Уникаючи маніпулятивного терміну «культурний фронт», все ж погодимось, що окрім збройної (першочергової) боротьби, паралельно відбувається й боротьба культурна. Російська (анти)культура – зброя серйозна, її отруйний вплив протягом століть навряд хтось заперечить…
Поки Збройні Сили виконують свою титанічну працю, спрямовану на знищення росіян-окупантів, якими ж є успіхи культурні? Питання складне, адже культурні перемоги важко виміряти якимись матеріальними показниками та цифрами. З одного боку, українська культура після Революції Гідності переживає серйозне відродження. Якісний українськомовний та, скажімо так, «україноцентричний» продукт є, він розвивається. У музиці, літературі, художній творчості щонайменше. З іншого ж боку, багатьох суспільних діячів небезпідставно бентежать наявні прорахунки у цій сфері. Засилля шароварщини й «байрактарщини» у медіапросторі – лише одна з подібних небезпечних тенденцій.
Певно, найбільш важливою є місія поширення та інтеграція української культури в загальноєвропейські та світові контексти. Ми не можемо дозволити собі розкіш самозаспокоєння та самовдоволення власним продуктом в межах своєї лише «оселі». Своє культурне надбання необхідно «нести» чемно, акуратно, але наполегливо. Столітні імперські наративи нашого ворога не зруйнуються самі собою. «Бігуни» з рф, хай би якими «позасистемними» та «антипутінськими» вони не були, роблять і робитимуть в країнах Заходу підривну роботу: просуватимуть знов свою «вєлікую» культуру, пушкіних/достоєвських та усякі «балєти». Водночас розповідатимуть про те, наприклад, як українці руйнують пам’ятники «вєлікіх людєй», «переслідують вєрующіх» і т.п… Вельми клінічний випадок одного з подібних «мастєров», людини, що позиціонує себе як висококультурного гуру – Шендеровича, вже вартий уваги сам по собі.
Потрібно розуміти, що пересічний європеєць цілком здатен мислити категоріями на кшталт «не можна скасовувати росію як явище, вона ж-бо доклалася до формування високої європейської культури», або ж «українська культура – мала та є частиною великої російської».
Військова поразка рф неминуча. На чолі ЗСУ – професіонали своєї справи. Та чи зможемо ми закріпити успіхи у «гуманітарній» перемозі, без якої військова може бути недостатньою, без якої рф може отримати шанс на реванш?
Сьогодні спробуємо проаналізувати це питання відносно кіномистецтва.
Власне кажучи, на роздуми наштовхнув неабиякий успіх двох свіжих українських прем’єр – фільмів «Памфір» режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука та «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча.
Раніше ми вже писали про те, що попри гучну касу та амбітність проєкту, мультфільм «Мавка» не повинен та й не здатен репрезентувати як слід українську ідею за кордоном. Ну, хіба що самим фактом свого показу у Франції та інших країнах… Але навіть це, на нашу думку, не успіх, адже якраз в культурному вимірі «Мавка. Лісова пісня» в кращому випадку – прохідний продукт масової культури. (див. огляд на «Літописі»). На відміну від оригінального твору…
А що ж стосовно кіно? Українське кіно існує вже більше століття, відтоді, як «Запорізька Січ» Сахненка побачила світ аж у 1911 році. Ясна річ, фільм був німий. Такі ж імена як Д. Вертов, О. Довженко, С. Параджанов, І. Миколайчук та ще з десяток інших достойні кожен окремої – ні, не статті навіть – великого дослідження! Утім, залишимо цю справу фахівцям.
