Захарчук Ірина: Де вас застала війна? Розкажіть, будь ласка, вашу історію, як ви опинилися в Оксфорді? Чи багато українців перебувають там? Можливо, ви підтримуєте з ними зв’язок? А, можливо, створили якусь організацію? Як відбувається спілкування та підтримка України?
Асташева Юлія: Я взагалі народилася в місті Кривий Ріг, але останні п’ять років проживала і працювала у Дніпрі. Для мене, як і для всіх, війна стала великою несподіванкою. Ми всі не вірили до 24 лютого, що це може стати реальністю. Але, в мене був запасний план, на випадок, якщо все ж таки щось трапиться. Десь за тиждень “до” обговорили його із сім’єю. Мій батько давно проживає у Польщі. Я зв’язалася з ним, дізналася адресу, щоб у випадку війни виїхати до нього.
І. З.:Тобто ці розмови вже велися у сім’ї?
Ю. А.: Так. Останній скрін на телефоні від 24 лютого, десь після першої ночі, про “тривожну валізу”. Вранці я не почула перших вибухів. На щастя, мене врятувало те, що я все проспала. А все тому, що забула поставити будильник. По дев’ятій прокинулася сама. Телефон вже “горів” від повідомлень. І я розумію: почалося.
Я намагалася виїхати за 2 тижні. Самостійно, автівкою з Дніпра до Польщі. Але за 5 годин подолала лише 15 км. Довелося повертатися, інакше комендантська година застала б просто в дорозі.
Десь через 2 тижні я вирішила: потрібно щось робити, бо психологічно більше не можу тут бути. Як і кожній людині, здається, що коли лунає сирена, ракета влучить прямо в тебе. Напевно, це – параноя. Але ці відчуття згадую досі. Моя сім’я з самого початку підтримала ідею виїхати. Бабуся з мамою лишалися вдома, у м. Кривий Ріг, але хотіли, щоб я була в безпеці. Як раз в цей час Британія запустила програму в’їзду для українців, батько запропонував мені скористатися цим шансом. Мій психологічний стан був однозначно “за”. Тому я подала заявку, і виїхала потягом до Польщі, до тата. На підтвердження візи чекала вже у нього. Тобто я, мабуть, була однією із перших українців, які скористалися цим шансом. І протягом десяти днів отримала візу. Це досить швидко.
Відтак вже у квітні опинилася в Англії.
Разом зі мною близько 3 тисяч українців перебувають в Оксфордширі. На базі Оксфордського університету є Українська Спільнота, яка першою почала допомагати усім співгромадянам, які сюди приїздили. Також вони організовують і благодійні збори, концерти, івенти, зустрічі для підтримки нашої держави. Тут дійсно велике і потужне ком’юніті.
І. З.: Тобто люди приїжджають досі?
Ю. А.: Так, приїздять, але чесно, в останні місяці дуже важко у містах знайти спонсорів. Тому що всі, хто хотів прийняти українців, вже прийняли. І 3 тисячі наших співгромадян було тут ще влітку, думаю, зараз ця цифра набагато більша. Тому, дійсно, варто було скористатися можливістю, коли попит був мінімальний. Я не пожалкувала. Навіть більше, обирала в якому місті хочу жити. Було 5 сімей, які хотіли прийняти мене до себе.
І. З.: Розкажіть, а як виникла ідея виставки в Оксфорді? Як проходив організаційний процес, комунікація, логістика?
Ю. А.: Взагалі це ідея, яка виникла з нічого, тому що я не митець. Я жодного відношення до цієї галузі не маю. Але коли відчуваю безпеку, якої поки що немає у моїй рідній країні, то дуже сильно болить. Розумію, що не можу сидіти, склавши руки. Потрібно привертати увагу світу. І я роблю це з тих пір, відколи приїхала сюди, у Британію. Декілька разів виступала експромтом на подіях, де було багато британців. Розказувала, що я із України, та що у нас іде реальна війна. Для мене важливо донести до суспільства, що Україна стоїть за всю Європу, за всю демократію. І нам потрібна допомога, тому я й надалі буду рупором правди.
