Під час ефіру на Громадському радіо голова ГО «Літопис. Історична агенція», кураторка Ірина Жигуліна у інтерв’ю шеф-редакторкоці Громадського Мар’яні Чорнієвич розповіла про виставковий проєкт Анастасії Тихої «Chavvah – означає “жива”», що триває у виставкових залах «Хлібня» Національного заповідника «Софія Київська». Розповідь починалася з мистецтва, але дуже швидко вийшла за його межі.
«Chavvah – означає “жива”». Розкажіть, звідки відсилання до гебреїв, і що ви вкладаєте у саме поняття «жива» для означення цієї виставки?
Гебрейська мова – одна з найдавніших семітських мов світу, державна мова сучасного Ізраїлю і мова Святого Письма. Вона використовує консонантне письмо: абетка складається лише з приголосних, і саме в цій лаконічності прихована особлива семантична щільність кожного слова. «Chavvah» – давньогебрейське ім’я, що буквально означає «жива», і це слово у своїй первісній семантиці охоплює повноту існування: бути присутньою в усьому спектрі власного досвіду, включно з болем, силою, пам’яттю і тілесністю. Термін «гебрей» – іврі – походить від біблійного значення «перетинати», тобто «ті, хто прийшли з-за річки», і в цьому образі переходу через межу є щось принципово важливе для розуміння задуму виставки.
Chavvah в біблійній традиції – перша жінка, мати всього живого і та, через яку в світ увійшов гріх. Це подвійне прочитання: жінка як джерело і жінка як загроза, закладає архітектуру того, як жіноче начало конструювалося в європейській культурі протягом тисячоліть, і саме від цього нашарування виставка пропонує відмитися. Назва «Chavvah – означає “жива”» повертає імені його первісний сенс і ставить запитання, центральне для всього проєкту: що означає бути живою жінкою – повною, складною, без спрощень?
Виставка пропонує відмовитися від образів безвідмовної матері, зручної дружини, жертовної доньки. Як гадаєте, у нашому суспільстві ці стереотипи досі вкорінені – чи ми вже помалу відриваємося від них?
Я прийшла на ефір у рожевій блузі і, думаю, це хороший привід поговорити про те, звідки взагалі беруться наші уявлення про те, як має виглядати і поводитися «правильна жінка».
Французький історик Мішель Пастуро висловив тезу, що саме суспільство, а не природа, створює колір і наділяє його змістом, який постійно змінюється, коли це вигідно суспільству. Рожевий тривалий час взагалі не визнавали як окремий колір – ані греки, ані римляни не мали для нього спеціального слова. Історично він був похідним від червоного, кольору вогню, сили, пристрасті та влади і через це вважався чоловічим кольором із мілітарними підтекстами. Категорична гендерна дихотомія – рожевий для дівчаток, блакитний для хлопчиків – не має під собою жодного сакрального фундаменту. До початку ХХ століття робітничий клас із практичних міркувань одягав дітей обох статей переважно в біле. Справжня «фемінізація» рожевого відбулася лише у 1930–1950-х роках – через індустріалізацію дитячого одягу і появу масових іграшок, особливо ляльки Барбі у 1959 році. Капіталізм узяв історично чоловічий, аристократичний колір і перетворив його на інструмент масового маркування статі.
Мені іноді здається, що тоді в людей не було важливіших проблем, якщо вони створили цей стереотип з нічого, – і зараз немає чим зайнятися, коли вони його підтримують. Але це і є відповідь на ваше запитання: стереотипи надзвичайно живучі саме тому, що вони комерційно та інституційно вигідні. Безвідмовна мати, зручна дружина, жертовна донька – ці три образи є результатом тривалого і цілеспрямованого процесу, і суспільство їх не відпускає просто так.
Чи можна окреслити, звідки до нас прийшли такі стереотипи – це «світове надбання», чи є конкретні впливи, завдяки яким саме таке сприйняття жінки у нас утвердилося?
Щоб зрозуміти, як вітальна, небезпечна сила перетворилася на салонний стереотип, треба рухатися в глибину і знімати історичні шари лаку з концепту жіночого.
Перший шар – дохристиянський. У найдавніших уявленнях жіноче начало було пов’язане з хтонічною силою природи: здатністю давати і забирати життя одночасно, бути родючістю і смертю в одному образі. Античні богині флори – грецька Хлоріда, римська Флора – уособлювали нестримну, дику силу, що проривається крізь мертву землю, і квітка в цій системі координат була символом безжальної біологічної репродукції. Жінка-природа була страшною у своїй повноті.
Епістемологічний злам відбувся у Середньовіччі, коли християнська догматика відчула небезпеку цієї дикої жіночої вітальності і помістила її в жорсткі структурні рамки. З’явився концепт Hortus conclusus – замкненого саду – як іконографічний образ непорочного зачаття і Діви Марії: квітка більше не росте в дикому полі, вона відгороджена стіною від гріховного світу. Семіотика змінилася від сили до чистоти, від небезпеки до недоторканості.
Остаточно цей конструкт відлили у бронзі в епоху романтизму та вікторіанської Англії, коли буржуазія винайшла «мову квітів» – флоріографію – і запропонувала жінці комунікувати натяками через букети замість прямого інтелектуального висловлювання. (Читай: жінку позбавили права на власний голос і дали їй натомість красивий замінник.) У мистецтві прерафаелітів квітка стала синонімом жіночої вразливості й красивої смерті. Саме цей образ, декоративний, тихий, приречений в’янути, культура передає далі як норму.