Початок ХХ століття позначився зародженням кіно як такого. Царській імперській цензурі ще не було чого особливо душити: «найважливішим мистецтвом» кінематограф почав вважатись вже після більшовицького перевороту. У «червоній» імперії українське кіно (як і мистецтво загалом) було вимушене або ж перебувати у тіні тоталітарної системи, або ж боротися з нею на геть нерівних умовах…
У наш час вже ніхто тогочасні шедеври не заборонить, не «поріже», не цензурує (як це ставалося, приміром, з роботами І. Миколайчука)… Хіба що байдужість з боку нащадків становить загрозу. Європейські кіногурмани точно знають про «Тіні забутих предків» та інші шедеври. Такі картини гідно презентують «український код», нашу самобутність, залишаючи до того ж щось незвідане-таємниче, якусь загадку після перегляду. Це особливо слід цінувати.
Гадаємо, що і таку картину, як «Пропала грамота» сміливо можна вважати нашою культурною візитівкою, радити й показувати іноземному глядачеві. Фільм мав складну долю: був спочатку заборонений, а коли показ все ж дозволили, прокат був мікроскопічний.
Та все ж, завдяки генієві Івана Миколайчука маємо змогу поетично, із гумором та екзистенцією, оцей самий «козацький рід», про який співаємо, показати світові в усій красі. Так, фільм не історичний, а в основі його – твір М. Гоголя, одного з «двигунів» імперської літератури, амбасадора тогочасної шароварщини, нехай й талановито оформленої. Гоголь – окрема тема, окрема драматична сторінка в історії нашого мистецтва… Але творіння Миколайчука – українське в найкращому сенсі цього слова.
У добу Незалежності ми отримали шанс, здавалося б, творити кіно «без обмежень». Ба, більше, то була місія, невиконання якої загрожувало культурною смертю. Та й не тільки культурною. На жаль, цю місію відкладали у часі наскільки це було можливо… 90-ті роки давно вже стали окремим поняттям, сумним феноменом на теренах усіх пострадянських республік. Про культуру тоді думалося менше ніж про харчі, яких не вистачало… Суспільство багато в чому жило за інерцією – вийти з «совка» ментально виявилося куди важче ніж політично.
Націоналістична проукраїнська повістка була не дуже популярна. Для хорошого кіно грошей не було, та й «червоні директори» при владі не були зацікавлені в бодай якомусь піарі держави у світі. Люди здебільшого трималися за радянське («Іронія судьби» на Новий рік і тому подібне…), а влада все ще борсалася в фарватері «старших братів»…
Все ж не можна оминути увагою шедевр Олеся Янчука 1991 року. Фільм «Голод-33» настільки ж важливий, наскільки й страшний. Свого часу, ще в шкільні роки, довелося побачити його в київських кінотеатрах: старенькому «Супутнику» із дерев’яними стільцями та у «Єревані», якого сьогодні вже не існує. Кожного разу виходив із зали відчуваючи себе сивим… Але хочеться вкотре віддячити нашим учителям, які водили нас на цей фільм по кілька разів.
Питання Голодомору 1932-1933 років, його визнання геноцидом українського народу – це аж ніяк не спекуляція на трагедії, а важливий геополітичний крок, спрямований на перемогу української ідеї. Це той особливий цвях у труну гнилої імперії, аби ж нарешті «ніколи знов»… Шкода, що розуміння цього прийшло у більшість країн Європи тільки зараз, на тлі Бучі, Маріуполя й багатьох інших трагедій. Голодомор визнаний у цивілізованому світі як геноцид. Нещодавно це сталося у парламенті Великої Британії, а загалом – майже у 30 державах світу. Працювати є куди!
Картина О. Янчука, що сюжетно спирається на геніальну повість В. Барки «Жовтий князь» – це наш «кіноснаряд» у цій надважливій битві, в ім’я усіх жертв тієї трагедії.
Відносно фінансових аспектів тогочасного кіновиробництва, хотілося б навести цікаву цитату із Вікіпедії (стосовно створення «Голоду-33»):
«Фільм знімався на добровільні кошти. Головним продюсером фільму виступив закарпатський банк «Лісбанк», який мав отримати частку прибутків від прокату. Однак, переглянувши готовий фільм, продюсери були настільки розчулені, що вирішили відмовитись від повернення коштів, а наполягли на тому, щоб фільм побачили якомога більше людей.»