Так в активній діяльності я і познайомилася із місцевою мистецькою благодійною організацією Ф’южн Артс. Вони допомагають різним авторам, митцям. Самі ж знаходяться у галерейному приміщенні в центрі Оксфорду. Тут ми вперше провели арт-терапію для наших людей. Вважаю, що це надважливо, тому що за кордоном українські жінки або самі, або з дітьми. Їм дуже складно. Тому ми й створювали подібну атмосферу, щоб відволіктися.
А опісля взялися організовувати виставку українських робіт. Спершу це було п’ятеро дівчат, які згодилися написати по 2-3 картини спеціально для втілення нашого благодійного задуму.
Моя основна ідея – це привернути увагу, підтримати творців, які тут разом з нами, і звісно ж, зібрати кошти на допомогу Україні.
У кінцевому результаті, ми виставили роботи 21-митця. Наші автори з різних міст. Ідея розлетілася сарафанним радіо (через вотс ап чати) по Англії. Відтак ми отримали 60 ексклюзивних робіт.
За тиждень до відкриття виставки я кожного дня приймала картини з різних куточків Британії. Люди відсилали свої роботи на абсолютній довірі, без жодних документів.
І. З.: А як все-таки виникла концепція виставки? Розкажіть, будь ласка, більше про самі роботи. Який емоційний вплив вони несуть? Які теми зачіпають?
Ю. А.: Щодо концепції виставки, звісно ми не могли не орієнтуватися на покупця. Відразу зрозуміли, що картини виключно на тему війни могли бути надто складними для глядача. Але й малювати щось нейтральне ( як для прикладу, квіти, небо, поля) автори не були готові, бо настрій взагалі інший, тому зупинилися на ідеї зобразити свої справжні емоції, які пов’язані з тим, що зараз відбувається в нашій країні, бо фактично – це геноцид українського народу. І ніби концепція спільна, але цікаво, що роботи були дуже різні, тому що деякі були в темних тонах, з кров’ю, болем і розпачем, але багато робіт були світлими, з надією та вірою у наше майбутнє. І це, певно, надсильно, бо ми все ж змогли показати, що люди переживають цей період по-різному. Але всі ми маємо єдину спільну мету – ПЕРЕМОГТИ. Відтак виставку назвали “Злет”, тобто йдеться про злет нашого єднання, бажання, єдиної мрії і наших зусиль щодо перемоги України. І відмінною рисою нашої виставки є різноманітність : там і роботи професіоналів, і картини аматорів, і навіть людей, які брали до рук пензля уперше в житті. Серед авторів навіть були дівчатка 9 та 10 років, тобто ми показали, як дитина бачить цю війну. Різноманіття усіх цих емоцій надало нашій виставці особливого відчуття. Багато відвідувачів не могли стримати сліз. Вони були вдячні за те, що ми робимо. Воно відгукнулося. І це найважливіше.
Із втіленням ідеї нам допоміг Енді Булок, художник із Оксфорду, з яким я познайомилася через Українську Спільноту, він був сокуратором виставки. З ним ми вже співпрацювали раніше в його проєкті, направленому на підтримку України. Ф’южн Артс та Українська Спільнота через свої веб-ресурси запустили рекламу за 2 дні до відкриття виставки, через що я дуже переживала, чи буде достатньо розголосу та що буде з відкриттям. Але у вечір відкриття до нас прийшли майже 200 відвідувачів. Ті, хто знається на подібних подіях, знають, що це немало. Ми не розраховували на такий ажіотаж. Навіть не вистачило простору у галереї. Дуже важливо, що прийшли багато британців, місцевих, які підтримали нас. А місцеве Бі-Бі-Сі навіть зняло про нас сюжет у вечірній випуск новин.
І. З.: Ще я звернула увагу на інсталяцію з соняшниками посеред галереї, як на мене, це стало родзинкою даної експозиції. Можливо, розкажете про цей задум детальніше?
