, дописує до популярних видань тощо. Останнім часом все більше справді фахових істориків пробують себе у різних формах публічності. Цьому сприяє поява і розвиток науково-популярних історичних проєктів на кшталт «Історії без міфів», «Історичної правди», «Без брому», які дають історикам доступ до глядача.
Важливість присутності фахових істориків у публічний площині легко пояснити: у сучасному світі соціальних мереж і масової культури академічна наука ніколи не матиме впливу на уявлення суспільства, зокрема його історичну пам`ять. А от ті, кого можна знайти на ютубі, у фейсбуці чи тіктоці таку можливість створюють і мають якісно кращі умови для спростування псевдоісторичних вигадок нашого ворога. Зважаючи на те, що російські історичні міфи саме через масову культуру зазвичай і поширюються, то більша активність публічність українських істориків набуває стратегічного значення.
Ще одна потреба публічності – якщо фахівці не займають цю нішу, то її займають різноманітні шарлатани. І замість якісного представлення української історії, фахових дискусій і актуальних обговорень ми отримуємо розповіді про Атлантиду на острові Хортиця, Ісуса родом з Галичини, Івана Сірка у Сорбонні… Список можна скласти насправді довгий. Понад те, такі фейки й небилиці знаходять вдячного читача/слухача, який шукає приводів для гордості. І переконати потім у тому, що такі твердження є маячнею вкрай складно. А от заробити звинувачення у недостатньому патріотизмі та роботі на ворогів – запросто.
Пропагована росією для внутрішнього і зовнішнього споживача історія є сукупністю більш чи менш недолугих міфів та перекручень. Чи варто, спростовуючи їх, відповідати ворогу тією ж зброєю? Чи слід на твердження із розряду «Етруски – ета русскиє» відповідати тезою, що Будда був скіфом, а Чингізхана звали Богданом? Ті, для кого словосполучення «академічна доброчесність» не є порожнім звуком одразу скажуть, що ні. Та чи таких більшість навіть серед начебто фахових істориків – певності немає. Бо це ж так спокусливо: втерти носа всім ворогам (ну чи хоча б одному) і довести, що ми найдавніші, найкрутіші і що вся світова цивілізація почалась із трипільців. І перед цією спокусою, до якої додається легкість у пошуках вдячної аудиторії, можуть встояти далеко не всі.
Якщо проаналізувати різні масові стереотипні уявлення українців про власну історію, то тут роботи для психотерапевта назбирається і без росіян з їх «братанням». З одного боку – вигадування абсурдних міфів про прадавнє величне минуле, а з іншого – одвічне бідкання про нашу нещасливу й трагічну долю, до того ж остання проблема досягає такого рівня, що навіть кількість жертв реальної трагедії Голодомору 1932–1933 років дехто намагається зробити максимально високою. Якщо обґрунтовані фахові дослідження твердять про орієнтовно 3-4 мільйони загиблих, то недобросовісні вчені чи популяризатори наполягають на 7, 10 чи навіть 14 мільйонах. Ці цифри не мають під собою джерельної основи. Їх нав`язування і популяризація, у тому числі за кордоном, не допомагають добитись засудження радянських злочинів і належно вшанувати пам`ять загиблих, а лише дають росіянам нагоду дискредитувати нашу трагедію в очах інших.
Найкращим варіантом на рівні школи, університету чи у публічній площині є чесна та відверта розмова з українцями про історію. Історію не чорно-білу, а наповнену різнобарвною палітрою кольорів. Українська історія сповнена героїчних сторінок. Приводів для гордості в нас чимало не лише в сьогоднішній війні, а й у минулому. Більш ніж достатньо, щоб не вигадувати небилиці на противагу російським міфам. Є в українському минулому й трагічні моменти, і про їх причини та суть треба ґрунтовно говорити. Є події та постаті, котрі важко оцінити однозначно і на які потрібно дивитись з різних ракурсів. Як і в реальному житті.
Як успішний опір російській військовій навалі не був би можливим без розуміння більшістю суспільства заради чого все це, так і боротьба із російськими історичними фейками не можлива без ґрунтовного осмислення того, як і яку історію ми взагалі вивчаємо і для чого вона нам потрібна. Не «для галочки», не задля виховання нових комплексів і не для змагання із росіянами у міфотворчості. Зрілому суспільстві історія потрібна для усвідомлення коренів і традиції власної ідентичності, розуміння того, що світ не чорно-білий, що на складні питання зазвичай немає простих відповідей. А там, де прості відповіді пробували, підсумок був невтішним.
У такому соціумі завдання добрих істориків не закритись у вежі зі слонової кістки, а активно комунікувати з людьми і шукати шляхи донесення до них інформації про минуле де тільки можливо – у шкільних класах, університетських аудиторіях чи на всеможливих реальних і віртуальних майданчиках. Це потрібно було робити вже давно. Та нинішня війна росії проти України максимально виразно показує необхідність мислити і діяти у сфері історії так, щоб це було максимально корисним для України та українців, але й щоб добрі наміри не обернулись лихом.
Історія може слугувати протиотрутою від пропаганди – російської чи будь-якої ще. Історики повинні протистояти інформаційній загрозі, адже саме це – їхній головний фронт у нинішній війні. Та , поборюючи дракона, важливо самим не уподібнитись йому. Якщо вже асоціювати росію з Мордором, то слід пам`ятати, що перстень Саурона міг творити лише зло. Навіть якщо ним хотів би скористатись хтось із добрими намірами та заради благої справи.