Сам Олесь Янчук продовжить цю надважку «кінобитву» у інших роботах: зокрема у байопіку 2000 року «Нескорений» про героїчного ватажка УПА Романа Шухевича. В цьому випадку стала в нагоді й допомога американських друзів.
Втім, з об’єктивних та не дуже причин таке кіно мало небагато шансів стати масовим в найкращому сенсі цього слова. На жаль, кінотеатри та абсолютна більшість каналів віддавали перевагу російським виробам (слід зазначити – різної якості). Старші покоління тяжіли до «старих-добрих» фільмів радянських часів й неохоче сприймали кіно того ж Янчука, попри його очевидно високу якість. Націоналізм був, як-то кажуть, «не в тренді», хоча запит у певних колах існував й посилився зокрема після Помаранчевої революції 2004/2005 років. Тоді почали з’являтись й інші проєкти, що популяризували вітчизняну історію: книги, журнали, тематичні заходи тощо… Кіно ж, як справа недешева, в той час було справжньою розкішшю.
Підсумовуючи, у дійсно скрутний період 90-х (замість грошей у країні ходили «фантики», яке там кіно!), можна зробити висновок, що тоді українське незалежне кіно ще не встигло народитися. Причин було чимало. Основними проблемами були кошти та брак суспільного запиту, адже пострадянське суспільство ментально лише почало виходити з імперського «вакууму»…
Режисерів та акторів тоді не бракувало. Приємно бачити в тогочасних картинах нинішніх зірок (не станемо їх перераховувати, аби когось раптом не забути), проте більшість тодішніх фільмів нині майже невідомі молодому поколінню. Та й було їх зовсім небагато… Окрім творів Янчука, нинішньому глядачеві більш-менш відомі хіба що «Страчені світанки» 1995 року (режисер Григорій Кохан), тематика яких – героїчна боротьба УПА. Знаковим явищем був серіал «Роксолана» Бориса Небієрідзе, відзнятий протягом 1996-2003 років.
Дуже тішить, що сьогодні активною популяризацією українського кіно різних часів займаються також ютуб-блогери: канали «Загін кіноманів», «Geek journal», Тетяна Микитенко з каналу «Рагулівна» та багато інших.
Отож, небайдужі любителі та фахівці в питаннях вітчизняного незалежного кіно радять ще і такі роботи (скажу чесно, про більшість з них дізнався вже в ході дослідження теми):
- «Кисневий голод» (1991, реж. Андрій Дончик)
- «Цвітіння кульбаби» (1992, реж. Олександр Ігнатуша)
- «Голос трави» (1992, реж. Наталя Мотузко)
- «Чутливий міліціонер» (1992, реж. Кіра Муратова)
- «Вперед за скарбами гетьмана» (1993, реж. Вадим Кастеллі)
- «Фучжоу» (1994, реж. Михайло Іллєнко)
- Еротичний (еге!) серіал «Острів любові» (1996, реж. Олег Бійма). Там Антін Мухарський є, то ж треба дивитись.
- «Приятель небіжчика» (1997, реж. В’ячеслав Криштофович) – на «Оскар» висувався навіть!)
Детальніше про них – за посиланням:
https://slukh.media/texts/ukrainian-cinematography-90/
Кінець 90-х став справжнім жахом. Кількість фільмів – геть сміхотворна, якість… На зламі тисячоліть здавалося, що дешевше й спокійніше для душі виділити якісь гроші на остаточний похорон українського кіно. Хоча були начебто й бюджети, й навіть спонсори… 2000-і роки очікувались з тривогою, й не тільки в плані кіномистецтва.
Кінця світу тоді не сталося й усі з полегшенням зітхнули, але ж одна річ, що не пророкувала нічого хорошого, таки була… На рф з алкогольних єльцинських випарів на політичну арену вилізло самі знаєте що. Колоніальна політика маніакального сусіда, який остаточно награвся в іграшку під назвою «демократія» та брутально її розтрощив, набула більш чітких обрисів.