Ю. А.: Ця скульптура – подарунок від Енді. 24 соняшники у кривавих колбах…За словами Енді (пряма мова) – «24 соняшники є символічними, оскільки вони символізують День Незалежності України. І трагічно іронічним є те, що 24 лютого росія вторглася в Україну. Соняшники уособлюють Україну та її народ, який повстає із кровопролиття війни. Сила українського народу переможе. Ця робота також є оптимізмом у майбутнє і багато в чому пам’яттю про тих, хто постраждав та був убитий».
І. З.: Можливо, після виставки ви влаштовували аукціон з цими картинами? Якщо так, то як він проходив? Наскільки вдало і яку соціальну місію вдалося здійснити?
Ю. А.: Я радилася з авторками щодо концепції продажу даних картин. Деякі наполягали провести саме аукціон. Але я певна, для того, щоб аукціон дійсно був успішний, варто залучати митців, які мають ім’я, або запросити когось із селебріті, яка б стала ведучою, а також залучити відповідну публіку. Але ми не мали бюджету на таке шоу, тому вирішили просто розпродати картини. Половину грошей віддали на допомогу Україні, а половину – на підтримку автора. Отож за тиждень виставки, ми продали 13 робіт, а це понад 20% з усіх на виставці. І виручили майже 2 тисячі фунтів. Гроші я розподілила між різними волонтерами в Україні. Можливо, це невелика сума, але це краще, ніж нічого.
І. З.: Як часто у Британії відбуваються мистецькі заходити, перформанси щодо підтримки України?
Ю. А.: Більшість таких подій організовуються за ініціативи самих українців, тому що це наша країна. І це нам потрібно. Але британці, дійсно, неймовірні. Вони настільки розуміють важливість і жахливість цієї ситуації. Тут взагалі не треба людям пояснювати, що таке війна, за кого ми боремося, чому ми це робимо. Вони без зайвих слів усе розуміють і підтримують будь-які наші ініціативи: роблять знижки, щось віддають за безцінь.
Ось, наприклад, щодо першого спільного проєкту з Енді. Він проявив ініціативу та запропонував виставити свою скульптуру для допомоги Україні. Ми запросили українців приєднатися. Відгукнулося багато людей, які лишили поруч із скульптурою біля 200 записок, іграшки, малюнки, фотографії близьких людей, які залишилися в Україні. Таким чином ми передали емоцію українців, які тимчасово не вдома.
Але не обійшлося і без конфузів. В інституті математики, де спочатку була виставлена скульптура, один професор залишив записку, що його нудить від цієї скульптури. Це була людина, яка мала зв’язки з росією. Чесно – я була вражена, бо після цього інциденту адміністрація інституту попросила Енді прибрати свою скульптуру. Спершу ми хотіли надати цьому розголос, але домовилися та перенесли її до центру Оксфорду у приміщення, де потім провели нашу виставку. Демонстрували її протягом тижня. Українці приходили, лишали свої повідомлення, наші телевізійники відзняли про усе це сюжет. У висновку можу ствердити, що люди мистецтва небайдужі до нашої біди. До речі, єдині гроші, які були в нас для організації виставки – це 450 фунтів – донат Енді. Він продав свою картину і віддав виручені кошти нам.
І. З.: Можливо, ви брали участь в інших подібних проєктах? Можливо, лише плануєте?
Ю. А. : Коли ми успішно реалізували нашу ідею у виставці, я зрозуміла, що треба продовжувати. Брати участь в усіх можливих проукраїнських проєктах. Більше того, частину наших художників, які показали себе на виставці, відібрали для участі у аукціоні у Ковентрі, де вже 9 листопада збиратимуть гроші на підтримку України. Він пройде у рамках Всесвітнього форуму миру у дуже символічному місці – Соборі святого Михайла у Ковентрі, який був розбомблений німцями під час Другої світової війни. Після закінчення війни було вирішено не відбудовувати старий собор, а побудувати поруч новий. А руїни та все, що вціліло від старого собору, стали пам’яткою трагічним подіям того часу. Так склалося, що український народ зараз переживає одну із найтрагічніших подій за всю нашу історію. Але я вірю, що наше національне єднання, наші спільні дії в різних куточках світу, наша праця на різних фронтах не дадуть нам зупинитися виборювати таку бажану перемогу, яка неодмінно настане.
