Тікати з дому завжди тяжко. Одна справа спланувати переїзд з власної волі, а інша – тому що тебе змусили обставини. Особливо важко, коли тебе вигнала з дому війна.
Мільйонам українських родин з лютого 2022 року довелося поїхати у невідомість. Щастя, якщо житло залишилося неушкодженим, але так поталанило не всім. Багатьом після війни просто не буди куди і до кого повертатися, тому доводиться починати життя з початку – без грошей, знання мови, рідних людей, свого коріння. Звісно, все на світі можна пережити, але от в емоційному плані це дуже важко.
Людина постійно перебуває в стані напруження, стикається зі стресами, емоційними зривами, панічними атаками. За кордоном набагато частіше гортається стрічка новин про війну вдома, а коли приходить сповіщення про повітряну тривогу, трусяться руки і холоне все всередині. Страх ніколи тебе не покидає, хоч ти і знаходишся в безпечному місці. Про це робота Марії Кінович, де зображена жінка в синьо-жовтих кольорах, яка біжить. Куди вона біжить? Від війни, росії, крилатих ракет, чи, можливо, від болю, страху, тривоги? Тільки от від себе не втечеш. Де б не знаходилися сьогодні українці, нам не втекти від війни всередині себе. В цьому і амбівалентність почуттів кожного з нас. Можна об’їздити безліч країн, але все ж не знайти гармонії та спокою.
На початку березня ми з сестрою прийняли рішення вивезти своїх дітей подалі від війни. Нам довелося змінити три країни проживання, ми зустріли безліч прекрасних людей на своєму шляху. Ставлення до українців у світі сьогодні більше, ніж просто позитивне. Кожен намагається тобі чимось допомогти. Правда, усієї краси Польщі, Італії та Франції мені просто не вдалося помітити, скільки б музеїв та галерей я не пройшла. Всі думки були заповнені Україною та рідними, що залишилися вдома. Парадокс, але в безпеці я себе стала почувати лише через два місяці, коли вдалося повернутися додому і обійняти чоловіка.
Рівненська художниця Інна Харчук теж вирішила рятувати свою дитину від фізичних та психологічних травм. Після перетину кордону у неї були змішані відчуття з почуттям втрати, побаченого людського горя, фото кадрів, які не стерти з душі. Вони вилилися у роботу «Тримай мене». Мати з наляканим поглядом притискає до себе дитину, коли хтось рукою загороджує їм шлях. Хто це? Прикордонник, який не випускає з України, окупант на блокпосту? Як би там не було, матері, які вивозять своїх дітей у безпечні місця, ризикуючи більше ніколи не повернутися у рідні місця – героїні. Ніхто не має права вказувати їм, як правильно, тому що ніхто з нас до того не мав відповідного досвіду.
Як живеться біженцям на новому місці?
Реалії життя скитальців можна побачити на картині відомого художника української діаспори Якова Гніздовського «Скитальці» 1948 р. Як і після Другої світової війни, так і зараз, умови у біженців часто не найкращі – доводиться жити великими общинами, ділити спільний простір з багатьма іншими людьми. Картина зображує людей, яких поселили у колишній військовій казармі і представляє не просто різні групи населення, а абсолютно різні світи. Жінка на верхньому ярусі розглядає себе у дзеркальце, на бильці висить бюстгальтер, а на стіні – зображення її колишніх чоловіків. Жінка на нижній поличці зображена з двома маленькими дітьми. До неї нахилився чоловік, і серед випадкових співмешканців вони ніби створюють свій маленький світ. На підлозі лежать дитячі іграшки, які є символом нормального дитинства, чого діти біженців найчастіше позбавлені. Попри це, приземленості додають поношені черевики, які є символом вічної дороги.
Чоловік, що миє ноги у мисці – робітник, який щоденно тяжко працює. У нього замість подушки валіза з інструментами. На противагу йому на верхній поличці зображений інтелектуал, що лежить на книгах і читає книги. На середньому ярусі – чоловік, що курить люльку, обпершись на лікоть. Біля нього на стіні є напис «Ecce Homo», що означає «Це людина». Так сказав Понтій Пілат про Ісуса Христа після бичування. Це, мабуть, найбільш невизначений персонаж на картині. Яків Гніздовський натякає на спорідненість страждань цього чоловіка та Ісуса Христа.
Втеча з окупованих територій
Важко уявити рівень напруги і тривожності в людей, які під обстрілами покидають окуповані території. Київський художник Ілля Ісупов зображує їхню евакуацію з Києва до села Кухарі Вишгородського району. В їхньому авто – діти з іграшками, а прямо над ними – літак – винищувач. Їм таки вдалося безпечно дістатися села, але, як виявилося, це було ще ближче до лінії фронту. Згодом будинок, куди вони приїхали, окупанти розстріляли, але їм вдалося вирватися. Дружина Іллі з дітьми змогли виїхати закордон.
Ось ці всі емоції дуже яскраво передані в ілюстраціях Юлії Тверітіної, які базуються на розповідях її друзів-очевидців. Наприклад, історія її подруги Марії, яка разом з донькою Веронікою в перші дні війни намагалася виїхати з Ірпеня на обстріляному автомобілі. Їхній будинок був зруйнований. Інша ілюстрація зображує ще одну Марію, яка перечікувала війну в селі біля Києва. Через місяць воєнних дій її немовлятку знадобилися ліки. Вона пройшла 40 кілометрів на руках з дитиною до столиці, яка виявилася у вогні.
Показовим є перформанс, влаштований українкою в Стокгольмі, яка з’явилася перед публікою в закривавленій вишитій сукні. Коли вона підняла з-землі «дитину», почала плакати ще сильніше. Вона хотіла привернути увагу до трагедії на залізничному вокзалі в Краматорську, куди влучила російська ракета Точка-У. Тоді були поранені близько 100 людей, понад 50 померло, 15 з яких – діти. Ці люди хотіли всього-на-всього вижити, евакуювавшись в безпечне місце. Проте, росія, як справжня держава-терорист воює з мирним населенням, бажає якомога більше крові невинних людей.
Terrorists are not refugees
Сьогодні росіяни почали активно перевзуватися і змінювати свою риторику. Після оголошення про мобілізацію вони пробують себе видати за біженців від політичного режиму путіна,зокрема намагаються виїхати саме військовозобов’язані чоловіки, а не жінки з дітьми. І це все відбувається в країні, яка напала на свого мирного сусіда. У соцмережах активно поширюються плакати-ілюстрації з посилом що тетористи не є біженцями, щоб закликати весь цивілізований світ не довіряти росіянам і не надавати їм політичний притулок. Серед таких – ілюстрація Ольги Вівілги «Feel the difference» або «Terrorists are not refugees» анонімного художника, що називає себе Alighiero Dante.
Світ повинен зрозуміти, чим йому загрожують такі фейкові біженці. Вони туди приїдуть, осядуть там, а за кілька років почнуть поширювати свої імперські російські наративи та кликати туди «рускій мір».
Ця війна залишить свій травматичний слід в психіці кожного українця. Травми, пов’язані з війною, будуть відгукуватися ще не в одного покоління, якщо вони не будуть пропрацьовані з психологами і психотерапевтами. Багато рідних людей більше ніколи не зможуть побачити один одного, а родини воз’єднатися.
Важливо підтримувати один одного і пам’ятати про своє коріння де б ти не був – так легше вижити і адаптуватися до нових умов життя. Завдання ж митців – поширювати якісну українську культуру по світу та показувати правду про війну за допомогою свого мистецтва.