Як це позначилося на кіно?
Ясна річ, позитиву було небагато. Згадуються шкільні роки… Тоді словосполучення «українське кіно» було чимось подібним до «бразильського хокею», не інакше. Особисто я завжди сприймав українськими такі картини як «За двома зайцями» та «Вій». Це гарні фільми, але із «нюансами», так би мовити. У першому випадку вітчизняну версію змінили на російськомовну, в якій якраз українське виявляється якимось карикатурним, в другому – першоджерело від багатостраждального нашого/не нашого Гоголя… Головні актори – росіяни. Та й самі роботи – сива давнина.
А що стосовно 2000-х? Історичний факт – першим фільмом нової ери у колективній пам’яті закарбувалась «Штольня» Любомира Кобильчука (2006 рік). Ще будучи підлітком, я усвідомлював, який же це сороміцький гавелдик, але якщо поглянути з іншого боку… Так, експеримент, але українськомовний та фактично незалежний від держпрограм, від фінансової підтримки! Та це був крок назад у порівнянні з тим, що було колись. Шкода, але «постпомаранчева» епоха здебільшого позначилася як раз подібними проєктами: або не доведеними до завершення, або істотно слабкими… Причини були різні. Той-таки пан Любомир у 2013 році відзняв трохи гарніший за картинкою, але не за якістю, витвір – «Тіні незабутих предків». Мабуть, для того, щоб маестро Параджанов не тому світі не надто розслаблявсь, світла йому пам’ять…
Також, пам’ятаю, траплялася назва картини Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Цікаво знов звернутися до Вікіпедії, де «Молитва…» подається як:
«перший повнометражний і великобюджетний фільм (12 млн грн.) за роки незалежності України…».
Попри усю цікавість до історичної тематики, досі цей фільм так і не подивився. Та добре запам’яталися газетні відгуки, доволі негативні…
Таким чином, у поєднанні із враженнями від «Штольні», українське кіно закарбувалося в пам’яті, як щось не дуже вдале та неякісне.
Був у 2006 році ще один український фільм, який це враження наче й не підтвердив, але й не спростував – «Помаранчеве небо», на нього навіть ходив у кінотеатр, в легендарну «Київську Русь». Була оказія – прогулювали з другом школу, й пішли аж на два фільми підряд! Симптоматично, що другим був російський фільм – «Бумєр-2»…
Про «Небо…» важко щось сказати з позицій 2023 року. Як і в легендарних «Зайцях» та «Вії» головну роль зіграв, звичайно, москальський актор. До Борисова та Куравльова цей «товаріщ» явно не дотягував по майстерності, зате ми його добре знали по ролі у серіалі «Салдати». Так-так, був час, коли ми кайфували від серіалів про рос. армію… Господи, прости!
Усі вади та недоліки «помаранчевої епохи» ми сприймали гостро, із ревністю. Нічого не пробачали, усім була «українізація» якась не така, натомість «українізувати себе» для більшості виявилось завданням надскладним. Сумно, що тільки велика війна більшість із нас змусила прибрати з раціону усяких російських солдатів, кадетів та інше «любеее»…
А у 2010 до влади прийшло… Ну, ви знаєте. І пішло-поїхало. Ну, хіба що «кокошнік» не ввели нам як національний одяг. Вкупі з пластмасовими квітами на макітрі та флісовими шароварами. Фьодрич, табачник та інші промосковські «товаріщі» будували «рускій мір» із розмахом. У такій ситуації доля кіно була однозначна: на росії знімають, а до нас, кріпосних, везуть. Це були особливі жах із соромом. Прекрасні українські митці – Ступка, Бенюк, Роговцева та багато інших акторів знімалися у витворах «старшего брата»… Ми, глядачі, м’яко кажучи, не відставали. Таке враження, що в кінотеатрах тоді рос. «витворів» було більше, ніж Голівуду. Нещасні «півтора українських фільми» за рік розчинялися в цьому жахітті, наче Mentos в кока-колі. Соромно згадати усі ці походи на «Йолкі», «Горькі», «Адмірали» та інше.
