Історія про лютий місяць довжиною в рік – Наталія Герасименко

Наталія Герасименко
Блогерка, очевидиця бойових дій в місті Ірпінь.
Розділ статті: Війна

Пам’ятаєте, як в дитинстві бабусі нам казали, що ми повинні знати таблицю множення так, що коли вночі вони нас розбудять, то щоб розказали її всю до кінця?

В мене так і досі, тільки це вже не має відношення до математики. Навіть через рік, я пам’ятаю все… розкажу навіть із закритими очима про те, як клята війна увійшла в наші домівки. Про те, як я думала, що ми не виживемо. Про те, що я знаю, що вже не буду така, як колись. Пам’ятаю кожну хвилину від того, як все почалось, до того, як ми тікали з Ірпеня. Як і більшість, ми думали, що все минеться, тому виїздити нікуди не збирались, чекали декілька днів і сподівались, що життя настане, як колись.

8 березня 2022 рік. Ця дата назавжди буде у пам’яті нашої сім’ї, як другий день народження. Я не планувала робити фото на згадку. Я б взагалі хотіла забути цей день і весь той жах, який відбувався з нами. Хотіла стерти з пам’яті, але це вже неможливо… Через декілька днів після втечі я випадково знайшла фото у фейсбуці. На ньому я міцно тримаю сина на руках, які, як мені здавалось, оніміли від безсилля і страху. Син плакав майже всю дорогу з дому до мосту в Романівці, бо не зміг поспати. Він плакав, просто розривався, а моє серце разом із ним. Весь шлях я читала молитву…

Десь у далині були чутні вибухи снарядів. Я то починала плакати, то брала себе в руки. Тоді не вірилось – невже це і справді зараз відбувається з нами? Все, що колись я бачила по телевізору, наша сім’я сповна відчула на собі. Дорогою мене з сином підібрали наші бійці. Мій чоловік і ще дві сім’ї йшли пішки. Наші воїни підбирали жінок з дітьми та стареньких.

Я сіла в машину і один із них сказав: «Не бійтеся, ви в безпеці». Я заплакала, обійнявши свого сина дуже міцно, тоді я й справді почала розуміти, що тепер з цього моменту ми в безпеці. Так говорив кожен боєць, допомагаючи переходити шлях до мосту, а потім і під мостом. Я плакала, плакала на кожній цій фразі. Я дякувала кожному і кожним захоплювалась.

Коли ми їхали в автобусі до Києва на залізничний вокзал, Тихон заснув на руках, бо сил плакати в нього вже не було, а в моїй голові крутились думки про все те, що з нами сталось. Їхала і намагалась все це усвідомити. Я тиждень перебирала речі, які так і не взяла. Мені в голові не вкладалось, як скласти все життя в рюкзак та ще й дитячі речі. Але зараз розумію – не варто триматись за те, що не має ніякої цінності.

Думки про те, як останні два дні перед виходом з дому я не переставала молитися, щоб ми вижили. Дні, коли їсти вже не було чого… Ні води, ні повітря, ні світла, ні зв’язку. А під будинком табір росіян зі своєю технікою… І палаючі сусідні будинки.

Я рада, що Тихон взагалі нічого не розумів і спав під вибухи, як і в мирний час. Це не нормально, але він найсильніший хлопчик, якого я знаю. На той момент йому було майже 9 місяців. Я пам’ятаю все. І ніколи не забуду… Ми не хотіли покидати дім. Але мене переконала подруга, яка крізь сльози просила тікати. 4 березня, я почала все-таки вмовляти чоловіка йти. 5 березня ми зібрались. Зібрались, але вже було пізно.

Нам пообіцяли машину, і чоловік пішов за нею. Ці нестерпні півтори години, поки його не було, у мене було таке відчуття, що я перестала дихати. Безупину молилась, щоб з ним все було гаразд. Коли він повернувся, біля нашого дому вже була вулична перестрілка. Чоловіка дивом не зачепило. Ввечері біля двору було вже стадо цих тварюк. Наступного дня горіли сусідні будинки.

Пам’ятаю, як ми доїдали сухарі і ділились з ще однією сімейною парою з дитиною, яку Максим врятував, забираючи машину. Вони йшли пішки під обстрілами, намагаючись евакуюватись.

Ще 2 дні ми всі спали в коридорі нашого будинку на всьому, що тільки можна було постелити на підлогу. У нас вже майже догоряли останні свічки. Води не залишалось, їжа закінчилась. Тихону не було на чому заварювати суміш. Шестеро людей у вузькому коридорі жили маленьке життя.

7 березнями вирішили йти з дому, бо не було куди відтягувати. Вийшовши, ми побачили розграбовану машину на подвір’ї, деяких особистих речей не було. Я позбирала памперси, їжу, яка валялась на землі, і ми пішли, але далі двору ми не вийшли. Ці тварюки нас не пустили. Відправилив сусідній будинок, щоб контролювати місцевість. Перед цим вони роздягли хлопців і обшукали сумки. Забрали телефони, але потім віддали, коли від’їжджали. По вулиці і на подвір’ях людей вони ходили, як у себе вдома. Крали продукти з супермаркету. Але, слава Богу, недовго, як ми знаємо.

Жахали історії, що відбулись за пів години до нашого виходу… Ці нелюди розстріляли сусіда за те, що в нього були долари в гаманці. І осколками вбило доньку наших ще одних сусідів. Батько дивом вижив, коли його машину розстріляли по дорозі, коли він повертався назад. Просто нестерпний біль за все… Нас не чіпали, але страх з’їдав мене зсередини. Страшно, але вирішили йти. Йти в нікуди чи від страху загинути.

Ми переночували, а на ранок тікали, бо, на щастя, цих тварюк вже не було… Підірваний міст… Наші воїни… Звуки вибухів. Весь час, коли ми йшли, мені здавалось, що я дивлюсь якийсь фільм жахів. Та, на превеликий жаль, пам’ятаю все…

Дописавши цей текст, я заплакала. Закрила очі. Хочу знову, як в дитинстві, щоб мене розбудили вночі і я розказала табличку множення, а не цю історію про лютий місяць довжиною в рік.

24 Лютого 2023
Останні події

В ірландському місті Корк відбувся марш і мітинг на підтримку України

Іван Бездудний взяв участь у міжнародному воркшопі "Війна, наука та емоції: (не) проговорене"

"Літопис Незламності" підписав меморандум про співпрацю з Київським університетом імені Бориса Грінченка

"Розпусне середньовіччя та сучасні sex комплекси" - "Літопис Незламності" провів пікантні лекції та благодійний аукціон

Схожі статті: