Китай і росія – одвічні вороги – Олексій Чередніченко

Адже донедавна було саме так…

Почнемо з того, що північним з тих чотирьох морів, які в уявленні китайців оточують Піднебесну, було озеро Байкал. [1] Ще коли не те що Русі не було, а навіть і Христос не народився, ханьці вже ходили походами на Байкал, воюючи з непокірними сюнну. [2] Легендарний китайський дипломат Су У, який потрапив у полон до сюнну, відбував своє двадцятирічне заслання на початку I ст. до н.е., голодуючи і випасаючи овець, саме на берегах Байкалу.

Лише коли на китайському престолі утвердилася остання династія Цин, у безпосередній контакт з китайцями вступила Московія. Ба більше, Цини були маньчжурами, а саме в «Зовнішню Маньчжурію» (північне Приамур’я), стали проникати росіяни. Тож безпосереднє знайомство розпочалося з того, що китайці мусили силоміць вичавлювати з Амуру непроханих російських гостей. Що цікаво, в складі китайських військ, що воювали з московитами, були тоді навіть союзні корейці зі своєю флотилією. Вже тоді, в XVII столітті, китайці прозивають росіян «лоча». Цим самим словом вони здавна позначали злих демонів, відомих в індійській міфології як ракшаси. Крім того, в мові самих Цинів «лочан» означає «огидне обличчя». Отже, на світанку російсько-китайських зносин росіяни виступають як злі демони з огидним обличчям.

Змусивши московитів зруйнувати Албазинську фортецю за умовами Нерчинського трактату 1689 року, китайці одержали перепочинок. Але в XIX столітті тиск з боку північних сусідів поновився. У 1851 році росіяни підписують з китайцями торговельну угоду, за якою вони одержали право утримувати в місті Тачен у Сіньцзяні свого консула і факторію. Вони сприйняли це за визнання власної юрисдикції над цілою округою, тож намагалися змусити місцевих китайських шахтарів платити податки «царю-батюшке». А коли ті відмовилися, то у лютому 1855 року росіяни шістьом з них напустили дим у шахти (усі вони померли від задухи), ще п’ятьох розстріляли. Китайці не стали того терпіти і спалили дощенту цілу російську торговельну факторію (без людських жертв) 26 серпня 1855 року. Результат – китайський уряд мусив сплатити і грошову компенсацію, і надати право на введення російського гарнізону на територію Сіньцзяну.

Росіяни вдало використали поразку Китаю в Другій опіумній війні 1856-1858 років [3] : прикинулися миротворцями і за ці послуги, змішані з силовим тиском, уклали в 1858-1864 роках низку нерівноправних домовленостей. За цими договорами вони домоглися поступки без бою Зовнішньої Маньчжурії [4] та добрячого шматка Центральної Азії. Кордон було встановлено по Амуру й Уссурі, як і нині, але не по фарватеру, як зараз, а по китайському берегу. Також  договором було обумовлено, що 64 села в Зазейському краї й надалі продовжуватимуть визнавати сюзеренітет Китаю.

Якщо подивитися на сучасну політичну мапу, то побачимо, що кордону між Казахстаном і Монголією не існує, бо між ними знаходиться китайська частина Ілі-Казахського автономного округу КНР. Але цей апендикс був би меншим, а Казахстан – ближчим до Монголії, якби імперія в 1870-х вповні реалізувала б  свої плани.

У 1860-х роках в Сіньцзяні вибухнуло повстання дунганів-мусульман під проводом Якуб-бека. Росіяни, убезпечуючи власні кордони, ввели війська в Ілійський край. Цей захід планувався як суто тимчасовий, але ж вони тоді як і зараз жили за принципом, висловленим Миколою І:

«Где раз был поднят русский флаг, там он опускаться уже не должен». [5]

Аби встановити контроль над Ілійським краєм, росіяни скористалися навіть принадами нашого Криму: у 1879 році запросили до Лівадії китайського чиновника Чун Хоу, зачарували його красою Південного берега Тавриди та й підписали з ним Лівадійську угоду, згідно з якою Китай відмовлявся від великої частини Ілійського краю на користь росії, а російські комерсанти одержували необмежений доступ на китайський ринок. Гнів Пекіна проти Чун Хоу, якого звинуватили в перевищенні повноважень, був настільки сильним, що його засудили до смертної кари, і лише дипломатичне втручання імперії врятувало чиновника від страти. На повторних перемовинах, що завершилися підписанням договору в Петербурзі, китайці зуміли залишити за росіянами лише невелику частину спірної території та відбитися від ексклюзивних умов для російських купців, але при цьому сплачували імперії компенсацію за те, що її війська стояли в Ілійському краї. Загальну ж площу «відіжраної» росіянами у XIX столітті території китайські джерела оцінюють у 1,54 млн (!!) кв. км.