Особливо ганебним був «твір» режисера Бортко «Тарас Бульба» (2009 рік). Сам Богдан Сильвестрович там «замазався», й не він один… Писати про це можна багато, але першочергово я б назвав цей лютий жахастик «квінтесенцією колоніального приниження української культури». Хай там як, але сам факт виходу «оцього-во» дуже гарно передає тодішню атмосферу в культурному просторі. І це ще до приходу проросійської влади януковоща!
Отже, ситуація була ще гірша, аніж наприкінці 90х, адже посилення російської культурної експансії наростало шаленими темпами… Та й взагалі ті «нульові» були вельми дивним періодом – це був час, коли слово «гламур» вимовляли повністю серйозно, без страху отримати пролетарського стусана.
Логічно, що і якісно, і кількісно, україномовний продукт виростав здебільшого вже після Майдану 2013-14 років та початку російській агресії – тоді ще гібридної, але вже чітко окресленої.
Більшою мірою відзначимо фільми, що були дотичні до військової або історичної тематики (хоча, ясна річ, репрезентувати країну може кіно різних жанрів). Деякі фільми безпосередньо стосувалися подій сучасної російсько-української війни: «Кіборги», «Донбас», «Черкаси», «Наші котики», «Іловайськ» та інші, не рахуючи вже серіалів.
Зізнаюся чесно… Дивитись їх надто не тягнуло. Вже тоді важко сприймалося те, що в дійсності виглядало ще жахливішим. Неможливо було абстрагуватись, сказати що «це лише кіно» або ж «це було колись давно». Доля цих фільмів за кордоном теж не надто зрозуміла. Як бачимо нині, здорова українська пропаганда не змогла подолати на Заході російську – трешову та безглузду, зате масову та нахабну. Хоча, що стосується кіно, то важко уявити собі багато людей у здоровому глузді, хто сприймав би нормально «шедеври», подібні до «кримських мостів», «ополчєночєк» та інших панфіловців. Їх явно в рф знімали для росіян, а часто й просто для того, аби намити грошенят.
Але були й більш завуальовані та «гібридні» варіанти, а відтак – і більш небезпечні. Сумно, що значна частина пересічних європейців досі дивується факту, що Русь та росія – то різні речі, а Київ дійсно старший за москву! У такому разі не важко переконати подібних «клієнтів» в тому, що, скажімо, Ріпин, Піддубний чи Гоголь були справжніми росіянами. В цьому сенсі пропаганда, на жаль, працювала, нашаровуючись на вже столітні наративи з культами достоєвщини, толстовщини, тарковщини та усього іншого.
Перш ніж розібрати окремі свіжі приклади (вдалі та не дуже), висловимо декілька міркувань з приводу сучасного стану українського кінематографу загалом. Однозначної відповіді не буде.
З одного боку фільмів чимало! Є чудові й самобутні режисери та актори. Звичайно, важко переконати людей упереджених – тих, хто віддавна поставив на вітчизняному мистецтві хрест. Як на кіно, так і на музиці, літературі, театрі тощо. Маю, наприклад, приятеля, який впевнений, що за останні років 15 гарного кіно не знімають, а усе гарне лишилося в 80-х.
З іншого боку прикро, коли цікаві та потрібні проєкти виходять слабшими, ніж хотілося б. Такі історичні постаті як, скажімо, Петлюра чи Стус гідні справжніх кіношедеврів. Не кажучи вже про короля Данила Романовича, про якого «завдяки» екранізації вже страшно й просто згадати. Іноді ситуація взагалі скидається на повну зраду та саботаж, як у випадку з перспективним проєктом «Максим Оса».
Так що питання відкрите, й для мистецтва це добре! Бо самозаспокоєння та повний «дзен» бувають шкідливішими ніж криза й цензура.