Але тут є ще один важливий шар, про який варто говорити окремо. Ранньохристиянські теологи, такі як Тертуліан, назвали жінку «брамою диявола» через міф про Едемський сад. А у 1486 році з’явився Malleus Maleficarum – «Молот відьом» – трактат, який легалізував інтелектуальну неповноцінність жінки на рівні теології. Його автор Крамер пояснив слово femina як похідне від fe (віра) та minus (менше) – тобто жінка за визначенням є істотою, що має «менше віри». У XIX столітті медицина, яка стала новою релігією, подарувала нам «істерію» – від грецького hystera, матка, – і будь-який відступ від норми пов’язувався з жіночою фізіологією. Жіноче тіло було визнане патологічним за своєю природою. Гуморальна теорія Гіппократа і Галена класифікувала жіночу фізіологію як «холодну і вологу», а жінку – буквально як чоловіка, якому в утробі «не вистачило тепла». Це не народні забобони – це офіційна наука, яка століттями обслуговувала соціальний запит на домінування.
То це всесвітнє надбання? Так. Але воно потрапило до нас через цілком конкретні інституції – церкву, медицину, право, комерційну індустрію, і кожна епоха додавала свій шар.
Якою ми побачимо жінку в експозиції «Chavvah – означає “жива”»? Які образи, символи, прийоми використовує художниця?
Виставковий проєкт «Chavvah – означає “жива”» є першим у творчості Анастасії Тихої, повністю присвяченим жіночій природі. Тому, що існує до всіх нашарувань, до всіх заборон і дозволів.
У центрі інсталяції «Дефлорація міфу» – курган: земляний насип, що є напластуванням минулих поколінь, хтонічною темрявою, з якої все бере початок. біля нього – древо життя у формі плаценти, кривавий і пульсуючий вузол передачі досвіду від матері до доньки, а квіти, висаджені на кургані, є лише видимою, оманливо-естетичною верхівкою цього важкого процесу виживання, і кожна з них несе в собі конкретний символ, конкретну травму, конкретну владу.
На полотні «Мадонна Dolorosa» жінка щойно народила, і замість слідів крові на її тілі – квіти, бо заміна крові на пелюстки є класичним прийомом перетворення рани на реліквію, сакралізації травми через естетику. Під час створення роботи маленький син художниці випадково помалював полотно олівцем, і це втручання дитини стало частиною твору: шрами залишилися, як і на тілі кожної матері, додавши роботі правду – і художниця дозволила цьому руйнуванню стати частиною естетики так само, як жінка приймає незворотні зміни свого тіла.
Тілесність у цій виставці – філософсько-культурний концепт, що визначає чуттєвий характер жіночого буття: тіло виступає головним транслятором створення життя, контейнером, що плекає майбутнє, Граалем у первісному значенні цього слова.
Де тут материнство? Чи це виставка про нього?
Найнебезпечніша форма, в яку вкладається жіноче існування, – це материнство як апофеоз, як борг, як єдино легітимний спосіб бути жінкою повністю, і саме тут розрив між суспільним конструктом і реальним досвідом є найбільш болісним.
Цифри говорять самі за себе: за даними Мін’юсту, у 2025 році в Україні зафіксовано народжень в 1,6 раза менше, ніж у 2021 році. За даними ВООЗ, психічні розлади зачіпають близько 13% жінок після пологів, а в країнах з нестабільною ситуацією цей показник сягає майже 20%. Кількість жінок, які свідомо обирають бездітність, зростає в усьому західному світі – і суспільна реакція на це здебільшого залишається осудом, а не запитанням: що саме в умовах материнства змушує жінок від нього відмовлятися?
Пологи – це ініціація, яка завжди вимагає жертвоприношення: та жінка, якою вона була до моменту народження дитини, вмирає на тому ліжку, і замість неї народжується інша сутність, вкрита квітами і шрамами. Ця трансформація є незворотною, болісною і водночас сакральною, але саме про це суспільство воліє мовчати, пропонуючи образ щасливої матері, де шрами невидимі, а розриви естетизовані. Романтизація материнства є формою насильства над жінками, які переживають цей досвід інакше і не знаходять для свого переживання ні мови, ні визнання.
Анастасія Тиха – художниця, яка у своїй творчості фокусується на темах родової пам’яті та трансформації прожитого досвіду в художні образи. Чи вперше вона презентує проєкт, присвячений виключно жіночій природі?
Цей проєкт не перший у творчості Анастасії, де жіноча природа стає центральною темою, але важливий. Тут художниця дійшла тут до розуміння глобальності родового ланцюга: йдеться не про матір як окрему одиницю, а про стани, які проходять різні покоління жінок, про те, що передається від матері до доньки крізь тіло, пам’ять і досвід.
«Жива» у назві – це вимога чи заклик?
Вимога до того, яким має бути погляд на жінку: таким, що бачить її повністю, а не лише ту частину, яку зручно бачити. Виставка пропонує інший словник для розмови, яку українське суспільство ще тільки вчиться вести відкрито, і те, що ця розмова відбувається зараз, під час війни, коли питання про те, хто така жінка і чим вона є для себе самої, набуває особливої гостроти, – варте окремої уваги.
Виставковий проєкт «Chavvah – означає “жива”» триває в галереї «Хлібня» Національного заповідника «Софія Київська» до 14 червня.