Новий виток російської експансії в Китаї відбувся вже за Миколи ІІ. У 1896 році росіяни змушують китайців погодитися на спільне будівництво Китайсько- Східної залізниці, одержують дозвіл на її екстериторіальність та охорону російськими військами. [6] У 1898 році росіяни домагаються безкоштовної 25-річної оренди півострова Ляодун разом з Люйшунем (Порт-Артуром) та Далянем-Дальнім, де утворюють свою Квантунську область, а також будівництва ще й Південно-Маньчжурської залізниці. Пікантність ситуації полягала в тому, що буквально за три роки до того спільний дипломатичний демарш західних держав зірвав передачу півострова Ляодун в оренду японцям за підсумками виграної ними японо-китайської війни – аж тут росіяни просто взяли й привласнили його собі.

Далі – більше. Справжньою трагедією для китайців на території нинішньої рф стали події Боксерського повстання, зокрема перестрілки через Амур, коли дісталося і китайцям, і Благовєщенську, що спричинило вибух антикитайських настроїв в імперії, а в місцях проживання китайців швидко переросло в справжні погроми, часто за участі урядових військ. Так, вщент було спалено і знищено 64 села, які, як ми пам’ятаємо, досі лишалися під формальною цинською юрисдикцією. Кількість загиблих китайців (а заразом і японців з корейцями) склала десятки тисяч, решту було депортовано без права повернення. Особливо жахливих форм погром 1900 року набув у тому ж Благовєщенську, де кілька тисяч просто потонули в Амурі, і лише кількасот зуміли перебратися до Китаю.

І це ще не все: придушуючи Боксерське повстання, російські війська окупували тепер уже і Внутрішню Маньчжурію, чи то пак «три східні провінції» – Фентян (Ляонін), Цзілінь та Хейлунцзян, які, хоч формально залишалися підконтрольними цинському уряду, фактично перейшли під російський контроль. І хоча під тиском інших альянтів росіяни в 1902 році вимушені були оголосити про поступове виведення військ з Китаю, вони все вишукували, як би так піти, щоб залишитися, і зрештою вирішили просто не йти. Утворили натомість у серпні 1903 року «Далекосхідне намісництво», що по суті керувало всіма далекосхідними територіями з цілою Маньчжурією та дипломатичними зносинами з Китаєм, Японією та Кореєю включно.

З легкої руки Іллі Левітова почали говорити навіть про «Жовторосію». Результат відомий – «эти макаки», як російська патріотична преса й особисто Микола ІІ звали японців, дощенту розгромили «єдиних союзників Росії». [7]

Але навіть і після того російська імперія не втрачала жодної нагоди, аби урвати ще хоч маленький шматочок від Китаю: так, скориставшись Сіньхайською революцією, коли Цинам було явно не до росії, вони за Цицикарським протоколом урвали собі ще 1400 квадратних кілометрів на прикордонні. А за чотирма таємними угодами з тією самою Японією, якій росіяни буцімто лише й мріяли помститися після ганебної поразки у війні, сторони поділили сфери впливу не лише в Маньчжурії та Кореї, а навіть і в Монголії, і то не лише Зовнішній, що нині незалежна держава, а й Внутрішній, яка досі є частиною Китаю.

Fast forward до сталінської доби. Там китайцям теж є на що поскаржитися. Конфліктом на Китайсько-Східній залізниці радянська влада скористалася, аби окупувати амурські острови, що коло Хабаровська. На словах не визнаючи Маньчжоу-го, утворену японцями буферну державу в Маньчжурії, радянський уряд їй-таки в 1935 році продав Китайсько-Східну залізницю й надалі вів з нею перемовини про кордони. Уклавши з Китаєм пакт про ненапад у 1937 році, Радянський Союз фактично порушив його уже в рік підписання, підтримуючи збройно сіньцзянських сепаратистів, а по завершенні Другої світової – комуністів проти законного гоміньданівського уряду…

І навіть звільнення Китаю від японців у 1945-му не обходилося без інцидентів. Радянські вояки в Китаї, як і деінде, теж вдавалися до грабунків і зґвалтувань. Особливо, звісно, діставалося японцям, як воякам, так і цивільним, але й власне китайцям перепадало – Лу Доншеня, відомого китайського воєначальника-комуніста, вбили 16 листопада 1945 року двоє радянських вояків, яких він намагався утримати від мародерства. [8]

Та якщо це за бажання можна скинути на «перегини на місцях», то був же й цілком санкціонований радянською владою грабунок. Так, стягувати репарації з Японії СРСР вирішив шляхом пограбування тієї ж нещасної Маньчжурії, звідки вивозили все обладнання. Коли китайський уряд дедалі наполегливіше став вимагати пояснень, радянський комендант Шеньяна А. Ковтун-Станкевич 1946 року викотив карколомну відмазку: це, мовляв, робиться за погодженням з урядами США та Великої Британії, відповідно до домовленостей, досягнутих чи то в Ялті, чи то в Потсдамі! Сказати, що в Лондоні та Вашингтоні були шоковані радянським нахабством – нічого не сказати, але зарадити було нічим. Вони спробували хоча б для форми надіслати до Москви ноти з вимогою поділити радянські трофеї між усіма союзниками, але, певна річ, нічого з того обладнання так ніколи й не побачили.

Не в останню чергу через безбожний (комуністичний же) грабунок попередньо оголошені терміни виводу російських військ з регіону неодноразово переносилися. 16 січня 1946 року «невідомі озброєні люди» розстріляли групу цивільних на чолі з інженером Чжан Сіньфу, яка домагалася повернути під управління законного китайського уряду захоплену СРСР вугільну шахту в маньчжурському Фушуні. Врешті-решт справа дійшла до масових антирадянських демонстрацій у Китаї! Комуністи казали, що то все повністю інспіровано Гоміньданом, але ж були й десятки тисяч студентів китайських вишів, які несли вулицями міст транспаранти з вимогою поважати суверенітет Китаю, забрати радянські війська з Маньчжурії та припинити грабунок майна на її території, розслідувати вбивство Чжан Сіньфу. Аж тоді, під сильним тиском, у травні 1946 року виведення радянських сил було нарешті завершено – звісно, не без того, щоб вони передали зброю силам китайської компартії. Ляодунський же півострів і Китайсько-Східна залізниця аж до 1950-х років залишалися в радянській оренді, коли всі інші заморські володіння на території Китаю (крім Гонконгу та Макао) вже було повернуто китайцям.

Останнім великим конфліктом стали бої за о. Даманський в 1969 році. Передумовою було несправедливе розмежування прикордонних територій на користь Радянського Союзу. Додам лише, що збройні сутички насправді почалися ще в грудні 1967 року, а конфігурація протиборчих сторін доходила до того, що КНР офіційно підтримувала японські претензії на Південні Курили, а СРСР зондував ґрунт у гоміньданівському Тайвані щодо спільного нападу на комуністичний Китай.

Сподіватимемося, що чутливі до історії китайці ще матимуть нагоду про те все згадати.

 

[1] Східним морем вважалося Східно-Китайське море, південним – Південно-Китайське, а західним – озеро Кукунор (Цинхай).

[2] Сюнну– азійські кочові народи, що панували в Азійському степу (Монголії, Маньчжурії, Туркестані та прикордонних із Китаєм районах) у III ст. до н. е. – I ст. н. е.. Вели війни з китайською династією Хань. Для захисту від їхніх нападів на Китай імператор Цінь Шихуанді звелів побудувати Великий китайський мур.

[3] Мається на увазі перший етап, адже Друга опіумна війна тривала з 1856 по 1860 рік (прим. ред.)

[4] Власне, саме з того часу Приамур’я й стало зватися в Китаї «Зовнішньою Маньчжурією», адже до того часу це був внутрішній регіон.

[5] Ця фраза імператора відноситься до самовільних дій Г. Невельского щодо заснування в гирлі Амуру Ніколаєвського посту, що нині Ніколаєвськ-на-Амурі. Контр-адмірал Невельський, до речі, займався і фальсифікацією історії освоєння Далекого Сходу – зокрема, вигадавши використану потім Чеховим в книзі легенду про п’ять матросів, буцімто залишених М. Резановим на Сахаліні для колонізації острова. Досі існує переконання, що буцімто саме Невельський довів, що Сахалін був островом, тоді як насправді це відбулося ще в 1808-1809 роках внаслідок японських експедицій під керівництвом флотоводця Ріндзо Мамія.

[6] Для цього довелося підкупити відомого чиновника Лі Хунчжана хабарем у 3 млн рубликів; чи ж варто дивуватися, що його нащадок Лі Гуоцзе в 1930-х пішов на колаборацію з японськими окупантами і був за це вбитий?

[7] Сама війна, до речі, в суходільній своїй частині відбувалася ж здебільшого саме на китайській території: Мукден, де росіяни зазнали вирішальної поразки – то ж китайський Шеньян у Внутрішній Маньчжурії. Китайський уряд формально надсилав ноти протесту проти порушення сторонами китайського нейтралітету, але вдіяти нічого не могли.

[8] Особливо добре поплюндрували Чанчунь у Маньчжурії, де розміщувалося головне командування спершу японських, а потім радянських військ.