Йти на кладовище, щоб вчитися: як проходило навчання в окупації – Ольга Рябчій

15-річний школяр зі Снігурівки (Миколаївська обл.) в авторській програмі Жені Яновича «20:23»  розповів, як навчався під час російської окупації.

Іван був одним з тих, для кого окупанти розробляли так звану програму навчання за російськими стандартами. Тоді в серпні 2022 року «окупаційна адміністрація» почала збирати списки дітей, для яких планували запустити навчання. Проте українські вчителі знайшли можливість вчити дітей навіть в умовах окупації.

«Я навчався в Снігурівському ліцеї №3, на початку не так переживав, але вже під кінець серпня почав думати, чому наші не можуть звільнити Снігурівку. Я хотів вчитися, в мене було велике бажання, я рвався в цю школу. Ми знайшли інтернет, ми навіть скачали підручники, думали, на виїмці буде нормально, це за кладовищем. Там добре ловив інтернет, майже літав. Але потім в кінці серпня орки почали ганяти там всіх і довелось йти на кладовище, на саму високу гірку і на селфі-палці… Інтернет ловив у мами і у сестри. У мене телефон був застарий і не так добре ловив звʼязок. Мама скачувала контрольні, кидала мені, я на телефоні їх бачив, паралельно відкривав підручник, контрольну  і сидів записував це все. Якщо не знав якоїсь відповіді, йшов на кладовище. У нас був цілий розклад: сьогодні йдемо, завтра не йдемо. Через день. Кожного дня на онлайн-уроки я не заходив, кидав контрольні в основному. Я не кожен день ходив на кладовище, тому не було такої змоги. Вчителі вирішили, що просто надсилатимуть мені контрольні», – каже хлопець.

Також в програмі брала участь людина, яка змогла організувати навчання за українською програмою для більш ніж 40 дітей. Це директорка ліцею – Вікторія Логвинівна.

«Я не виїхала, я була в окупації, тому, на жаль, школу відкривати було неможливо. Через всі інстанції 30-31 серпня  ми спромоглися добитися дозволу на відкриття школи в окупації. Але в школу ходити не можна було – постійні обстріли, плюс росіяни біля школи, працювати неможливо. В окупації нас було 3 вчительки – ми склали розклад, вивчили графік руху “сільських солдатів”, щоб з ними не перетинатися і таким чином вдома займалися з дітьми. В нас був окремий розклад, не зовсім такий як шкільний, ми навіть не називали це уроками – ми називали це консультаціями, для того щоб ніде не вийшло навіть саме слово «урок». Батьки приводили дітей і батьки їх забирали, а якщо були обстріли, то, звісно, ніякі консультації не проводились, їх робили в більш спокійний час. В будинку в усіх вчительок були кімнати, які ми називали «бункерами» – це там, де можна було сховати дітей про всяк випадок, але, слава Богу, цього робити не довелось. Всі живі, цілі, здорові. І діти наші навчилися – ми не проґавили цей час. А потім нас деокупували в листопаді і діти далі приступили до навчання».

Та це були не всі виклики, з якими зіштовхнулася директорка, адже під час окупації їй довелося «голими руками» захищати школу від окупантів.

«Наша школа стояла завдяки нашому колективу. Ще на початку квітня (ми вже були в окупації) наша техпрацівниця чергувала біля школи.  Прибігає, кричить: «Логвинівна, в школу лізуть руські». Вони підігнали свою машину до шкільного гаража… і почали виламувати двері, бо хотіли зайти до школи через аварійний вихід. То я, не роздумуючи ні хвилини, в чому була вдома, побігла рятувати школу… Солдати мали закриті обличчя, було видно лише очі, троє їх було. Я почала кричати: стійте, не ламайте! Один підняв руку і ті двоє теж зупинилися. Вони ламати перестали, але ж я ж бачу машину, яку вони попередньо “віджали” у нашому ПОСПі – припаркована біля нашого гаража. Я почала вести перемовини: як ви смієте, ви ж солдати, а лізете в дитячий заклад, а вони: «нам нада разместітса». Тоді я і сказала: « Якщо ви тут будете жити, то сюди буде прилітати, школу розібʼють і її вже ніхто ніколи не відбудує, бо містечко маленьке, невеличка школа і тому потрібно було якось її рятувати. Спілкувались ми хвилин 15, не одразу мені вдалося їх вмовити, але той, хто стояв попереду, взяв рацію щось сказав і та машина, що стояла біля гаража, десь відʼїхала…  Потім він мені сказав: «Ми абєщаєм, ми вашу школу трогать не будєм».

Та все ж кілька проникнень в школу було. Крали все,  що бачили: віники, вогнегасники, навіть ікони з кабінету директора, крісло. Але цінне майно – компʼютери, телевізори, мультимедійні дошки силами колективу вдалося надійно заховати і зберегти.

Щоб відновити навчальний процес у Снігурівці необхідно облаштувати укриття, де діти зможуть навчатися безпечно. Для цього автор програми Женя Янович запустив збір, ціль якого  – 1  500  000. 00 грн станом на 4 серпня досягнута.