Наші амбітність та перфекціонізм дійсно вражають! Українцям характерні крайнощі: то подавай нам справжній Голівуд із горілкою й трембітами, то усе марно, шансів ні на що нема й годі навіть намагатися. Але поки хтось багатіє думкою, митці роблять своє – й це тішить! Можна було б сказати, що не варто так перейматись, якщо наші футбольні клуби не виграють Лігу чемпіонів, а фільми не беруть «Оскара». От багато нам відомо, скажімо, чеських фільмів? Не кажучи вже про словацькі чи литовські. Та така логіка, як і надмірні необґрунтовані амбіції, не є конструктивною. Не гартуючи міцної та промовистої української культури, ми будемо програвати боротьбу тим, хто вбиває нас і фізично, і культурно. Відтак, «гострити сокиру» мистецтва необхідно й надалі. Тільки б не потрапляла ця гідна справа у руки дилетантів та грошових розпилювачів. Тенденції є бентежні, адже держава наразі активно підтримує й толерує «байрактарщину»: достатньо хоча б побіжно поглянути на усі розважальні та навколомистецькі ініціативи «зверху» (особливий привіт «міністерству» «культури»!): Єдиний телемарафон несмаку, просування російського сміття у вигляді всіляких бикових й «малоросійських» лобод, а також скандали, подібні до випадку із Довженко-центром. Страшно уявити, як якийсь пригодований кліпмейкер береться за державним дорученням знімати історичне кіно про, наприклад, Володимира Святославича або Михайла Грушевського.
Залишається вірити в краще й робити своє. І дослухатися до сера Вінстона Черчилля: «Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?».
Наостанок кілька слів про відносно нове кіно, яке, на нашу думку, гідне уваги:
«Поводир» (2014, реж. Олесь Санін)
Похмура (та яскрава водночас!) історична драма. Чудова гра С. Боклана та інших. Навіть Джамала є! Так, сюжет дотичний до вельми спірної історії про «розстріляних кобзарів», але художній вимисел у художньому фільмі цілком зрозумілий… Більшовицьких злочинів було стільки, що стане на сотні фільмів й тисячі книг. На жаль, світ про червоних катів знає все ще недостатньо. Та їхній «Нюрнберг» іще попереду. «Поводир» повинен стати до нього художнім супроводом.
«Той, хто пройшов крізь вогонь» (2011, реж. М. Іллєнко)
Так, фільм знятий у дещо дивакуватій манері, що відсилає певним чином до традицій поетичного кіно. А налаштуватись на цю специфічну кіномову не просто. Проте, картина не позбавлена самобутності. Варта схвалення гра Д. Лінартовича, нині героїчного вояка ЗСУ, що зазнав поранення під Бахмутом. Сюжет стрічки почасти заснований на героїчній епопеї реального українсько-радянського льотчика, що нібито став своїм серед канадських індіанців-ірокезів. А такі історії варті екранізації!
«Сторожова застава» (2017, реж. Ю. Ковальов)
Симпатичне українське фентезі, до того ж на основі сюжету В. Рутківського, твори якого вже стали класикою як серед дітей, так і дорослих. Фільм чудово пасує для сімейних вечорів, позбавлений крінжового гумору а-ля «Мавка» й інших сороміцьких прибамбасів, якими грішать історії про «попаданців». Так, навряд «Застава» стане другим «Поттером» та абсолютною класикою, але й до подібного ми доживемо, обов’язково!
«Захар Беркут» (2019, реж. А. Сеїтаблаєв та Дж. Вінн)
А це вже спільна робота з американськими друзями. Так, за спецефектами особливий шарм старого фільму дещо втрачено, але ж класику ця робота не скасовує. Та й хто б міг подумати, що героя повісті нашого Івана Яковича Франка зіграє сам «рідкий метал» Роберт Патрік! Ще крутішою вийшла роль відомого голлівудського розбишаки Томмі Фленагана. Завдяки цьому й іноземний глядач має змогу зануритись у карпатське Середньовіччя! Чому б і ні?
