Тлумачити історію можна по-різному, але є факти, які не зміниш. Майже сто років тому Йосиф Сталін сказав: «Жити стало краще, жити стало веселіше». Але насильницька колективізація, Голодомор та масовий терор не налаштовували українців до веселощів… Вся країна нагадувала цирк, на арену якого вийшли кати та душогуби, а замість сміху повсюди лунав плач.
Багато хто з письменників та поетів був змушений писати про «щасливе життя», щоб не потрапити до в’язниці (Тичина, Рильський, Бажан, Яновський та інші).
Однак не всі вони скорилися злочинній владі – і стали відомі як митці «Розстріляного відродження». Серед них був поет, прозаїк та перекладач Тодось Осьмачка, котрий народився 1895 року в селі Куцівка на Черкащині. Літературознавці стверджують, що після Шевченка ніхто так гостро і потужно не піднімав тему українського селянства.
На жаль, сьогодні Тодосія Осьмачку мало хто знає. Його твори комуністична влада не просто забороняла – вона їх знищувала. Тим часом письменника з інтересом читали за кордоном, а в 1962 році постало питання про відзначення його роману «Ротонда душогубців» Нобелівською премією. Але до розгляду справа не дійшла: автор помер.
Коли ми жахаємося злочинів які сьогодні здійснюють російські окупанти, і дивуємося тому, звідки у них така жорстокість та садизм до мирного населення – коріння потрібно шукати глибоко в історії «рускава мира». Хочу навести лише один епізод з роману «Ротонда душогубців», в якому мова йде про відбір Сталіним та Єжовим «вірних слуг революції» для роботи у «найхворобливіших місцях України». Коли одного із таких кандидатів Пацюрні спитали про те, чим він займався в Україні, то він відповів, що був катом під час розкуркулення селян у Богодухові. Коли він і ще п’ять червоноармійців катували сім’ю селянина, сподіваючись конфіскувати у них золото (якого у тих не було), то Пацюрня здійснив жест доброї волі – надумав відпустити цю родину, але, щоб таки вони відчули, що вони не кращі від чекістів теж та ще щоб у пам’ятку їм було золото, то примушує малого хлопця задушити свою бабусю, то тоді їх всіх відпустять. Але щоб і батько, і мати, і вся малеча після нього підходили до задавленої баби, і кожен щоб трошки подавив її за горлянку. Та це був ще не кінець: в’язнів поставили півколом над мертвою бабою і сфотографували, а знімок звеліли почепити у себе в хаті.
Про репресії в українських селах під час колективізації можна прочитати в ще одному творі письменника «План до двору». Тему цієї повісті, видану 1951 року в Торонто, підказав Осьмачці В. Винниченко, він радив розповісти
«формою повісті або роману про штучний голод на Україні, викликаний більшовицькою владою та верхівкою комуністичної партії». Писався твір через двадцять років після зображених подій.
У творі описані тогочасні події і передусім – шалене нагнітання темпів колективізації, розорення села репресіями. Трагедію українського села Т. Осьмачка вбачає ще й в тім, що його рвали на шмаття і власні «висуванці» – ті сільські пролетарі, старші і молодші, котрі віддано слугували владі і натворили чимало зла. Цими «помічниками» виступають комсомольці-активісти, руками яких руйнували, розкуркулювали тих, хто ставав жертвою «плану до двору»:
«суть його полягала в тому, що господаря і його родину виганяли в одних сорочках з оселі а все, що лишалося, забирала собі сільрада. Вигнані люди або вмирали з голоду або тікали на Донбас чи в Кривий Ріг у шахти, а то й на Московщину у промислові райони».
Т.Осьмачка відомий і як поет, свій перший твір – поему «Душа солдата» написав і опублікував під час Першої світової війни (1916). Вона не збереглася, але відомо, що була спрямована проти російського царату і тодішньої війни. За це він був відданий під військово-польовий суд, який виніс йому смертельний вирок. Від розстрілу його врятували жовтневі події 1917 року.
Вже перша збірка віршів «Круча» (1922 р.) поставила Тодося Осьмачку в провідний ряд тодішньої поезії. Дві подальші – «Скитські огні» (1925 р.) та «Клекіт» (1929 р.) остаточно закріпили його успіх.
З більшовицькою владою поету було не по дорозі, і він поклав свою долю на боротьбу з нею. У вірші «Деспотам» звучить його намір:
«Нехай у лапах вашої гордині в безодню тріпає земля, на бій із вами виступить однині душа знеможена моя».
Рятуючись від репресій, Осьмачка намагається тричі перетнути кордон нелегально. За ці поривання його не раз судили і навіть звинуватили у шпигунстві. Він сидів у московській Бутирці і Лук’янівській в’язниці. Все йшло до сумного фіналу. Шукаючи виходу з безвиході, Осьмачка став симулювати божевілля. Певно, він робив це достатньо переконливо, оскільки його перевели в Кирилівську психіатричну лікарню Києва. Коли до української столиці наблизилися німецькі війська, медперсонал розбігся хто куди, поетові вдалося втекти до Львова. Під кінець 1944 року Осьмачка був змушений емігрувати на захід; спочатку в Польщу, потім у Німеччину і, зрештою, в Америку. Але й на заході, вибравшись із пекла, він не міг позбутися наслідків життя під тиском душогубної системи – болю й тривоги за Україну, манії переслідування, почуття гіркої самотності…
Про політику росії по відношенню до України написано багато, але найголовніше вміщується в одному простому реченні, яке на початку 1920-х сказав Троцький Леніну:
«Росія не виживе без України, треба потопити в крові, але повернути».
Минуло століття, а тема «росія не може жити без України» й сьогодні актуальна. Росія стала агресором – розв’язала війну проти України, вбиває наших людей. Та сьогодні проти кремлівської політики виступають не окремі патріоти-сміливці, до яких належав і Тодось Осьмачка, а весь народ.