«Скажене весілля» (2018, реж. В. Климчук, під псевдо Влад Дикий)
Не дивлячись на те, що ця комедія є певним запозиченням у французьких товаришів, мені особисто вона прийшлася до душі! Так, гумор в ній важко назвати високоінтелектуальним, але ж він… Смішний! Деякі наші рідні стереотипи висміяні дуже цікаво, місцями не без трешу й абсурду. Гидотного осаду фільм не лишає, як то бува від багатьох картин схожого штибу… Можна назвати комедію навіть милою, але пару шовіністичних жартиків усе ж там є. Є й підозра, що сіквели вийшли куди гіршими, але я їх завбачливо не дивився.
«Дике поле» (2018, реж. Я. Лодигін)
Стрічка заснована на романі Жадана «Ворошиловград», і сам автор на екрані теж трохи засвітивсь! Крутий та гострий фільм про 90-ті, без ідеалізації бандюганів, але й без «чорнухи». Кожен персонаж, кожен діалог – «марожено»! Особисто для мене фільм вартий лаврів хоча б через присутність у ньому геніального дяді Олексія Горбунова, якому від усього серця зичу принаймні одного «Оскара», бажано разом з «Оптімусом».
«Крути-1918» (2018, реж. О. Шапарєв)
Важко сказати цьому витвору однозначне «так» або «ні». З одного боку, недоліків у картині багацько, й складається враження, що знімалася вона поспіхом. З іншого боку, окремі деталі вийшли дуже непогано. Враження неоднозначні, проте тематика «Української революції» широка, і є поле для подальших робіт. Єдине, хотілося б, аби не тільки консультанти, але й актори та творці були обізнані зі специфікою епохи, не зловивши синдром «Короля Данила»…
«Додому» (2019, реж. Н. Алієв)
Ця драматична стрічка чіпляє одразу декілька гострих тем: російсько-українську війну (ще у конфігурації АТО-ООС), долю Криму та народу киримли, відносини поколінь… Безсумнівно, лаври із молодим режисером в даному випадку ділить Ахтем Сеїтаблаєв у якості актора – його персонаж зіграний геніально. Та й загалом картина явно заслуговує називатись однією з найкращих в Україні. Чимось невловимим вона нагадує «Дике поле», проте без гумору. Така аж надмірна серйозність – чи не єдиний мінус фільму.
«Люксембург, Люксембург» (2022, реж. Антоніо Лукіч)
А ось і новинка! Фільм вражає чимось таким простим та звичним, що іноді балансує на межі пристойного, проте уникає вульгарності: як «пригламуреної» так і в «бидло»-варіанті. Коротше кажучи, як творчість «Кургану й Агрегата» й подібних їм гуртів. Тут ви побачите цих хлопаків в усій красі! Якщо ж ви – «вишуканий естет», то фільм вам навряд чи зайде, і я вам щиро співчуваю. Бо гумор в картині дійсно крутий. Це справжній апофеоз абсурду і жанр трагікомедії тут, як ніколи, доречний. Вочевидь, молодий режисер Антоніо Лукіч має балканське коріння, і цей факт відображений у сюжеті цієї творчої автобіографії. До того ж, подібне кіно гарно демонструє наскільки ж Україна невід’ємна від європейського простору.
ПС:
На жаль, не усі знакові кіновироби вдалося подивитись на даний момент, але не можна не згадати їх хоча б побіжно: це «Плем’я» (2014) Мирослава Слабошпицького, відмічене на Канському фестивалі, «Мої думки тихі» (2019) того ж Лукіча (із дивовижною Ірмою Вітовською!), «Носоріг» (2021) Олега Сенцова (про 90-ті!).
Серед свіжого – вже згадана гучна прем’єра Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір». Впевнений, що цей фільм точно вартує окремої публікації.
Інтригує в усіх сенсах і «Довбуш» Олеся Саніна. Прем’єра фільму часто переносилася, але 12 липня у фінальному трейлері «Довбуша» було оголошено дату прем’єри – 24 серпня 2023 року.